Сім гривень за штани

Шила в мішку не втаїш, а швейної фабрики в невеликому обласному центрі – тим більше. Про те, що в місті процвітає підпільне швейне виробництво, багато кропивничан знало і до того, як правоохоронці з БЕБ похвалилися недавнім викриттям одного з таких цехів. Кропивничанка Тетяна розповіла кореспонденту «УЦ» про свою скромну участь у забезпеченні широких народних верств контрафактним одягом.

Перш за все вона висловила нерозуміння з приводу масових співчуттів у соцмережах на адресу власника підпільного виробництва (мовляв, який молодець – організував швейну фабрику, але змушений піти у тінь, бо держава й чиновники не дали можливості працювати легально).

– Знали б ви, яке г…о там шиється і як мало там платять за тяжку роботу, – Тетянина відповідь тим лібертаріанцям.

За її словами, в Кропивницькому – кілька таких цехів. У невеликих – по 20 працівників. Точніше, працівниць. У нещодавно викритому – він розташовувався на Новомиколаївці – гарувало аж 150.

– Це мафія. У кожному цеху – своє начальство, а головний над усіма… – Тетяна назвала прізвище підприємця. – Що хорошого там, так це техніка. Польські машинки «Джек». А тканина і нитки – г…о першосортне. Шпандьориться контрафакт. Чіпляються лейбли. На труси – «Келвін Кляйн», на спортивні штани й світшоти – «Адідас», «Пума», «Рібок». Для цього є спеціальна машина, гарячий прес. Закладаєш тканину, і чекаєш, поки запІкає…

Тканина, як стверджує Тетяна, такої низької якості, що виріб після першого прання перетворюється на ганчірку:

– Дівчата чоловікам купували. Казали, – гроші на вітер. А фарба яка паршива! Линяє! За день у ній і руки, і одяг, який на тобі. Аж, вибачте, через кофту до ліфчика на тобі проступає. Буває, розгорнемо рулон тканини, а вона – в розводах, у плямах. Нерівномірно пофарбована. Нашиємо штанів з такого браку, потім їх треба легенько сполоснути у воді із фарбою. Називається «вирівнять цвєт». Цим займалася наша начальниця. У нас, швачок, – своя робота.

На запитання, скільки треба пошити впродовж дня, приміром, спортивних штанів, Тетяна відповідає:

– Скільки зробиш, стільки й буде. Тільки платять мало. За одні штани – сім гривень. За шорти – чотири. Я за день шила до 50 штанів. Проворніші, з великим досвідом дівчата – по 100. Але таких швачок – одиниці. Робота важка. Голови за день не піднімаєш. Через це й якість шиття низька.

Оскільки Тетяна працювала на підпільному виробництві, то її там, як й інших швачок, офіційно не оформляли.

– Зарплату нам видавали потижнево. А про оформлення ніхто з нас і не заїкався. Все одно ніхто тебе не оформить. Дівчата, яким до пенсії недовго, а офіційного стажу малувато, журилися. Зарплати малі, стаж не враховується – от і “тєкучка” сильна. Тому і я пішла.

Тетяна припускає, що в контро­люючих органах знають про цех, в якому вона трудилася. І все ж начальниця виробництва дбала про конспірацію.

– Бувало, вона забороняла в робочий час виходити з приміщення: «Дєвочки, не курить!» А якось був у нас такий шмон! Та, видно, перевіряючим заплатили, бо наша робота перервалася ненадовго.

Обсяги виробництва в цеху, де працювала Тетяна, – не такі величезні, як у недавно виявленому правоохоронцями на Новомиколаївці, але все ж пристойні – продукція вивозилася фурами. Куди саме, Тетяні достеменно невідомо. Утім, вона чула, що частина товару опиняється в мережах магазинів дешевого одягу, які позиціонують себе як торговці конфіскатом. Там такого «Адідасу» – хоч греблю гати.

Віктор Іваненко, «УЦ».