Крізь дзеркало Заньковецької

27 жовтня, в 138-му річницю від заснування першого професійного українського театру, в музично-драматичному театрі імені Марка Лукича Кропивницького прозвучала друга прем’єра рок-опери «Кохання панночки» за п’єсою самого Кропивницького, створеною ним за мотивами повісті Гоголя «Вій». Як і під час першої прем’єри, що відбулася на фестивалі «Вересневі самоцвіти-2020», у залі був аншлаг (звісно ж, з дотриманням усіх карантинних заходів).

«УЦ» вже писала про це насправді видовищне, яскраве та професійне театральне дійство. Цього разу ми вирішили поспілкуватися з виконавцями головних ролей і режисером вистави.

Роль юної панночки зіграла молода та перспективна актриса Олена Табак. Роль старої панночки-сутності – неперевершена Інна Дорошенко, а Хому Брута – добре відомий кропивницькому глядачу за багатьма чоловічими ролями Олександр Ярошенко. Усю музику для спектаклю написав талановитий Денис Федоренко. Ну а ім’я головного театрального режисера нашого міста, мабуть, настільки відомо, що його навіть і не потрібно називати. Постановки Євгена Курмана завжди чудові та видовищні!

– Як вам далася робота над роллю?

О. Т .: – З перших днів мені було незвично, оскільки ця роль досить містична й незвичайна. До цього мені доводилося грати в оперетах, українських виставах, дитячих казочках, а це було щось зовсім нове та інакше. Ближче до середи­ни процесу репетицій до мене вже почав приходити стан панночки, який ми наживали та розвивали, багато що, звичайно, підказував Євген Васильович.

У процесі роботи над спектаклем мені снилися дивні містичні сни, а перед прем’єрою до мене уві сні прийшла сама панночка! І саме після цього моменту, вийшовши на сцену і ставши позаду дзеркала, я зрозуміла, що в цьому немає нічого страшного. Головне – з гідністю та повагою поставитися до такого роду образу. Напевне, цей сон і допоміг мені вжитися в роль. До цього було, звісно, трохи моторошно. Ми всі знаємо, що існує чимало стереотипів з приводу гоголівського «Вія» і цієї героїні. Багато хто чув, що у артисток, які грали панночку, доля потім складалася не дуже добре. Я не знаю, можливо, я не сильно в це занурювалася й не накручувала себе, але ніяких сторонніх думок і страху немає до сих пір. Страх був тільки один – щоб добре пройшла прем’єра. Я дуже задоволена результатом і щаслива, що мені дали можливість грати таку роль. В якійсь мірі вона близька мені.

О.Я.: – Працював над роллю так, як і над багатьма іншими. Я всі свої ролі люблю. Є така акторська штука, коли ти можеш сидіти вдома, перебирати свої ролі, готуватися до вистав, щось тобі в них подобається більше, щось менше, а сьогодні, наприклад, взагалі не хочеш іти на роботу та грати в конкретному спектаклі. А потім виходиш на майданчик – і так все тобі в кайф робиться. Як кажуть, театр лікує. Ти можеш взагалі бути хворим, але розумієш, що заміни немає і треба йти. Виходиш на сцену – і вже ніякого дискомфорту не відчуваєш, все, як рукою, зразу знімається. Не було б задоволення – треба шукати іншу професію. У театрі по-іншому не можна.

І.Д.: – Може, це прозвучить зухвало, але грати цю роль мені було не важко, а неймовірно цікаво. Я не знаю чому, але вона мені була якоюсь рідною. Мені здається, що я розумію, чому в кожній жінці є така сутність. На мій погляд, існують три ступені кохання: закоханість, кохання та надкохання. Кожна людина закохується, у кожної людини буває кохання – коротке чи довге, не так важливо, а от відчути надкохання щастить далеко не всім. Але кожна жінка про нього мріє. Надкохання означає, коли ти можеш зробити щось надзвичайне заради однієї зустрічі чи заради одного дня щастя й кохання – саме те, що зробила панночка. Хома Брут сказав пророцькі слова: «Побачити б і умерти!», і він її вбив, а вона його – ні. Так, вона забрала його в якийсь потойбічний світ, але там у нього буде життя, і це показує силу жіночого кохання, ті почуття, які знаходяться навіть над коханням. Тому, чесно кажучи, мені було зовсім нескладно працювати над цією роллю, адже була велика зацікавленість в роботі, яка не залишила місця страху чи розпачу. А ще головне – те, що поруч був дуже досвідчений та мудрий режисер, якому я довіряю.

– А що було найскладнішим у роботі над виставою?

О.Т.: – Я не скажу, що робота була для мене занадто складною, нервовою чи проблематичною. Усе було досить спокійно та зрозуміло. Але, звісно, певні складнощі були. Більшою мірою вони були пов’язані з вокальною частиною, тому що жанр нашого спектаклю – це рок-опера. Усе своє життя я вчилася академічному вокалу, і тут настав момент, коли потрібно було себе трохи зламати. У виставі дуже складні вокальні партії і красива, надзвичайна музика. Крім цього, усі партії вимагали потужної емоційної подачі в зал, потрібно було донести весь текст глядачеві й при цьому не втратити жанр рок-опери. Це було непросто.

О.Я.: – Найскладнішим було те, що майже не було перекурів (посміхається). Адже постійно, ледь не весь час мусили працювати на сцені. У психологічному плані вистава не була надскладною, тим більше це не жанр психологічного театру, а рок-опера. І, хоч цей спектакль і мав бути певною мірою страшним, усе ж він – легкий. Скажімо так, щось копати зсередини себе не довелося, а от у плані фізичної підготовки попрацювати треба було чимало, аби все це пройшло «на одному диханні» і в кінці вистави глядач не подумав, що ти вже вмираєш (сміється).

І.Д.: – Технічна сторона. Ми розуміли, що вистава – містична. Без ефектів вона не буде сильною та цікавою, тому було дуже цікаво її будувати. На кожну репліку потрібно було дати чітке світло, а що вже казати про музику й спів! З технічного боку це дуже складна вистава. Але мені здається, що ми впоралися. Надалі ми будемо працювати ще краще, адже вистава народжується не з першого та навіть не з другого разу, а, які мінімум, після п’ятого показу перед глядачем. Насправді мені її вже не вистачає, я б із радістю грала її день через день, але, чесно кажучи, хоча сцен у мене небагато, енергетично вона дуже виснажлива. І після першої, і після другої прем’єри я всю ніч не могла заснути до ранку…

– Яким ви бачите образ героя, якого грали?

О.Т.: – Панночка – це в першу чергу відьма. Не дуже часто мені доводилося спілкуватися з людьми, у яких є якісь незвичайні здібності чи дар. Панночка – інша, у неї зовсім інший погляд на все, що відбувається навколо, вона абсолютно відрізняється від звичайного народу на базарі, який ми теж бачили в спектаклі. Мені здається, панночка знала вже все наперед. І ось передати цей внутрішній стан – розуміння того, що ти щось знаєш, – було дуже складно. І цю божевільну любов аж до смерті… Коли вона побачила Хому на базарі під час романтичної сцени з бублейницею, всередині в неї стався надлом, вона дуже розлютилася на нього в цей момент, і в її серці зародилося бажання помсти. Так, у кінці любов перемогла, але такою своєрідною ціною.

О.Я.: – Хома Брут – філософ. Він на це і вчився. Він філософськи налаштований герой по життю. Звісно, не Сковорода, але щось у тому напрямку. Я не можу сказати, що він був сильно віруючою людиною. Можливо, він вірив у якісь вищі сили, але це не була глибока віра в Бога та релігійність: ходіння в церкви, пости тощо. Він – баламут, дуже любить гарних жінок, я не думаю, що та бублейниця в нього була єдина, мабуть, з усіма привабливими жінками на базарі він знався, але панночку дійсно покохав. І постійно протягом п’єси доля зводить його з нею, і в результаті вийшов такий хеппі-енд.

І.Д.: – Сутність – це та жінка, яка живе в кожній з нас. Вона приходить у думках іноді з якоюсь підказкою, іноді на захист, інколи вона буває мстива та зла, а інколи дуже ніжна, і ця ніжність може врятувати кохання. У даному випадку моя героїня – це ті думки та почуття нашої молодої панночки, які змушували її йти до кінця та добиватися свого різними шляхами. Може видатися, що героїня, яку я граю, стара. Але насправді ні – вона вічно молода, хоча й сива. Вона дуже давня, адже скільки існує світ, стільки й існує сутність кожної жінки.

Отой хрест, який я зриваю, символізує християнську душу Хоми. Я ніби забираю його душу, віддаю її молодій панночці й кажу: «Його душа в твоїх руках. Або він зараз відмолює тебе та йде, або ти його забираєш». Я їй дала такий вибір, і вона прийняла своє рішення. У моєї героїні було відчуття радості від того вибору, який зробила молода панночка, – від того, що вона не розтоптала його душу, а забрала її разом із собою. Наприкінці вистави я граю стан умиротворення. Цей образ панночки-сутності, на мою думку, є таким певним меседжем жінкам: «Не поступайтеся! Боріться. Але добре думайте, чи воно вам потрібно й чи не буде потім тягарем. Ти не одна. У тобі є ще одна жінка, яка разом із тобою побореться».

Наприкінці нашої розмови режисер Євген Курман розповів, чому вирішили поставити саме цю п’єсу Кропивницького.

– У репертуарі театру, який носить ім’я Марка Лукича, мають бути його п’єси. Але час нині такий, що його соціальні драми не користуватимуться особливою популярністю серед глядачів. А українська демонологія – це взагалі малодосліджена річ, хоча вона дуже цікава, широка та багато в чому переплетена з реальним життям. І коли ми серед п’єс Марка Лукича знайшли дві інсценізації Гоголя – «Пропала грамота» та «Вій», вирішили поставити одну з них. П’єсу «Пропала грамота» залишили на майбутнє. Там широко відкрита тема українського козацтва, яка й так уже досить популяризована, а от створити містичний трилер у театрі було цікавим викликом. Адже як добитися сценічними засобами того ефекту, який виникає при читанні, коли, завдяки уяві, тебе щось лякає, насторожує, народжує дуже гострі емоції та почуття? Тож, ми взялися за цю справу з інтере­сом. Кожна назва, яка з’являється в репертуарі театру, це не просто бажання режисера чи директора театру поставити ту чи іншу виставу, це – відповідь на складне інтегральне рівняння: треба вгадати правильний час, задовольнити запит публіки, мати певну фінансову потужність і при цьому в трупі мають бути сили, які зможуть гарно зіграти необхідні ролі. Тут багато чинників, і в даному випадку зірки склалися дуже добре.

– Чи одразу визначилися з акторами?

– В принципі, так. Олена – актриса, яка ще розвивається. Вона дуже перспективна як для нашого театру, адже ми – музично-драматичний театр, і музична та вокальна складові для нас дуже важливі. Вона володіє цим предметом і росте як актриса. Зіграти таку роль у її реальному та творчому віці – це дуже почесно та відповідально. Ну а Сашко – це наш основний герой. Кому, як не йому, грати такі ролі? Також у Кропивницького дуже яскраво прописані епізодичні ролі, а інколи епізод буває грати складніше, ніж повноцінну роль, коли ти переходиш зі сцени в сцену, у тебе є можливість розкрити тему, варіювати нею, а епізод – це стислий момент, в якому ти маєш дати бездоганно виправданий, чіткий та вдалий образ. Вистава поліжанрова, у ній присутні і хореографія, і музика та вокал у жанрі рок, і художник дуже яскраво попрацювала. Це було серйозне дійство. І ми вважаємо цю виставу дуже вдалою.

– Із захоплених відгуків стає зрозуміло, що кропивницький глядач вважає так само! Яскравим елементом протягом усієї вистави було містичне дзеркало. Як виникла думка задіяти його?

– Треба було знайти, як ми маємо показати потойбічний світ на реальній сцені, де ходять реальні люди. І я зрозумів, що це завдання я зможу вирішити саме через дзеркало. А ідея виникла таким чином: при виході на сцену, біля гримерок, у нас стоїть дзеркало ще з того дореволюційного театру. Воно старе, амальгама вже в ньому поїдена, воно в красивому золотому багеті… Ми його називаємо дзеркалом Заньковецької, адже воно реально з того театру й дожило до наших днів. Наші актори, коли йдуть на сцену, перевіряють себе, дивлячись у це дзеркало. Але ж ми розуміємо, що колись і корифеї дивилися в нього! А дзеркало – це ж містичний об’єкт, і зображення корифеїв теж відбилося там та лишилося назавжди. Тому, коли ми дивимось у це дзеркало, вони звідти дивляться на нас. Коли до нас приїжджали такі артистки, як Ада Роговцева, Лариса Кадирова, вони аж тріпотіли, дивлячись на це дзеркало, знаючи, що в нього колись споглядала сама Марія Заньковецька! От ми й зробили у виставі це дзеркало-портал, звідки той світ може прийти в цей, а цей світ може відбитися в тому.

– Нещодавно відсвяткували 138-му річницю від заснування театру корифеїв. Які нові виклики постають нині перед українським професійним театром?

– Як на мене, нічого в професійному театрі міняти не потрібно. Я не вважаю, що всяка новизна заради новизни приносить щось важливе в світ. Донатас Баніоніс колись сказав шикарну фразу: «Новое в театре – это не обязательно. Можно надеть штаны навыворот. Это будет по-новому, но это будет глупо». Український театр з’явився на світ як унікальна й неповторна художня музично-драматична природа. Далеко не кожен народ у світі має свій театр з характерною й властивою саме йому природою. Українці такий театр знайшли. Він – музично-драматичний. А це означає, що він по своїй суті – романтичний. Романтизм дозволяє відкривати найширший спектр тем – від кохання до богоборства. Тому головний виклик для сучасного українського театру – бути живим, а не музейним, не ламаючи його музично-драматичної природи. Як наша «Панночка». Це сучасна вистава? Безумовно! Вона актуальна? Нема питань. Вона активна й жива? Так само. Вона музично-драматична? Безперечно. Вона романтична? Аякже. Ось вам і наш український театр, і, як на мене, не треба вигадувати нічого іншого.