«Українські прапори шиємо власноруч»

Майже щодня волонтери з інших країн підтверджують свою підтримку Україні, її народу та ЗСУ. Це надихає, додає мужності та впевненості в нашій перемозі. Ця історія – про волонтерів з Фінляндії. Ми розпитали родину Могильників – Кирила та Марію, які живуть у місті Тампере.

Кирило – наш земляк, уродженець Кропивницького, Марія жила в РФ. До Фінляндії переїхали в минулому році. До цього жили й працювали в Лондоні. А познайомилися в Люксембурзі в 2015 році, де працювали на одну компанію.

Благодійництвом Марія почала займатися ще під час навчання в Кембріджі. Тоді з однодумцями допомагали фінансувати освіту дітей Африки. З початком російсько-української війни організували допомогу рідній державі Кирила.

– Не скажу, що ми робимо щось особливе, – говорить Марія. – Хочеться довести, що за кордоном багато людей підтримують Україну, а ми лише невелика їх частина.

Кирило провів переговори з фінським виробником спеціалізованого взуття Jalas щодо постачання великої партії берців для ЗСУ. Фіни надали значну знижку та оперативно організували відвантаження. Перша партія вже надійшла до військових частин. Друга партія в дорозі. Люди різних національностей з Німеччини, Фінляндії, Греції, Австралії, Перу, США та Британії зробили свій внесок у фінансування цієї ініціативи. Берці надсилаються адресно, у певні військові частини. У цьому волонтерам допомагають друзі, серед яких є дружина відомого «знатока» Іллі Новікова.

Щосуботи на головній площі Тампере відбуваються акції протесту проти російсько-української війни. Кирило та Марія – їх активні учасники. Малюють плакати, українські прапори шиють власноруч.

У перші тижні війни ініціативна група українців у Тампере розпочала роботу над створенням UkrainaTalo («Український дім»), в якому відбуватиметься культурний обмін між фінами та українцями, де буде створено навчальний центр фінської та української мов, бібліотека, ігрова кімната для дітей тощо.

– Поки ми робили в приміщенні ремонт, була певна трудотерапія, – розповіла Марія. – Активно долучилися біженці з України. Їхали з Харкова – розповідали свої жахливі історії, з Маріуполя – свої, з Бучі – також. У перші дні після переїзду вони ще були налякані, шоковані пережитим. А починали разом працювати, спілкуватися – потроху заспокоювалися, вже починали посміхатися, повертатися до життя.

Наостанок Марія зауважила, що майже ніхто з її земляків з нею не спілкується. Вона намагається зрозуміти, коли люди Росії перетворилися на фашистів, орків. Передає їм побажання скоріше «звалити» з України й зайнятися своїми селами та містами, розбитими без війни. А українцям – сили, терпіння, мужності.