Сергій Фоменко про «Країну пісень», музичну кар’єру та лагідну українізацію

20 квітня на суспільному телеканалі UA: ПЕРШИЙ вийшла нова фольклорна музична програма «Країна пісень», ведучі якої Іванка Червінська та Сергій Фоменко, мандруючи Україною, збирають автентичні народні пісні та цікаві історії про їхніх виконавців. «Україні-Центр» трапилася нагода поспілкуватися із Сергієм Фоменком, фронтменом гурту «Мандри», автором багатьох пісень і творчих проєктів та просто доволі цікавою та непересічною особистістю.

– Сергію, почнімо з проєкту «Країна пісень». Як потрапили туди?

– На проєкт «Країна пісень» ми потрапили з Іванкою, пройшовши кастинг. Тема його дуже цікава, тому що народна вокальна й хорова музика є традиційною та популярною для України. Її можна справді назвати частиною культури. Це дуже масова історія, яка йде від душі.

– Що вас найбільше вразило за час роботи в проєкті?

– Там багато історій. Практично кожна поїздка – це якась історія. Наприклад, поїхали ми в село, де в нас була зустріч із священником, який керує двома хорами. Ми домовилися, що почнемо зйомку о 12-й годині. Їхати від Києва було досить далеко. Це такі дикі місця, в яких цивілізації ніякої немає. Приїхали на 12-ту, але священника ще не було. Сіли чекати під церквою. Сидимо годину, другу, третю. І десь через три з половиною години він все ж приїхав. Дуже вибачався, але в нього була поважна причина: похорон. У сусідньому селі він як священник ховав людину. Це багато про що говорить.

Ще дуже вражає, як люди класно збереглися в свої 78, 84 чи 90 років, які вони жваві, бадьорі та працьовиті…

– Це ваш перший досвід у ролі телеведучого?

– Окрім дуже давнього досвіду в школі, телеведучим ще ніколи не працював. Я навчався у ліцеї східних мов і був ведучим на шкільному телебаченні, але з того часу минуло вже 35 років, і зараз це мій другий досвід ведення телевізійного шоу. Але взагалі цей формат не є для мене якимось надскладним, тому що я працював ведучим на радіо, вів прямі ефіри ще на початку своєї трудової історії, окрім цього, проводжу багато фестивалів, і досвід роботи на сцені в якості музиканта теж зіграв свою роль.

– З чого почалося ваше захоплення музикою?

– Ще в дитинстві, коли мама купила радянський програвач «Урал» і кілька платівок до нього. Відтоді я почав слухати музику, і мене вона дуже вразила. Потім у Василькові в відділі музичних інструментів я побачив баян і попросив маму мені його купити. Я дуже хотів навчитися грати на цьому інструменті, тому навіть у музичній школі вчився по класу «баян». У сфері музики мама мені дуже сприяла. Я хотів баян і гітару, і мама мені їх придбала. А от, наприклад, коли я захотів велосипед, вона сказала, щоб я пішов і заробив на нього сам. І у віці 12-13 років я півтора місяці щодня працював у колгоспі й таким чином заробив собі на велосипед «Україна». Тож, музику мама мені подарувала, а от велосипед довелося купувати самостійно (сміється).

– А що було у вашому житті до того, як розпочалася музична кар’єра?

– Життя в мене взагалі досить цікаве, тому з героями програми мені дуже легко знаходити спільну мову. Перша моя офіційна робота – це двірник у Києво-Печерській лаврі, потім – двірник у Софіївському соборі, після цього я працював гардеробником у музеї, потім – знову двірником, але вже в дитячому садочку, згодом – кур’єром, і вже перша моя робота, яка найбільш наближена до тієї індустрії, в якій я працюю зараз, – це ведучий прямих ефірів на місцевому київському радіо «НАРТ». Це якраз було в період суворих 90-х. І тоді я вже почав записувати джингли й працювати студійно, до того ж була просто «любительська історія»: я писав багато пісень ще зі школи, але в основному російською мовою. Тому починалося все ще з того, коли я був двірником, правда, не десь там, а в лаврі. Це все ж таки трохи інший формат. Було це ще за часів Андропова, а тоді обов’язково потрібно було всім працювати. Мені ж хотілося займатися музикою, що я, власне, і робив, але хоча б пару годин на день я мав офіційно десь працювати. Тому подумав, що прибирати храм – це хороша робота. Дві години прибирав, а потім ішов займатися улюбленою справою. Виходив також грати на вулицях і в підземних переходах. Тож починав, можна сказати, з самого низу, а тепер став заслуженим і народним артистом України. Але я зараз скажу таку одну досить важливу річ: це все є просто досвідом життя, і немає від того якихось супербонусів. Ти просто живеш таким життям, і це дійсно цікаво.

– Чому вас навчив цей досвід роботи «в низах»?

– Зараз у мене немає ніякої дистанції в спілкуванні. Я дуже добре розумію кожну людину. Завдяки тій професії, яка в мене зараз є (хоча це ще питання, що в мене за професія, адже з одного боку це професія, а з іншого – задоволення), я знаю людей від самих маленьких і простих до дуже відомих особистостей, включно до президентів і міністрів. Я безпосередньо дуже добре знаю всіх президентів цієї країни, крім Кравчука, Кучми і Януковича. Притому я абсолютно спокійно можу спілкуватися будь з ким. І це, на мою думку, є повнота бачення життя.

– Як виникла ідея створити гурт і чому саме «Мандри»?

– Взагалі «Мандри» – це не перший мій гурт. Це перший проєкт, який став відомим, але до того були ще й інші гурти та різні стилі музики, тому «Мандри» – це логічне продовження минулих проєктів. Сталося це так. У нас була тусовка людей, і ми просто музикували, писали якісь тексти, імпровізували, не було ще ніякої назви, просто робили це для себе. А потім на початку 90-х прийшла людина, яка працювала в дипломатичній сфері, і запропонувала нам виступити на відкритті дипломатичного прийому. Ми із задоволенням погодились. Але для цього виступу потрібно було, щоб гурт мав якусь назву. Я запропонував «Мандри», тому що слово гарне. Потім цей колектив розвалився, бо це був навіть і не колектив, а збірна солянка. Трошки пізніше, оскільки права на назву я мав, вирішив зробити з цього більш конкретний музичний проєкт, тому що пісень було дуже багато, власне, як і зараз. Тож, зібрав серед друзів і знайомих більш-менш професійних людей, почали проводити репетиції та рухатися в бік концертів. І так воно закрутилося. А далі вже потрібно дивитися історію гурту «Мандри».

– Як народжуються в «Мандрах» пісні? І зараз, і раніше.

– Пісні зазвичай народжуються у мене. Коли сиджу, стою або ж кудись їду – будь-де може прийти якась мелодія. Пісня – це настрій і ті перші слова, які приходять. Раніше треба було сідати й все це записувати, а зараз можна занотувати все в телефон і потім, коли є час, попрацювати над текстом, мелодією та приспівами. Хоча, можливо, слово «праця» тут не зовсім доречне, тому що це творчий процес. Коли ми говоримо про роботу на студії або ж на сцені, то так, це праця, а от що стосується написання пісні, то це все ж таки процес творчий. Тож, коли вже є якась основна лінія та інструментальна частина, коли розумієш, що ось приспів, а ось куплет, коли з’явилася чітка мелодія, тоді приходиш на репетицію, і починається процес аранжування. Коли аранжування створено, починаєш вводити пісню в концерт, перевіряючи, як вона працює на людях: чи подобається вона їм чи ні. Після цього йде процес фіксації створеного контенту, потім ти його знов прослуховуєш і розумієш, що варто додати, а що прибрати. І так в результаті цей період може бути досить тривалим. Іноді пісні й по року пишуться, а іноді швидко.

– Що вас може надихнути на пісню?

– Все. Гарна погода може надихнути. Гарна людина або ж якась історія – сумна, радісна або ж якась внутрішня ситуація, особисті переживання… Буває так, що хтось вмирає, і ти пишеш пісню, або ж людина, яку ти любиш, захворіла, і теж може прийти натхнення. Може бути навпаки – якась суперподія, де всі святкують, у кожного гарний настрій, і в тебе натхнення, що все добре. Те, що відбувається в країні, теж може надихнути. Взагалі для мене все, що трапляється в житті, є джерелом. Насправді, якщо слухаєш народні пісні, наприклад, у тій самій програмі «Країна пісень», то розумієш, що, очевидно, ці пісні теж хтось склав, адже народними вони називаються не тому, що вони ніким не написані, а тому що історія вже не знає імен тих людей, які їх створили. Хто може сказати про якогось умовного селянина, який жив в імперській Росії в кріпаках і висловлював свої душевні враження в піснях? Ясно, що імені його вже не збереглося. Але все одно основними темами народних пісень є життя, побут або ж якісь жарти, що сподобалися та запам’яталися людям. У мене теж є такі пісні, наприклад, «Орися» – жартівлива пісня, що звучить як народна. Тому, на мій погляд, є три вічні теми, які можуть надихати: життя, смерть і любов.

– Тож, такого явища, як творче вигорання, бути теж не може? Адже ці теми невичерпні…

– Абсолютно. Я навіть не знаю, що це за слово «творче вигорання». У житті кожної людини може бути якийсь період вигорання, але не з точки зору творчості, адже, що б не відбувалося в житті, ти завжди можеш подивитися на це творчо. І це, до речі, не обов’язково може бути музика. Мене цікавлять різні жанри.

– Які, наприклад?

– Живопис, режисура кліпів, багато чого. Протягом останніх п’яти років я був куратором і продюсером художньої виставки «Майдан. Україна. Шлях до свободи», яку сам придумав і реалізував. Ця виставка експонувалася в багатьох країнах і містах світу: Музеї Берлінського муру в Німеччині, Лондоні, Нью-Йорку, Лос-Анджелесі, у Конгресі Сполучених Штатів, в університеті Джорджа Вашингтона та Єльському університеті. Це одна з найпотужніших виставок про Майдан. Вона мала шикарну пресу, про нас писали такі відомі видання, як Art in America, Deutsche Welle та багато інших. Цією виставкою я хотів показати Майдан не тільки як політичну історію та історію боротьби за права людини, а ще й зі сторони бачення й відчуття цієї ситуації митцями. Окрім цього, працював промоутером фільму «Добровольці Божої чоти» в Америці та Канаді. Я придумав фестиваль «Твоя країна FEST», став його креативним директором, продюсером і ведучим. У 2017-2018-му році ми відвідали 14 міст України з купою прекрасних українських музикантів. І врешті-решт я створив музичну виставу «Велика мандрівка Святого Миколая», до якої написав сценарій, лібрето, дібрав відеоряд та артистів. Із цією програмою в 2018-му році ми поїхали по містах України, в яких іде війна: Золоте, Авдіївка, Курахове, Мар’їнка, Сіверськ, Торецьк та інших. Зіграли 14 живих вистав-мюзиклів про українське Різдво для більш ніж 4 тисяч дітей, які знаходяться безпосередньо на війні й до яких ніхто за цей час не приїжджав. Тепер от став ведучим програми «Країна пісень». Тож, творче амплуа може бути дуже різним. Зараз ми теж почали новий дуже цікавий проєкт, але не буду поки говорити, який саме. Я в принципі намагаюся не зациклюватися на тому, що я тільки музикант. Хоча є також багато нових пісень, і найближчим часом ми почнемо робити прем’єри. Тому я не стою на місці, а весь час щось роблю.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що «Нам конче потрібна лагідна українізація». Якою ви її бачите і завдяки чому, на ваш погляд, вона може відбутися?

– Надважливу роль у цьому процесі грає культура в широкому сенсі цього слова. Я вважаю, що це має бути масова різножанрова культура: і кіно, і якісь розважальні програми українською мовою. А також якісна освіта, для якої потрібне створення різних програм в залежності від регіонів України. На моє переконання, українізація має бути процесом невпинним і впертим, але в той же час вона має робитися не грубо, а мудро та правильно. Ось чому є це слово «лагідно», бо ти не можеш змушувати людей робити щось, але ти можеш їх привести до цього процесу, а для того, щоб це зробити, треба враховувати інтереси людей, їхній спосіб життя та мислення. Тут потрібні аналіз і розуміння специфіки того чи іншого регіону України, історичних і ментальних особливостей, і тоді ти знатимеш, які моделі використовувати, як робити це технічно, аби людям було цікаво. Це складний і довгий процес, але він триває. Я весь час беру участь у таких акціях, починаючи з того моменту, як сам почав говорити українською мовою.

– І наостанок: як вплинув на життя та творчість карантин?

– За час карантину я створив амбітний проєкт, над яким ми зараз уже почали роботу, написав чотири нових пісні, розібрався з завалами десятирічної давнини. Зараз карантин трошки попустився, але коли ти виїжджаєш на дорогу, розумієш, що ліпше б він продовжився, бо природа очистилася, вулиці стали спокійними, життя врівноважилося, тобто оця гонитва людства за чимось ефемерним, оця суєта – вона насправді, як показав цей карантин, по-перше, не обов’язкова, а по-друге, не корисна ні для людини, ні для природи…