Про те, що наш земляк отримав Золотий хрест від головкома ЗСУ, ми довідалися ще у листопаді минулого року. Але всі спроби поспілкуватися з молодшим сержантом Мальованим натрапляли на категоричну відмову. Не давала надій нам навіть мати Дениса Наталія Володимирівна: «Він у мене дуже скромний і не говіркий». Але через чотири місяці наша зустріч таки відбулася.
Денису Мальованому 45 років. Народився та навчався у Кропивницькому. Спочатку у 22-й школі, потім у КІСМі. Мама – вчитель, викладає фізику та математику у школі, батько працює у технічному університеті. Є молодша сестра. Одружений. Звичайна біографія, але звичайна до одного моменту – отримання повістки в ЗСУ…
– Денисе, за якою спеціальністю здобували вищу освіту?
– Інженер-електрик. Одразу після інституту за фахом я майже не працював. Так сталося, що поїхав до Луганська, там 10 років прожив. 2003-го туди поїхав, а повернувся 13-го року. Приїхав, влаштувався та майже 10 років відпрацював в обленерго.
– Вважається, що це одна з найскладніших спеціальностей, у ЦНТУ принаймні. Як давалося навчання?
– Я більше практик, і теорія мені важко давалася. Поки руками своїми не помацаєш…
– Ви не кабінетний електрик?
– Ні, я починав із монтера. Мені це більше до душі, ніж паперові роботи. Дослужився до майстра.
– Про польових електриків зараз говорять – герої, і правильно говорять. Чому ви, маючи залізобетонну бронь, пішли у військо?
– Служити комусь треба. Якщо кожен користуватиметься бронню, грубо кажучи, відмазуватиметься від армії, діла не буде. Там люди теж утомлюються, їм потрібна і допомога, і заміна, воювати треба комусь.
– Мама відмовляла?
– Звісно, мене всі відмовляли, і мама, і дружина.
– А ви?
– Відмовчувався. Сказав: мені вручили повістку, що я зроблю?.. Мені її, до речі, вручили на вулиці, наступного дня прийшов у військкомат, а ще за день уже був в учебці.
– Де пройшли підготовку?
– Підготовка була в учебці у Вінницькій області. Звичайним стрільцем. Потім, коли був розподіл, я добровольцем зголосився до 36-ї бригади, у морпіхи.
– І моря не бачив, і в морпіхи потрапив?
– Морпіх – це військо трьох стихій: вода, повітря та земля. Не обов’язково, якщо морпіх, то тільки на морі. Обов’язок морпіхів – берегова лінія захисту, не моря, саме суші, за визначенням.
– Де довелося повоювати?
– Починав я із залізничного Антонівського мосту, Херсонський напрямок, потім Кринки, Вовчанськ. Ну і зараз – Курський напрямок.
– Найгарячіші місця…
– Ну якось так.
– А поруч із вами, серед побратимів, земляки є?
– Було кілька людей. На даний момент переважно бійці з Миколаєва, Херсона, із Західної багато. А ось саме із Центральною Україною не склалося якось.
– Скажіть, а ваша професія бодай раз вам знадобилася в армії?
– Технічно підкований та й життя змусило – і дроти скручували, і машини ремонтуємо. Якщо я, скажімо, мінометник, це не означає, що займаюся тільки мінометом.
– А ви зараз мінометник?
– Так, командир розрахунку. Я, коли після навчання приїхав у частину, мене призначили діловодом, і я півтора місяці займався паперами, при штабі навіть міг залишитися. Але якось потрапив на пару занять, подивився, послухав. Мені це зайшло. Я спочатку до командира підійшов, потім до начальника штабу, попросився: можна, я з хлопцями на вихід?
– Мінометником?
– Мінометником. Кажуть: «Ну йди, спробуємо». І з того часу ходжу з хлопцями на вихід.
– Чи не оглух?
– Слава Богу, ні. Якщо з розумом працювати, то можна жити.
– Питання, на яке не завжди відповідають. Якщо можна: за що здобули високу нагороду?
– Самому судити складно. Командування вирішило так. Розумієте, коли я тільки в учебку потрапив, поставив собі завдання: якщо прийшов уже в армію, від мене має бути толк. Тобто якщо щось робити, то робити треба совісно і до кінця. Може, через це так воно й сталося. А ця нагорода, я так зрозумів, видається не конкретно за певну операцію. Вона за якийсь період, можна сказати, за спільну роботу. Тому що мені доводилося в різних ситуаціях працювати, різні завдання виконувати, не тільки як мінометник, і в рекогносцирувальній групі бути, і займатися з людьми на доукомплектації, передавати свій досвід.
– Денисе, поговоримо про «хворі» теми: що вас дивує чи напружує, коли ви приїжджаєте до нас сюди, в тил?
– Я якось спокійно ставлюся до цивільного життя. Мене вражають люди, котрі у військовому бачать проблему. Багато хто думає, що якщо ти був там, то все – ти вже проблематичною людиною стаєш. Насправді це абсолютно не так. Ми спокійні, сприйнятливі до всього. Не можна судити по одному. Так, є такі, що приходять після контузії неадекватні, бухають – бувають різні, але це одиниці. Багато хто приходить абсолютно спокійний. Ніхто навіть не скаже, що він військовий. Ось це мене вражає. Люди під один гребінець судять усіх…
– А що, на вашу думку, не так з мобілізацією? Чи не багато на вулицях Кропивницького молодих здорових хлопців?
– Багато, дуже багато, але я не прихильник, щоб, як у нас заведено, шугнули, спіймали, закинули – і все. Це також неправильно. Багато ухилянтів, які марні й у мирному, у цивільному житті. Ось це мене вражає. Так, є ті, хто приносить користь у цивільному житті, без них ніяк. Взяти хлопців з обленерго, які обслуговують повітряні лінії, міську мережу – без них не можна, бо інфраструктура ляже. А ті, що байдикують, марні, вони й в армії будуть такі ж… Хоча буває, на цивілці був, грубо кажучи, нехлюй, а в армії кардинально змінюється.
– Знайшов себе?
– Так, можливо, суворіший режим, ситуація інша, і люди стають корисними…
– А з алкоголем як? Чи є проблема?
– Так, проблема є, особливо для мене як командира розрахунку. Я дуже до цього суворо ставлюся. Мені легше йому прострелити ногу одразу, щоб його забрали, аніж постраждає весь розрахунок. Тому я говорю: навіть із запахом зі мною на вихід ніхто не піде. Я сам не належу до непитущих, є моменти, коли можна випити, тобто ніхто не забороняє, але тільки коли це все з розумом.
– З розумом – це у нас рідко…
– Ну чому? У мене якось так склалося: ми втрьох пляшку коньяку дві доби пили. Навіть командири розуміють, жодних претензій не буде, бо ми будь-якої миті готові. Скажуть працювати – ми будемо готові працювати.
– Ще одне питання: зараз, як і три роки тому, знову багато панічних настроїв тут, у тилу. А що ви відчуваєте? Як ви та ваші побратими оцінюєте нинішню ситуацію на фронті?
– Втомилися всі, просто всі дуже втомилися – і фізично, і морально. Вимоталися люди, починають вигоряти.
– На демобілізацію не сподіваєтесь?
– Ні. Не сподіваюся, але водночас налаштований до переможного. Я воюватиму, поки є сили та можливості…
– Мотивація ж потрібна…
– Мотивація в мене завжди є. У мене головна мотивація – це сім’я, діти, дім. Для мене з перших днів найстрашніше – те, що мій син знає, що таке війна, не з чуток, не з телевізору. І найстрашніше, що це торкнулося всіх дітей України, це найстрашніше, що наші діти знають, що таке війна. Для мене це і є основна мотивація – наші діти, дім, дружина, батьки.
– Коли повертаєтеся у військо?
– Завтра вже.
Музей воєнного дитинства