«Я те місце на кладовищі тримала для себе»

– Їх в окопі було четверо – мій Віталій і ще троє. Прилетіла керована авіабомба. Одного викинуло, а мій син і ще двоє загинули. Той, якого викинуло, обгорів сильно, але врятувався. Петром його звати. На прощання з Віталієм приїхати не зміг, у госпіталі був. На сорок днів приїхав. Спілкуюся з Петром. Теж не хоче вірити, що Віталія немає, – ледь не плаче жителька села Криничного Кропивницького району Любов Мазурик, син якої, Віталій Мазурик, загинув 10 лютого нинішнього року, виконуючи бойове завдання поблизу Роботиного Запорізької області.

Про похорон Поета – так називали Віталія побратими – «УЦ» повідомляла у лютому. Староста Криничного Ірина Михайлевич розповідала про загиблого як про людину роботящу й творчу, турбот­ливого сина, батька, чоловіка. Після того на президентському сайті опубліковано петицію, якою пропонується присвоїти Віталію Мазурику звання Герой України посмертно. Це спонукало «УЦ» поспілкуватися з його матір’ю.

Любов Іванівна розповідає, що Віталій – її й чоловіка, нині покійного Василя Петровича, первісток.

– Я працювала бухгалтером у радгоспі, Василь – трактористом. На Новий 1972 рік він уперше провів мене з клубу додому. Навесні побралися. Через рік, 3 березня 1973-го, народився хлопчик. Назвали Віталієм. Ще через два роки – друга дитина, Вася. Ніяких проблем з ними не було. Як іду на роботу, даю їм наряд: посапати город, погодувати курей. Повертаюся – все зроблене.

За словами матері, Віталій навчався у школі добре і після одинадцятого класу спробував вступити в медичне училище у тодішньому Кіровограді, але недобрав балів. Потім – строкова військова служба. Випало служити аж у Латвії, в морській піхоті.

– Коли його призивали, я дивувалася, як же це так: дитину зі степу беруть в морську піхоту? Хоча він і плавати умів, і спортом захоплювався. Футбол, хокей. Гантелі мав, боксерські рукавиці. Я з молодшим сином провідувала Віталія на службі. Літаком добиралися. Служив він справно, йому навіть пропонували залишитися на понадстрокову службу. Та він і слухати не хотів, за домівкою скучив. Повернувся. Тоді складно було – підприємства зупинялися, грошей не платили. Але Віталій – майстер на всі руки, роботи не боявся. І вірші писав. Бережу районну газету за 1999 рік, де вперше опубліковано його вірші. Йому тоді було 25. Хочете, прочитаю?

– Так.

– В жизни не жду, не ищу ничего я. Знать я хочу, ну кто же я, ну кто я. Может, я – снег, что весной растает. Может, листок, что с ручьем уплывает. Может, никем не дочитан роман, Тем, у кого на душе ураган. Может, песок, что ветер развеет. Может, я лес, где живут только звери. Может, я дом без дверей и окна. Может, я луг, где посохла трава. Нет, я – не снег, не листок, не песок. Нет, я – не лес и не дом без окна. Просто я – автор вот этих строк.

Далі – про Віталієву родину.

– Кохання він знайшов на Він­ниччині, в місті Іллінцях. Алла – вчителька. Двоє діток нажили. Діані – дев’ятнадцять, Денисові – сімнадцять. Діана в Києві вчилася, тепер працює. Денис – у Вінниці, теж вилетів з гніздечка. Віталій спішив, щоб їм помогти. Старався. І до нас з батьком їздив. Не відпочити, а допомогти. Трудяга. Перед мобілізацією працював у ритуальній службі, перед тим – у комунгоспі, в лісництві. Про нього й газета писала.

Про мобілізацію.

– Уже війна була, як я захворіла, потрапила в лікарню. Віталій приїхав. Якось у грудні 2022 року ішов селом, біля магазину наздогнала машина: «Де живе Віталій Васильович Мазурик?» – «Це я». Дали йому повістку. Він мешкав на Вінниччині, а в Криничному був зареєстрований, у нашому місцевому ТЦК на обліку стояв. Тими ж днями його мобілізували. Не ховався, не ухилявся. Хоча проблеми із здоров’ям мав. За кілька років до того переніс операцію, видалили пухлину. 19 лютого нинішнього року мала бути ще одна операція. Не дожив дев’ять днів.

У петиції розповідається, що Віталій Мазурик воював у складі військової частини А4712, командував мінометним відділенням. Водночас був і навідником, і в обслузі міномета. «Ніколи своїх хлопців не залишав, завжди був поряд, виконуючи бойові розпорядження. Із надлюдською стійкістю і мужністю він спільно з побратимами утримував свої позиції на фронті, усвідомлюючи, що на їхніх плечах лежить відповідальність за майбутнє всього українського народу. Всі вони Герої, які заслуговують найвищої вдячності. За рідну українську землю стали живим щитом проти ворожої артилерії».

Любові Мазурик не забути тих днів, коли Віталій приїздив з фронту. Усіх жахів про війну не розповідав, не скаржився. Заспокоював: «Мамо, не хвилюйся, все буде добре». Мати відчувала, що синові – тяжко, що йому ноги болять від постійної втоми, бо змолоду – тільки фізична праця.

– Їх у відділенні четверо було. Віталій – найстарший. Вони один одного розуміли з погляду.

10 лютого нинішнього року війна забрала у Любові Мазурик старшого сина. У петиції повідомляється, що Віталій загинув внаслідок ворожого бомбардування КАБами. Про обставини мати дізналася від синового побратима Петра, який вижив.

– Петя розповів, що його вибуховою хвилею викинуло з окопу, а мій син і ще двоє загинули. Петя обгорів, його сильно обпекло. Він повз, його помітили свої, врятували. 20 лютого ховали Віталія. Петя приїхати не зміг, у госпіталі був.

Мати майже нічого не пам’ятає про похорон. Тільки те, що було багато людей, повен двір військових. Через кілька днів, отямившись, переглянула відео, записане знайомими. Побачила, як жителі Криничного ставали на коліна, зустрічаючи загиблого земляка-героя.

Від невістки Любов Іванівна дізналася, що син, приїжджаючи з війни додому на день-другий, залишав свої нові вірші. Що наказав дружині: якщо загине, нехай поховають в Криничному біля батька. Що навіть мав розмову про пам’ятник з працівником ритуальної служби, де працював перед мобілізацією.

– Я те місце на кладовищі тримала для себе, – каже мати. – А довелося поховати дитину.

Після похорону Алла Мазурик зібрала чоловікові вірші і видала книжку. Звісно, у матері є примірник.

– За дітей і братів, За жінок, матерів, За сусідів і друзів, За калину у лузі, За ліси і поля І за гори карпатські Ми ідем до кінця, Така доля солдатська, – читає Любов Іванівна синові рядки. В іншому вірші ідеться про несправедливість, яка трапляється на війні через своїх же командирів. Про мишей, які розвелися в окопах, Поет теж писав.

Від частини, в якій служив Віталій, рідні мають прапори з його зображенням, з військовою символікою. У материному помешканні ці прапори – на видному місці. Староста Криничного обіцяє меморіальну дошку на стіні школи, де навчався Мазурик. А Петро, з яким воював Віталій, відвіз його знімок у Київ, поставив на площі (мати не пам’ятає назви), яка уся – в портретах героїв і прапорах.

– Скільки ж загинуло молодих здорових красивих людей… – гірко матері.

«Віталій із честю виконував обов’язок щодо захисту своєї держави і до останнього подиху залишався вірним присязі українському народові та Україні. Відстоюючи та захищаючи право на наше з вами безпечне життя, він віддав своє життя не шкодуючи. Я пишаюся його незламністю та патріотизмом», – ідеться в петиції. Її подала Алла Мазурик, вдова героя.