Дивишся на його знімки – молодого, красивого, з доброзичливою усмішкою на устах, і не віриться, що його немає. Гайворонець Дмитро Рейниш загинув 21-річним у першу весну великої війни. Це сталося у Маріуполі, в обороні якого Рекс (військове псевдо Дмитра) брав участь. Посмертно його нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
Як же батькам вдалося виховати героя?
– Ми звичайні, прості люди, – каже Оксана Рейниш. – Працюю на залізниці. Руслан, чоловік, – також. Він весь час на таких роботах – зварником, слюсарем. 26 жовтня 2000 року у нас народилася дитина, хлопчик. Чоловік пішов у церкву, священник подивився в книгу і порадив назвати Димитрієм, на честь святого великомученика Димитрія Солунського. Ми записали дитину Дмитром, переважно називали Дімою, іноді Димитрієм. Незадовго до загибелі він, поранений, втративши свій телефон, написав мені з побратимового: «Мамо, це я, твій Димитрій».
Мати розповідає, що дитинство сина пройшло щасливо. Але не був мазунчиком, бо батько вирішив виховати його справжнім чоловіком.
– Дімі було дев’ять років, коли батько записав його в спортивну секцію з веслування. Син був зайнятий тренуваннями, їздив на змагання, здобував нагороди. Хоча, звісно, хотілося й погратися з однолітками. А коли батько купив човен, радості не було меж. Щирий був, веселий, завжди усміхнений. Вісім класів закінчив у школі в Гайвороні. Наполегливий, цілеспрямований, Діма захотів продовжити навчання в спортивному ліцеї-інтернаті у столиці, обрав спеціальність «веслування на байдарках». Ми з чоловіком вирішили, що не триматимемо сина біля себе. У ліцеї-інтернаті йому сподобалося. Коли приїздив у Гайворон на день-другий, ми бачили: син вдома довго не може залишатися, його тягне в Київ. Рано подорослішав, став самостійним. Мешкав в одній кімнаті із Сашком Ткаченком, тенісистом, переселенцем з Луганська. Той йому розказував про жахи війни. Із Сашком спілкуємося й нині. Інший Дімин товариш тих часів, Павло Гапонов, нині взахищає Україну. Після ліцею Діма вступив до Університету Григорія Сковороди в Переяславі, на факультет фізичної культури, спорту та здоров’я. Навчався заочно, працював фітнес-тренером у Києві. Продовжував займатися улюбленим спортом, брав участь у змаганнях у складі столичної збірної. А кожного ранку – семикілометрова пробіжка. Звичка з дитинства.
2020 року Дмитро став до лав Національної гвардії.
– Пройшовши відбір в «Азов», Діма почувався щасливим, – продовжує Оксана Рейниш. – Що його спонукало? Він сказав так: «Мамо, не плач, захищатиму людей». Його не можна було втримати. Поставить собі мету і йде до неї. Неспокійний. Ще до «Азову» говорив мені: «Мамо, люди живуть нецікаво. Треба так прожити, щоб було видно». Перед повномасштабною війною приїхав додому, каже: «Життя коротке, треба поспішати жити». А якось порадив не дуже перейматися через житейські негаразди: «Мамо, не переживай, Бог не дає людині більше ноші, ніж вона витримає». Віруючий. Ми з чоловіком віримо в Господа Бога, і син вірив. Він з 2020 року тільки тричі додому приїздив. Служба в «Азові» прийшлася до душі. Змужнів іще більше, але залишився таким, як і був, веселим, щирим.
Потім почалася велика війна. Оксана і Руслан Рейниші втратили спокій, а син – зрідка появлялася можливість зателефонувати чи написати рідним – запевняв, що все у нього добре. Батьки, знаючи з Інтернету про пекло в Маріуполі, розуміли, що син їх просто не хоче засмучувати. 31 березня вони втратили єдиного сина, хоча ще довгий час не вірили в це, сподівалися побачити його живим.
Ось що батькам відомо про загибель Дмитра. Обороняючи Маріуполь, він з побратимами опинився в оточенні. Коли одного з товаришів поранило, Дмитро кинувся йому на допомогу і сам зазнав кульових поранень. Командири вирішили евакуювати поранених, зокрема й Дмитра Рейниша. 31 березня гелікоптер, в якому перебували поранені, збив ворог. Двоє хлопців з гелікоптера вижило, а Дмитро і ще чотирнадцятеро загинули. Їх поховали в одній могилі. Більш ніж через рік, у червні 2023-го, тіла повернуто Україні. Ще кілька місяців встановлювалися особи загиблих. Оксана і Руслан Рейниш мали надію, що син живий і перебуває в полоні. Результат молекулярно-генетичної експертизи забрав у них цю надію. Поховали Дмитра з почестями у Гайвороні 16 грудня. Щотижня мама й тато провідують могилу. Бережуть синові нагороди – орден «За мужність», медаль «За військову службу Україні», відзнаку «Ветеран війни».
– І гордість, і біль переповнюють, коли чуємо: «Ваш син – герой, мали за честь з ним служити». А для нас Діма був дитиною. Живемо, бо треба жити. Не маємо права здаватися. Діма казав: «Все буде так, як має бути». Я чоловікові говорила: якби не відпустили його в «Азов», то він і живий був би. Чоловік відповів, що Діма все одно пішов би воювати, вдома не сидів би.
Нещодавно Оксана Рейниш їздила в Київ, привід побувати в столиці був сумний – кремація Дмитрового побратима, загиблого разом з ним внаслідок збиття гелікоптера. Вона спілкується з рідними «азовців», загиблих і полонених, утворили свою групу в Інтернеті.
– У нас один біль. Наші хлопці загинули за нас. Якби не вони, і нас з вами не було б уже.
Перше СЗЧ: як військовим повернутися до служби без кримінальної відповідальності? Пояснюють...