– Коли почалася війна, ми занепокоїлися за молодшого сина, військового. Він зателефонував, сказав, що перебуває на полігоні, попросив не хвилюватися. Потім телефонував щодня, казав, що живий, здоровий, навчає мобілізованих, нічого йому не загрожує. Цікавився, як ми. Про те, що Женя з перших днів війни перебував на найгарячіших ділянках фронту, ми дізналися після його загибелі, – розповідає жителька Гайворона Наталія Манзюк, син якої, Євгеній Манзюк, загинув 31-річним, посмертно нагороджений державним орденом Богдана Хмельницького III ступеня та відзнакою «Захисник України – Герой Гайворонщини» Гайворонської міської ради.
З офіційної довідки. Євгеній Манзюк народився 8 вересня 1990 року у Кіровограді. 1991 року сім’я перебралася в Гайворон. З 1997 по 2007 роки Євгеній навчався в тамтешній загальноосвітній школі № 5.
– Женя вродився активним, енергійним, – згадує мати. – Не боявся висоти, його вона навіть вабила. Не випадково став десантником. У школі навчався добре. Поглиблено вивчав англійську, це йому теж знадобилося. Як багато хлопців, охоче грав у футбол.
У 2007 – 2011 роках Євгеній Манзюк навчався в Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка, на факультеті фізичного виховання.
– Закінчуючи школу, Женя вирішив вступати в педагогічний, щоб вивчитися на вчителя фізкультури. Для нас, батьків, це було несподіване рішення. Вступив. Ми раділи, спостерігаючи, як міцніє наш Женя. Він почувався дорослим, хотів, щоб й інші визнавали це, поважали його самостійність.
У 2011-2012 роках Євгеній Манзюк проходив строкову військову службу в частині А0680 (теперішня назва – Третій полк Сил спеціального призначення імені Святослава Хороброго, дислокується в Кропивницькому).
– На останньому курсі педагогічного університету Женя знову поставив нас перед фактом: сказав, що збирається в армію, – продовжує Наталія Манзюк. – У той час багато молоді уникало військової служби, а наш син сам звернувся у військкомат, попросив призвати його на службу, вибрав і частину – спеціального призначення. Ми провідували сина, бачили, що йому подобається бути військовим. Він ще студентом готував себе до цього – тягав штангу, гирі, бігав.
У 2013 – 2016 роках Євгеній працював вчителем фізичного виховання в загальноосвітній школі № 2 у Гайвороні.
– Вчительська робота Жені вдавалася, але відчував інше покликання – бути військовим. «Не моє», – казав про школу. І нарешті звільнився.
У 2017 – 2020 роках Євгеній проходив військову службу за контрактом у частині А0224 – 79-тій окремій десантно-штурмовій Таврійській бригаді, розташованій у Миколаєві. Учасник бойових дій.
– Ми з чоловіком не зраділи його вибору, оскільки уже тривала війна, хоча й називалася антитерористичною операцією. Але Женя так вирішив. Місце служби – десантно-штурмову бригаду – обрав сам. Служити йому подобалося. 2018 року у складі своєї частини побував на міжнародних військових навчаннях у Німеччині. У тих навчання брали участь дві частини з України – танкова і десантно-штурмова. Женя володів англійською, постійно вдосконалював її, тому без проблем спілкувався з військовими з інших країн. Кожного року його відряджали в зону АТО. Але він нам про це не розповідав. 2020 року, коли в сина закінчився контракт, я випадково помітила у нього посвідчення учасника бойових дій. «Мамо, не переживай», – спробував заспокоїти мене він. Уже після загибелі Жені я дізналася, що він воював і під Маріуполем, і в інших місцях, що його нагороджено відзнакою президента «За участь в антитерористичній операції» та грамотами військової частини.
2020 року Євгеній вступив до Військового інституту телекомунікації та інформатизації імені Героїв Крут. Після закінчення молодого офіцера направили на службу в частину 0248 – 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду, дислоковану у Львові. Служив командиром взводу зв’язку у десантно-штурмовому батальйоні.
– Син мав план побудувати військову кар’єру. Тому й не поспішав влаштовувати особисте життя. Казав, ще все встигне одружитися. У військовому виші у Києві рік навчався на стаціонарі, здобув офіцерське звання. Далі – служба у Львові. Військова служба зробила Женю ще серйознішим, стриманішим. Справжній офіцер. Буваючи в Гайвороні, ранками обов’язково ішов на стадіон, займався там пробіжками – звичка, вироблена роками. Зустрічався з шкільними товаришами, хоча долі їх дуже розійшлися. 8 вересня 2021 року Женя був у Гайвороні, ми відзначали його день народження. Зустрілися свої, рідні. Я наготувала страв. Женя полюбляв м’ясне.
На службі у 80-тій ДШБ Євгенія і застала велика війна.
– У перший день війни зателефонував, сказав, що перебуває на полігоні, попросив не хвилюватися. Потім телефонував щодня, казав, що живий, здоровий, навчає мобілізованих, що нічого йому не загрожує. Цікавився, як ми. За два дні до загибелі написав мені: «Тут спокійно». Не хотів, щоб ми хвилювалися. Про те, що Женя з перших днів війни перебував на найгарячіших ділянках фронту, ми дізналися після його загибелі. Виявилося, у перші дні війни його підрозділ відправили на Миколаївщину, далі – на Донеччину. 27 травня 2022 року війна забрала у нас сина. Він, офіцер, разом із солдатами прокладав зв’язок у Бахмутському районі. Там їх накрило з мінометів.
1 червня гайворонці навіки попрощалися із героєм-земляком. З початку великої війни це був третій похорон військового у містечку.
– Хлопці, з якими він служив, не змогли приїхати. Приїздили 2023 року, нинішнього – також. Розповідали, що був наш син надійним і дотепним. Що під час війни вимагав, щоб займалися фізичною підготовкою. Що жартома називав своїх підлеглих kедацюгами, навіть замовив шеврони з цим написом. У мене є такі шеврони, бережу.
8 вересня нинішнього року Євгенію виповнилося б 34. Товариші по зброї поділилися спогадами про Фізрука (псевдо Манзюка) на сторінці його у Facebook.
«Ми досягли рівня злагодження, коли розуміли один одного без слів, достатньо було лише погляду. Ми завжди продумували все наперед і готували запасні варіанти. Завжди веселий, впевнений в собі і в своїх діях – саме таким тебе запам’ятав я.
Йдуть роки від того дня коли ти загинув на полі бою… . Але я і досі відчуваю твою підтримку і допомогу, але вже в людях, які тебе пам’ятають і люблять. Таким чином твоя сім’я, друзі, одногрупники, знайомі стали надійним тилом і підтримкою для нас, твоїх kедацюг. Мав за честь служити під nвоїм командуванням», – написав один з побратимів.
Родина Євгенія підтримує з ними тісний зв’язок. Допомагає і матеріально. Бере участь у місцевих заходах, які присвячуються героям теперішньої війни. От і першого вересня батьки й старший брат Євгенія зустрічалися з учнями школи, де навчався він.
– Син був патріотом України. Наш Євгеній – втілення найкращих рис справжнього чоловіка. Пишаємося ним! Життя наше розділене на «до» і «після». Це не передати словами… Але після ночі настає день. Вірю, переможемо і настане мир, Україна відбудується, знову стане квітучою. Такі втрати не мають бути марними.
Ювілей на батьківщині