«Хочеться знищити імперію зла повністю»

Минулого тижня, 14 березня, попрощалися з Дмитром Сінченком. Від дня загибелі до похорону минуло понад пів року. Такі реалії цієї страшної війни: далеко не всіх загиблих ховають на третій день.

Дмитро Сінченко став помітною постаттю у Кропивницькому приблизно 2010 року. На перших порах його, випускника технічного університету, можна було побачити серед таких самих молодих людей десь на патріотичному мітингу або випадково зустріти в коридорі мерії. Згодом Дмитро уже і громадські акції організовував, і корупціонерів та промосковських політиків викривав, називаючи при цьому прізвища місцевих «священних корів». Звісно, брав участь у Революції Гідності. Дмитрові політологічні огляди друкували «Радіо Свобода», «Українська правда», «День», «Український тиждень». У Києво-Могилянській академії здобув ступінь магістра.  А коли почалася велика війна, добровольцем став на захист України. Не з гучномовцем в руці, з яким ми його часто бачили, а зі зброєю – справжньою, смертельною.

Воював Дмитро у складі Української добровольчої армії. Позивний – Перун. Час від часу ми натрапляли на його пости в Facebook. Про війну, про мову, про політику. Публікував свої знімки – веселий, красивий, бородатий, в амуніції. 4 липня 2023 року написав: «Сьогодні мені 37. Хотілось би десь подорожувати, але доводиться захищати країну від підлого і жорстокого ворога. Тож святкувати особливо ніколи.  Хочеться якнайшвидше перемогти – відбити у ворога всі окуповані території, включно з тими, що окуповані понад сотню років. Хочеться звільнити поневолені імперією народи і дати їм можливість будувати власні держави. Хочеться знищити цю імперію зла повністю. Але ще більше хочеться зайнятись відбудовою України. Хочеться зробити свою країну найкращою, найзаможнішою, найгарнішою, найінноваційнішою, найсильнішою, найбезпечнішою і ще багато най-най-най. Хочеться зробити світ кращим. І ми це обов’язково зробимо. А поки що – наближаємо перемогу всіма можливими і неможливими способами. РS: Якщо у вас є бажання щось мені подарувати – ось номери карток для ваших подарунків))) а я вже зроблю з того щось корисне для реалізації зазначених бажань)».

25 липня 2023 року «Український тиждень» опублікував Дмитровий ексклюзив «Будні бійця на фронті. Сон на марші». Уже ніякої патетики, описується солдатський побут, дуже жорстокий.

«Прокинувся я від бажання сходити до вітру. Обличчям гуляв протяг. У кімнаті було прохолодно. Вікінг заснув на своєму посту, вогонь давно вже згас. Я глянув позаду себе й помітив, звідки дув вітер. У стіні була велика щілина. Крізь неї пробивалося денне світло. Ба більше, частина стіни біля стелі була зроблена зі шматків звичайної фанери. Підтримувати температуру в кімнаті можна було тільки постійним вогнем у буржуйці. А дрова вже закінчились, і нових друг Вікінг не приніс. Я виліз зі спальника, одягнувся, пішов на вулицю. Згадую, що мені снилося. Уві сні мене призначили старшиною, тобто сержантом з матеріального забезпечення роти. Справивши свої потреби, я почав збирати дрова. Організування побуту особового складу теж входить в обов’язки старшини. Якщо вже призначили, треба відповідати обійманій посаді. Хоча призначили лише вві сні», – так завершується Дмитрова розповідь.  Він тоді був під Бахмутом.

19 серпня Сінченко написав у Facebook востаннє. То було продовження «Буднів…», опублікованих «Українським тижнем». Перун розповів, як йому доручили віднести гарячий обід на позиції: «Іти з радянським армійським термосом за плечима непросто: він закритий нещільно, тож суп вихлюпується мені на куртку й бронік. Доводиться йти якомога обережніше… РS: Якщо у вас є бажання підтримати мій підрозділ (нам постійно потрібні гроші передусім на ремонти техніки) і допомогти у нашій боротьбі – ось номери карток».

Датою загибелі Дмитра вважається 22 серпня 2023 року. «Останній бій прийняв 22 серпня 2023 року біля села Курдюмівки неподалік від Бахмута», – сказано на похороні. Але ще донедавна він вважався зниклим безвісти. Ми в редакції «УЦ» дізналися про це від Ігоря Козуба, який разом з Дмитром Сінченком служив Українській добровольчій армії.

«Дай Боже, щоб він (Дмитро Сінченко, – В.І.) у полоні був, щоб живий залишився. Але він теж пішов добровільно, зробив свій вибір. Мало того, він пішов на «передок», а міг не йти, бо був старшиною роти. Але пішов, бо у той момент не було кому йти. Поранило на першій лінії бійця, і він поліз витягувати його, хоча теж йому таке завдання не ставилося. Він сам проявив героїзм і пішов витягувати пораненого разом з медиком, хоча була команда до вечора чекати, поки стемніє. Але той поранений кричав сильно, там відстань невелика, і просто він сам поліз в зону бойових дій і пропав безвісти, тому що ту позицію захопили росіяни. Він поранений, його снайпер поранив, а потім…» – розповів Ігор Козуб в інтерв’ю «УЦ» у січні нинішнього року.

Загибель Дмитра Сінченка підтверджено молекулярно-генетичною експертизою. Уже після його поховання нам стають відомі нові факти його біографії – що на початку війни бив ворога на Київщині, потім – на Миколаївщині, на Херсонщині, на Донеччині. Що починав стрільцем, а дослужився до командира підрозділу.

Того ж дня, 14 березня, на Далекосхідному кладовищі в Кропивницькому поховали також старшого солдата Сергія Кормільченка і старшого сержанта Андрія Васильченка.

Віктор Іваненко, «УЦ».