«Приїду і все розповім»

Андрій Мілай був професійним військовим, офіцером. Понад два десятиліття тому доля закинула його в Крим. Там одружився, став батьком, прослужив кілька років у ЗСУ. Коли росіяни загарбали півострів, йому з родиною там стало нестерпно. Перебралися в Кропивницький, на Андрієву батьківщину. У перші дні великої війни Мілай став на захист України. Загинув 4 жовтня 2022 року на Херсонщині. Посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького III cтупеня.

Його батьки, Михайло Іванович і Надія Михайлівна, прийняли автора цих рядків у своєму будинку на Лелеківці. Згодом приєдналася Ірина, яка прожила з Андрієм у шлюбі понад два десятки років. Книжкова шафа у вітальні Мілаїв заставлена фотознімками. На одних Андрій – школяр, на інших – зрілий чоловік. Є світлини, де він у військовій формі, у цивільному, з дружиною, дочкою. А ще є альбоми. Надія Михайлівна гортає один з них і розповідає:      

– Тут Андрюша й виріс. Ніяких проблем ми з ним не мали. І  сусіди знають його як доброго хлопця. У школі Андрюша добре вчився, у двадцять п’ятій. Пам’ять добра, все в голові тримав. Танцював у «Росинці», поїздив по містах, в «Артеку» був, ось подивіться на знімок. Ось наша Юля, молодша сестра Андрюшина. Вони одне одного любили й підтримували. А ось Андрюша з Олегом Бахтіним, однокласником. Дружили. Веселі хлопці, хохмачі. Обидва здорові, високі. Класною керівницею у них була Лілія Петрівна, тепер вона директор (Надія Мілай має на увазі Лілію Матяшову. – В.К.). Вона як дізналася, що Андрій і Олег вирішили на військових вивчитися, тільки й сказала: «Думала, в циркове підете». Улюблена вчителька Андрієва. Як приїздив сюди, з нею обов’язково зустрічався. «Схожу до Лілі», – каже. Пішки піде на Новомиколаївку, поспілкуються.

Надія Михайлівна ледь не плаче. Її чоловік мовчить.

– Батькові дуже важко, – пояснює жінка. – Він так радів, коли Андрюша народився! Нічого для сина не шкодував.

За словами матері, Андрієві подобалося навчатися у Сумському військовому училищі ракетних військ та артилерії, подобалося й служити, хоч і далеченько від домівки – у Криму. Там, у Керчі, й зустрів свою долю.

– Андрюша розказував, що як тільки побачив Іру, вона в сарафані йшла, одразу зрозумів – його дів­чина.

– Ми характерами одне одному підійшли, – запевняє Ірина.  – Андрій казав, що в мене характер – як у його мами. У грудні 2001 року Андрій привіз мене сюди уперше, щоб познайомити з ріднею. Наступного року знову приїхали – одружитися. Розписалися в загсі на Попова. Весілля справили на цьому подвір’ї. Повернулися в Крим і потім вже їздили сюди раз на рік погостювати.

Тим часом Збройні сили України скорочувалися, тоді це називалося реформами. Їх відчув і Андрій Мілай.

– Чоловік змушений був звільнитися з армії, вивчився на міліціонера. З 2004 року працював дільничним інспектором. 2012 року звільнився, став таксистом. З 2014 року, коли росіяни окупували Крим, працював нелегально. Принципово не хотів ставати на військовий облік: «Ще в армію загребуть. Проти своєї країни не воюватиму». Відчував, що попереду – щось недобре. Ми – не з тих, хто радів путіну. А раділо йому в Керчі багато. Начувані про те, що російські пенсії – вищі за українські, літні люди сподівалися, що тепер уже заживуть. Та за перший рік під Росією все так подорожчало, що ніхто не помітив ніякого поліпшення.

Коли будувався Кримський міст, ми постійно чули гупання  від забивання паль. Міст видно з нашого балкону, але ми ним не користувалися і не цікавилися – наш шлях з Криму пролягав через Чонгар або Перекоп.

Чоловік відпустив на голові оселедця, знайомі на нього казали «Хохол». Якось Андрієві трапився спортивний костюм з написом «UKRAINE», він його купив і залюбки одягав, хоча могли виникнути проблеми.

Аня, наша дочка, в перший клас пішла,  коли над школою український прапор майорів, а закінчила, коли ота ганчірка, триколор, теліпалася. Вчителька розказувала їм всякі нісенітниці про Україну, про США. Жахала, що в Україні російськомовних в концтабори саджатимуть. Аня приходила додому в сльозах:  «В школу не піду». Ми не бачили  майбутнього своєї дитини ні в окупованому Криму, ні тим більше у материковій Росії. Прагнули перебратися сюди, бо жити ставало все нестерпніше морально. Але переїхати не дозволяли обставини.  Я не могла залишити хвору матір, а вона перебиратися не хотіла.

2018 року, коли ми, образно кажучи, вже на валізах сиділи, знайшли в поштовій скриньці повідомлення з військкомату – Андрієві пропонувалося уточнити свої дані. Не пішов. Згодом йому зателефонували з ФСБ. Андрій почув, що ФСБ про нього багато знає – і про його поїздки в материкову Україну, і про життєву позицію. Ефесбешники запрошували Андрія до себе в установу, а привід назвали такий: мовляв, він може допомогти у розслідуванні трагедії у Керченському машинобудівному технікумі (масове вбивство, вчинене студентом Росляковим 17 жовтня 2018 року. – В.К.) Андрій не мав ніякого стосунку до тієї трагедії, тож відмовився приходити. Але розумів, що він – у полі зору ФСБ, і був готовий терміново залишити Крим. Та через кілька днів у Керченській протоці стався інцидент, який, мабуть, відволік увагу ФСБ від мого чоловіка (Ірина має на увазі захоплення окупантами 24 українських моряків, які рухалися з Чорного моря в Азовське. – В.К.) 2019 року ми нарешті перебралися сюди. Моєї мами уже не було серед живих. Зі свого добра взяли тільки те, що в сумки помістилося, – одяг, взуття, посуд. 

Облаштувавшись із сім’єю в Кропивницькому, Андрій Мілай спробував відновитися на військовій службі. 

– У вересні 2021 року чоловік взяв участь у військових навчаннях на полігоні, – продовжує Ірина. – Після навчань йому вручили грамоту від командувача Сухопутних військ і термокелих в  коробці з написом «За сумлінне виконання військової служби від командувача Сухопутних військ». Обіцяли місце в частині в Бахмуті. А врешті-решт не зарахували. Припускаю, через те, що проживав в окупованому Криму.

– Він дуже розстроївся через те, що не взяли. Коли ще був на полігоні, я йому телефонувала: «Синочок, як ти там?» – «Мамо, я виконую свою роботу». Йому військова служба подобалася, – додала мати.

У перші дні великої війни Андрій, за словами рідних, сильно занепокоївся тим, що його не призивають до війська.

– Як тільки почалася війна, чоловік зібрав валізу. Два дні чекав виклику з військкомату, на третій поїхав туди сам: «Ви про мене не забули?» Того ж дня пройшов медкомісію, а третього березня його відправили на війну, – пам’ятає Ірина.

– Нашої думки він і не питав. Знав, що це йому треба, – каже мати.  

До кінця червня Андрій Мілай воював на східному напрямку (Сєвєродонецьк, Лисичанськ).  Частина, в якій служив, стримувала ворога, але сили були нерівні. Потім їх відправили на  злагодження в Чернігові. Звідти Андрій приїхав на кілька днів  додому. Під час чоловікової відпустки Ірина помітила в його поведінці таку зміну:

– Кажу йому: «Давай купимо тобі пару футболок». А він: «Не треба. Війна закінчиться, тоді вже». Закінчився в нього річний термін пакету мобільного зв’язку, кажу: «Давай передплатимо  ще на рік». – «Не треба, буду щомісяця поповнювати».  Я потім зрозуміла, що чоловік, бачачи, як часто гинуть люди, став жити одним днем.

Трохи перепочивши, Андрій повернувся на війну, вже на Херсонщину. 

– Писала йому: «Так за тобою скучаю! Люблю тебе, мій дорогенький! Пришли свої світлини», – ледь не плаче мати. –  Він присилав.  Дивлюся в його очі,  сумні-сумні. Раніше такий веселун був! Але ніколи не жалівся: «У мене все нормально». – «А як твої хлопці?» – «Живі, все нормально. Приїду і все розповім». Уже потім, коли загинув, його товариш нам розповів: «Михайлович – особливий офіцер. У штабі не сидів, все зі своїми хлопцями. Такого командира не було й не буде».

На війні Андрій Мілай неждано-негадано зустрів свого дядька,  Анатолія Кучму.

– Толичок – мій молодший брат, у Підгайцях проживає. У перші дні війни звернувся в сільраду, щоб мобілізували. Йому тоді чотири місяці до шістдесяти не вистачало. Воював в  ремонтній бригаді. Каже, збився з рахунку, скільки раз міг загинути, але вижив. На Херсонщині Толик й Андрюша побачилися. Толя зі своїми тягнув техніку, а Андрюша зі своїми стріляв з «Града». Помахали один одному, пізніше по телефону поговорили.  Задоволені були тим, що показали один одному свою роботу. Вони на «ти» спілкувалися, близькі дуже. Торік у вересні Толик демобілізувався – 61 рік виповнився.

Відеозапис Андрієвої роботи – стрільби із «Града» – зберігається в материному смартфоні. Вона пишається сином як артилеристом високого класу. Знає від побратимів: Андрій наводив зброю уміло, стрільба була влучною.

Бойові товариші сина розповіли Надії Михайлівні і про останнє його бойове завдання.  4 жовтня 2022 року Андрій Мілай отримав наказ змінити зі свою групою місце розташування. Їхали колоною. В першій машині, «буханці», – Андрій Мілай і ще двоє хлопців. За ними – дві САУ. Андрій помітив міни, вискочив, замахав руками, щоб САУ зупинилися. Хлопці, які були в «буханці» та САУ, теж повискакували. Тоді їх і обстріляли росіяни, які, виявляється, неподалік влаштували засідку. Загинули 43-річний Андрій Мілай та 27-річний Іван Фабрицій. Іван родом – з Бережинки Кропивницького району. Андрій розповідав про нього своїй матері у телефонних розмовах. Хвалив, казав, що готує його до підвищення. Й Іван, як потім виявилося, тільки добрими  словами відгукувався про командира Мілая, спілкуючись зі своїми рідними. 

Побратими не мали змоги одразу забрати вбитих. Тіла пролежали в полі 39 діб. Забрали їх 11 листопада, коли ЗС увійшли в Херсон. З метою ідентифікації останків проводилися молекулярно-генетичні експертизи. Андрія Мілая поховали 23 грудня 2022 року в Кропивницькому, на Далеко­східному кладовищі.   Івана Фабриція – у травні 2023-го,  в Бережинці. Наприкінці минулого року президент видав указ про нагородження старшого лейтенанта Андрія Мілая орденом Богдана Хмельницького III ступеня, а старшого солдата Івана Фабриція – орденом «За мужність» III ступеня. Рідні ще не отримали нагород.

– На кладовище їду кожного тижня. Так хочеться бути там. Часто сама їду, батька не беру. Виплачуся там, легше стає, – мати не може стримати сліз.

– Ми з дочкою теж провідуємо, – каже Ірина. – Андрій дочкою пишався. Любили одне одного. Аня – розумниця. В одинадцятому класі навчається. До пізньої ночі над домашніми завданнями сидить. Вивчає іноземні мови – англійську, німецьку, польську, корейську. Торік у всеукраїнській олімпіаді з польської  третє місце посіла. В міських олімпіадах – перші, другі місця.

– Андрюша мені казав, що Ані все найкраще від батьків передалося. Від Ірочки – працелюбність, а від нього – чудова пам’ять.

Настав час прощатися. Мілаї проводжають мене до хвіртки. Так жаль, що привід познайомитися з ними був гіркий і болісний.