«Мене щось штовхало: Людо, треба їхати»

Людмилу Лозову, шеф-редакторку ірпінського інформаційного агентства ITV, знаємо ще з часів, коли вона працювала на кіровоградському державному телебаченні. Два роки тому натрапили в Інтернеті на вражаючий знімок: Людмила і її чоловік Володимир сидять на руїнах власного будинку. Перед тим їхня садиба на Київщині опинилася в зоні бойових дій. Людмила розповідала, що мешкають у наметі, що намагаються розв’язати житлову проблему, що є варіанти, але сподівання – невеликі. Нещодавно ми знову поспілкувалися. Виявляється, Лозові уже з житлом, але їхній край – західне передмістя столиці – все ще справляє гнітюче враження.

Лозові мали будинок у Гостомелі. До аеропорту «Антонов» – чотири кілометри. Звідти й долинули звуки вибухів удосвіта 24 лютого – росіяни атакували летовище. Знехтувавши порадою президента (він закликав усіх залишатися вдома), Людмила зібралася і вирушила на роботу, в сусідній Ірпінь (Гостомель й Ірпінь – фактично одне місто, зрослися одне з одним).

– Коли їхала, над головою ревіли російські гелікоптери, – згадує Людмила Лозова. – Ми заходилися висвітлювати події в регіоні. Повідомляли про рішення міської ради, про формування тероборони. Тим часом місто ставало безлюдним. Люди масово виїжджали. Навіть у міській раді – ні душі. А вибухало все ближче. О п’ятнадцятій я розпустила колектив: «Сидимо по хатах, слідкуємо за ситуацією». Приїхала додому. Ще й гадки не було, що доведеться вибиратися. Думалося: пересидимо якийсь час у підвалі, бомбардування не триватимуть вічність. Під вечір у нашому будинку затряслися вікна, запалало поряд. І я сказала чоловікові й свекрусі, що треба збиратися і їхати на захід. Речей взяли мінімум. Навіть документи не всі прихопили, дипломи і трудові книжки залишили. З нами – двоє моїх співробітників. Шостий пасажир – собака, він у нас великий – кане-корсо. А курей і кролів відпустили. Вибиралися з міста ми під звуки сирени повітряної тривоги. Бачили людей, які марно шукали укриття. Рухалися ми у напрямку Житомира. Проїхали небагато – кілометрів із сімдесят.

За словами Людмили, таке вона бачила тільки в фільмах про глобальні катастрофи: широченна дорога заповнена потоком машин, в яких – перелякані, розгублені люди. І раптом цей потік зупинився.

– Простояли ми вісім годин і повернули на якусь дорогу, що пролягає через ліс. Це було близько четвертої ранку. Їхали навмання. Нарешті вибралися на широку дорогу. Нею й поїхали в Кропивницький, де мешкають родичі, друзі. Назустріч нам рухалося багато машин – усі їхали на захід. У Кропивницькому ми були близько дев’ятої ранку.

У Кропивницькому родичі дали Людмилі і її сім’ї прихисток. Звісно, Лозові переживали за Гостомель, Ірпінь, Бучу, через які росіяни проривалися до Києва. Людмила й Володимир усвідомлювали, що їхній будинок – у небезпечній місцині, бо за кількадесят метрів – міст, через який – дорога до столиці. Про тамтешню ситуацію дізнавалися від гостомельців-сусідів. Звідти не всі евакуювалися. Ті, хто залишився, рятувалися в підвалах.

– На другий день війни сусіди нам сказали, що мосту в Гостомелі вже немає. Його підірвали наші військові, щоб зупинити ворога. Тими ж днями сусіди прислали відео, і ми побачили перед самісіньким нашим будинком понівечену російську військову техніку, обпалені трупи росіян. У нашому будинку на другому поверсі розташувався російський снайпер. 25 лютого на нашій вулиці було пекло. Росіяни обстрілювали машини гостомельців, коли ті виїжджали з дворів. 12 березня сусіди повідомили: горить наш будинок.

Свій з чоловіком тодішній стан Лозова описує так:

– Був розпач. Ми ж будувалися п’ятнадцять років, стільки праці вкладено… Але вдячні Богові за те, що врятувалися. Чоловік і свекруха не хотіли вибиратися, я наполягла. Мене щось штовхало: Людо, треба їхати.

9 травня того ж року вони повернулися в деокупований Гостомель, хоча влада й не рекомендувала.

– Ми рвалися додому. І побачили покалічені, розбомблені Гостомель та Ірпінь. Від нашого двоповерхового будинку залишилася купа уламків на згарищі. Ми кинулися розбирати завали, сподіваючись знайти якісь речі. Нічого не вціліло, за винятком кількох глиняних тарілок – подарунок від дітей. Зате чоловікові робочі штани теліпалися на мотузці поряд з руїнами. Він їх повісив сохнути 24 лютого. Завалився підвал, який нам здавався дуже надійним місцем. У перший день війни чоловік радив матері спускатися туди, якщо бомбитимуть. Кролі і кури давно порозбігалися. Курячі кісточки й пір’я я знаходила заритими на городі. Мабуть, курей задушили й позаривали собаки. Напроти нас був величезний торговельний центр, теж перетворився на руїну. По уламках бігали стада пацюків. Поживи було вдосталь, між уламками валялися харчі. Поодаль – таунхауси, теж зазнали ушкоджень, деякі – повністю знищені. На подвір’ях – обгорілі авто. Ми подали заяву в поліцію. Поліцейські запитували, хто зруйнував будинок. Чоловік пояснював: достеменно не знаємо, але припускаємо, що українські військові знешкодили таким чином росіян, які облаштували в нашому житлі вогневу позицію. Та й яке це має значення – хто саме зруйнував? Житло зруйноване внаслідок російської агресії. До речі, мене непокоїла думка, що в нашому домі загинула ота сволота. Я не змогла б жити на тому місці.

З усього добра, яке втратила внаслідок руйнування житла, журналістка Лозова найбільше шкодує за своїм відеоархівом.

– Частина записів – на касетах, частину оцифрувала й записала на диски. Унікальні кадри, ще з дев’яностих, коли на кіровоградському телебаченні працювала. Наприклад, інтерв’ю, яке взяла в Юрія Ситника, останнього командира частини в Канатовому перед її розформуванням. Він зі сльозами на очах розповідав, що доводиться віддавати бойові літаки у брухт – Україна роззброювалася. Були мої фільми, з якими на фестивалі їздила й перемагала. Все згоріло.

Літували Лозові як екстремали.

– Свекруха поселилася в квартирі, яку запропонували наші друзі, а я й Володя вирішили жити на своєму подвір’ї. На роботі мені дали намет. Ми напнули його на своєму подвір’ї, був нам за спальню. Друзі дали холодильник, електроплитку, кавоварку, посуд, ми поставили їх в альтанці, яка вціліла. Надвірні вбиральня й душ теж вціліли. Чоловік провів воду, інтернет. Друзі, інші добрі люди пожертвували для нас 180 тисяч гривень. Тим часом від газопостачального підприємства прийшли рахунки за лютий і березень. Чоловік ходив розбиратися, казав, що нашого житла вже немає, а в лютому і березні воно було захоплене окупантами. Йому пропонували писати заяву, а рахунки приходили й приходили. За транспортування газу й досі приходять… Поки тепло, жити можна було в наметі. А як похолоднішало, довелося шукати справжнє житло.

Вони змінили кілька помешкань. В одному виявилося тісно із собакою. Були щасливими, коли благодійна організація поселила в модульний будинок площею 56 квадратних метрів, з меблями і холодильником. Та вдарили морози, і Лозові зрозуміли, що будинок не розрахований на наш клімат. Вікна вкривалися вологою, стіни – цвіллю.

– Не життя, а каторга. Це й підштовхнуло до активніших дій. Я дізналася про державну програму компенсації за знищене житло. Держава взялася фінансувати для таких, як ми, відновлення зруйнованого житла або придбання готового. Людям видаються не гроші, а житлові сертифікати. Ми вирішили придбати готове житло. За спеціальною формулою нам нарахували компенсацію, і ми купили будинок в селі на території Гостомельської громади. Нам пощастило.

Та, за словами Людмили, далеко не всі, хто втратив житло, скористалися державною програмою компенсації. Хтось про цей порядок і не чув, іншому забракло наполегливості. Багато людей до війни не оформило право власності на свою нерухомість – через це її нібито й не було в природі. Не можуть отримати компенсацію жителі цокольних поверхів у зруйнованих багатоквартирних будинках в Ірпені – ці приміщення не вважаються житловими. А найхитріші, щоб отримати компенсацію, руйнують свої недобудовані будинки і видають це за наслідки війни. Утім, надурити державу не так-то легко. Та й журналісти вказують на шахраїв. Зате наживаються підрядчики. Наприклад, співробітниці Людмили Лозової нарахували компенсацію за пошкодження будинку. Вона заходилася вибирати будівельну компанію. Такі роботи можуть виконувати тільки сертифіковані компанії, а їхні послуги – на 30 відсотків дорожчі від послуг несертифікованих. І компенсації вистачить лише на будматеріали. Відомо журналістці Лозовій і про завищені кошториси, які складаються при відбудові ірпінських житлових мікрорайонів. Кажуть, на ті гроші можна було б не тільки житла відновити, а й купити людям хатні речі замість втрачених…

Теперішній вигляд західного передмістя столиці Людмила описує так:

– Багато зруйнованих будинків відновлено, але чимало й руїн. На Гостомель страшно дивитися. Гостомель й Ірпінь дуже постраждали від бойових дій. У Бучі – менше руйнувань, але там людей найбільше загинуло. Магазини активно відновлюються. «Епіцентр» в Бучі розбомблено, на його місці будують новий, ще більший. Напроти нашого зруйнованого будинку в Гостомелі почали супермаркет відбудовувати. Заправки, мости відновили. Дороги побомблені, але ними поки ще не займаються. Будинок культури, стадіон – все це зруйновано. Лікарню відновлюють, утеплюють. Школи і дистадки були зруйновані, їх відновлюють. Укриття зробили. Життя налагодилося. В Гостомелі, в Ірпіні – багато переселенців. Ми опитування регулярно проводимо на вулицях, тож знаємо, хто в нас мешкає. Відсотків з тридцять – місцеві. Решта – переселенці. Зі сходу, з півдня. Частину поселено в модульні будинки. Багато й заможних, вони заселилися в новобудови в Ірпіні, які пустували до війни.

На завершення розмови Людмила Лозова зауважує про найголовніше:

– Втративши дім і все, що в ньому, я зрозуміла, які ми з Вовою багаті на друзів. Вони і хатніми речами забезпечили, і житло тимчасове надали, і гроші зібрали. Гроші були як знахідка у той страшний час. Коли поруч такі люди, нічого не страшно.