ОДЕСЬКІ ОСЕНИНИ

Закінчення. Початок у №38.

Одеські Осенини – це п’ять вересневих днів, що я провів у Південній Пальмірі. Вони були насправді врожайними на цікаві зустрічі, бесіди, інтерв’ю, запропоновані й організовані Оленою Квашею, нашею землячкою, яка нині працює продюсеркою у філії АТ НСТУ «Одеська регіональна дирекція». Сподіваюсь, деякі уривки з них та мої спостереження складуть на цій сторінці певне панно, що дасть вам уявлення про Одесу третього року війни з рашистами.

Новітня історія Одеси неможлива без трагічних подій 2 травня 2014 року. Це й понині болюча рана для багатьох одеситів. Про ці події пані Віолетта розповіла, коли ми дістались проспекту Українських Героїв: «Спочатку він називався Большой проспект, потім Олександрівський, потім Сталіна, під час окупації це був проспект Гітлера, після окупації знову Сталіна, а з 1961 року – проспект Миру. Одесити жартома називали цю вулицю Проспектом Миру Гітлера-Сталіна. Дуже символічно. Проспект має відношення до подій 2 травня. Коли наші сосєді нам тикають “а вы жгли людей”, вони завжди апелюють до кінця цього дня, коли вже сталися події на Куликовому полі. Але вони чомусь не згадують, що було до того».

Коротко нагадаю. Того дня в Одесі проходив футбольний матч «Чорноморець» – «Металіст». Тому до міста приїхали харківські фани. Вони заздалегідь домовилися з місцевими про спільний мирний марш «За єдність України». Згодом, вже на початку збору учасників ходи, прихильники федералізації та сепаратизму, котрі майже всі були в масках, шоломах, з щитами, озброєні битами, палицями, дехто з сокирами, з георгіївськими стрічками та червоними пов’язками на рукавах напали на учасників ходи з боку Олександрівського проспекту. Почалися масові заворушення, під час яких, за деякими даними, брали участь кілька тисяч людей. У результаті протистоянь 2 травня загинуло 47 осіб, а понад 200 звернулися за медичною допомогою.

Зайшли ми також у двір, де на той час діяв штаб ГО «Рада громадської безпеки». Нині це вулиця Святослава Караванського, а тоді – Жуковського. Того дня велика група антимайданівців намагалася штурмувати штаб, але всі, хто був тут, вчасно заблокували двір машиною і разом з поліцейськими відтіснили нападників. Про це та інші події розповів громадський активіст, член штабу Микола Буковський, який нині керує його роботою, допомагаючи побратимам у війську. Він зокрема зазначив: «Після цього Одеса перетворилася на українське місто. Тому що до цього розкладка була 60 на 30, десять не визначилося. А нині нас 60 відсотків, а то вже і 70. Усі наші хлопці на війні, багато хто загинув… Загинули найкращі, наша гордість. Кожен день готуємо і відправляємо на передок необхідну допомогу, в основному для тактичної медицини. Складаємо аптечки крутіші за натівські. Працюємо без вихідних. Головне, щоб Україна як держава була врятована. Тоді, можливо, відпочинемо».

Саме у цьому легендарному дворі ми побачили один із зразків нев’янучого одеського гумору – «меморіальну» дошку з ківаловською міною та написом «Здесь покоится коррупция. Помним. Не любим. Не скорбим. Народ Украины». А вже на виході з нього пан Микола, наздогнавши нас, подарував мені книгу «Воля проти рабства», видану за проєктом Марка Гордієнка «Русь проти Росії». Коли я її відкрив, на форзаці побачив напис чорним фломастером «Від бійців ДУК ПС “Santa”».

Наша екскурсія почалася з Європейської площі, яка демонструє ті вітри змін, що впливали протягом століть на формування образу Одеси і де після демонтажу пам’ятника російській імператриці народився народний меморіал нашим захисникам, котрі віддали життя за Україну. Загалом же вона була про місто, яке зберігає і розвиває традиції української культури та державності, про місто, де створюються нові традиції і нові важливі сенси.

Вже протягом століття одним з відомих культурних осередків Одеси є академічний український музично-драматичний театр імені Василька. Мені пощастило побувати в ньому, подивитись виставу «Вирій» та поспілкуватися з директоркою – художнею керівницею Юлією Пивоваровою. Отже спочатку про виклики і завдання, що стоять перед театром під час війни, про які вона розповіла.

– Хочу процитувати мого хорошого товариша, очільника франківського театру Ростислава Держипільського: «Знаєш, дуже просто бути деколонізатором, декомунізатором, патріотом, коли ти перебуваєш в оточенні гуцулів. Абсолютно інша справа – робити це в Одесі».

Наш театр вирізняється тим, що в ньому за всю історію не було жодної вистави російською мовою. Всі мої попередники ставили вистави українською, і я пишаюся цим. Одеса – толерантне місто. Але з приводу українськості тут були величезні проблеми, вплив рашистів на Одесу був шалений.

Для мене війна почалася не у 22-му році. Ще до того я розуміла, що війна буде. І повсякчас ми намагалися довести одеситам і розкрити те, що відбувалося. Одна з моїх улюблених вистав «Енеїда ХХІ», яку поставив Максим Гуленко. Тоді Одеса була шокована. Тому що це «Енеїда» і не Вергілія, і не Котляревського. Це «Енеїда» Віталія Ченського. В цій виставі ми показували те, що насправді нас оточує. Це дратувало, це не подобалось, це не була якась цукерка. Це було боляче, але ми почали про це говорити одеситам. Далі у нас були вистави з Наталкою Ворожбит «Демони» та «Одеські міфи».

Багато було дискусій щодо деміфологізації Одеси, де я брала участь як спікерка. І коли Гуленко став режисером нашого театру, ми вирішили, що будемо спростовувати оці наші – і одеські, і пострадянські – міфи саме за рахунок тих романів і п’єс, які мають за собою величезний шлейф радянського духу. Ми взяли, наприклад, Булгакова «Собаче серце», але змінили фінал. В ній ми пояснювали всім, що Шарікова не переоперували, і такі істоти, навпаки, розмножилися. Далі була історія із «Золотим телям». Знову-таки ми подивилися на це з іншого боку. На сьогодні цих вистав немає. Нині вони не зовсім доречні, тому що ситуація круто змінилася.

За останній час ми випустили «У неділю рано зілля копала», «1900. Легенда про піаніста», «Тіні забутих предків», «Метод», «Вирій» та інші. Ми повернули до Одеси таку українську драматургиню, яку недосусіди привласнюють собі, це Ганна Яблонська. Ми зробили виставу «Перевізник» за її драматургією. У неї міцна, глибока драматургія. З режисером Євгеном Резніченком поставили «Камінь» за п’єсою Маріуса фон Майєнбурга. Перед її прем’єрою відбулася розмова з нашим видатним філософом Вахтангом Гогаладзе саме з приводу міфів, які має кожна родина. Адже, якщо ми не зможемо позбутися навіть наших власних сімейних міфів, нам буде дуже складно. Як кажуть, усі ми нащадки або катів, або жертв. Нам треба самим про це говорити. І зі сцени теж. Є багато речей, над якими за допомогою театру ми можемо запропонувати людям замислитись. Так, іде страшна і брудна війна, ми всі травмовані, але нам обов’язково треба в собі зберегти людину.

Про це як раз і була вистава «Вирій» за п’єсою Наталії Ігнатьєвої, яку я подивився наступного дня. Вона йшла у форматі «Глядач на сцені». Все відбувалося дуже близько як фізично, так і до серця. Васильковчани грали просто приголомшливо. Психологічне напруження часом сягало пікових висот. В окремі миті я відчував, що моє серце ось-ось зупиниться. Під час обговорення вистави авторка зазначила, що хотіла показати, що вийде, коли українці продовжуватимуть «не прощати» одне одного за те, пішов ти воювати чи ні, поїхав з країни чи залишився, помер чи вижив. Лихо буде, біганина по пекельному колу.

Бути в Одесі і не сходити на «Привоз»? Це нонсенс! Адже цей ринок – це не лише достаток товару і величезний людський потік. Це ще і чудові люди зі своєю культурою і звичаями.

Один з найстаріших і великих ринків Європи народився майже разом з містом. Якщо датою народження Одеси вважають 1795 рік, то перші спогади про ринок датуються 1797-им. За свою історію він багато разів міняв свій вигляд, але залишився жартівливим, усміхненим, щедрим на гостре слівце і багатим на дари природи. Хоча десь і трапляється напис «Руками не смотреть!», вам дадуть скуштувати, наприклад, сала чи тюлечки.

А посеред рибного павільйону вас зустрічає «Тітка Соня». Такий собі збірний образ одеських жінок «в тілі» і «в роках». Автор скульптури Ігор Івченко колись пояснив, що образ цей навіяний відомою піснею про шаланди з кефаллю, які приводив в Одесу Костя. Просто його наречена-рибалка подорослішала, вийшла на пенсію і зайшла на «Привоз» за бичками. У крислатому капелюсі і фартуху, зі зв’язкою риби і котом, що притулився до ніг, бронзова тітка Соня стала не тільки пам’яткою, але і символом талану. У тамтешніх продавців є прикмета: щоб торгівля була вдалою, потрібно потерти великим пальцем ніс бронзової рибалки. Тому він і блищить, немов золотий.

Ціни на «Привозі» практично такі самі, як на нашому Центральному ринку. На морепродукти часом навіть нижчі. Так королівські креветки коштували на початку вересня від 200 гривень за кіло, тюлька – від 120 гривень, так само – знамениті «рАчки» (дрібні варені креветки). Ще потішила ціна на персики – від 40 гривень.

Та найбільше порадувало мене запрошення виступити в Одеській національній науковій бібліотеці, яка днями відзначила своє 195-річчя. Дякую за теплий прийом генеральній директорці пані Ірині Бірюковій та звідувачці відділом наукового комплектування та обліку документно-інформаційних ресурсів Емілії Василевській за особисту участь і допомогу. Цією літературною зустріччю і завершились мої Одеські Осенини.