Комбат Єгоров: «Ми знаємо, що таке справедливість»

– Ви той самий Ультрас? – Так. Той, що з тюрми одразу на війну. Так почалася наша розмова з Віталієм Єгоровим, командиром інженерного батальйону регіонального управління Сил територіальної оборони «Південь», підполковником, військове псевдо Ультрас.

– Пане Віталію, згадайте ті часи, коли вас затримали.

– 2014 рік. Лідерів руху ультрас в усій Україні ізолювали. Всім – «злісне хуліганство» за те, що нібито хотіли взяти приміщення місцевої влади штурмом. Свідками моїх «намірів» виступили три працівники «Грифону». Спочатку мене доправили в ізолятор тимчасового тримання, потім в слідчий ізолятор. Революція Гідності перемогла, і я вийшов. З ізолятора – у військкомат. Вже 1 серпня 14-го року я поїхав командиром роти в 55-й автобат.

Мій підрозділ займався перевезенням БК. Разом з усіма виходили з оточення. Там, під Дебальцевим, були перші втрати. В 15-му році була демобілізація. Я залишився заступником командира батальйону. Було трохи перерви, і в 2019 році я знову призвався в 21-й батальйон 56-ї бригади, де і зустрів повномасштабну війну.

– Як це було?

– Ми були в Пісках. Це за 350 метрів до знаку «Донецьк». Зліва, справа, спереду були орки. Наша рота, перша механізована, займала оборону. Перший штурм був на мою позицію «Сигма». На мій взводно-опорний пункт з восьми чоловік вийшла ворожа рота, це 70 чоловік. Ми відбилися. На жаль, із втратами. Я за той бій отримав найдорожчу для мене нагороду – солдатський орден «За мужність» третього ступеня. Пишаюся цим.

– Де ще ви були? На яких напрямках?

– Спочатку Піски, Первомайське, Карлівка. В 23-му році надійшла пропозиція стати заступником командира дивізіону з морально-психологічного забезпечення. На цій посаді я пробув недовго, погодився очолити інженерний батальйон, який створювався на базі регіонального управління «Південь». В серпні минулого року ми з батальйоном приїхали на кругову оборону Мирнограда. Майже рік працюємо на Покровському напрямку.

– Ваші побратими казали, що Покровськ не здається.

– І Покровськ, і Мирноград. Наше завдання було не дозволити оркам просунутися у Мирноград. І вони не просунулися. Так, є втрати і особового складу, і техніки. Але хлопці молодці. Зробили все можливе: вибухові і невибухові загородження, фортифікаційні споруди. Ворог робив спроби штурмувати, але «радо подихАв». Зараз нас перекинули на Новопавлівський напрямок – туди, де спекотно.

У мене бойові хлопці. Біля Малинівки прийняли бій, хоча могли не битися, бо всі обмежено придатні. Повели себе достойно, з честю виконали обов’язок: втрьох знищили чотирьох ворожих штурмовиків і два мотоцикли. Я подав хлопців на державні нагороди.

– Війна 14-го року від теперішньої дуже відрізняється?

– Як небо і земля. Вона змінюється навіть за місяці, не те що за роки. Ми рік тому зайшли на Мирноград, такої кількості дронів тоді не було. А в 14-му році взагалі не було КАБів, дронів. Зараз війна технологічна. Стрілецький бій – велика рідкість. А раніше такі були часто, плюс артилерія.

– Усі військові говорять про нестачу людей. Як у вас з особовим складом?

– Не можу говорити про кількість людей, які знаходяться на позиціях, але це настільки мало! Я вийшов з піхоти і знаю відчуття, коли стоїш в окопі, знаєш своє озброєння і кількість тих, хто поруч, і бачиш, що пре на тебе. Молоді хлопці, які пішли воювати у 22-му-23-му, – або загинули, або отримали поранення. А ще моральна напруга. Скільки людина може витримати в тій же піхоті? Багато хто психологічно ламається.

Воюють діди, молоді практично немає. Приїжджаєш у тил – молоді накачані красені. Слів немає.

– Ви вже будуєте плани на майбутнє? Чим займетеся після перемоги?

– Доки будуть сили, допомагатиму відбудовувати країну та інституції, які нікуди не годяться. Бачу, що коїться в тилу. Треба приводити до тями нашу владу, яка, здається, не розуміє, що відбувається. Кілька прикладів. Кропивницькому вистачає захисних споруд? Очевидно, що ні. Чому їх не будують? І ще: тут хочеш посадку очистити від орків, ризикуєш життям, а з новин дізнаєшся, що в Кропивницькому пиляють Лісопаркову. Це бісить. Не ті посадки не тим дісталися. Нехай спробують звільнити посадку від ворога, а потім там будуватися.

Нещодавно робив запит на ОВА, щоб нам допомогли з РЕБами та рушницями. Відповіли, що немає можливості. І тут же читаю в новинах, що міська рада завжди допомагає військовим, виділила РЕБи, але не нам. У мене загинули хлопці через те, що авто не було обладнано РЕБом. Їхня кров чи кров моя, кропивничанина, відрізняється від крові бійця, при всій повазі, третього полку чи іншого підрозділу? Ми теж на нулі, теж гинемо. Дякую волонтерам, які допомагають. А від влади за два роки я нічого не отримав. Нашу частину навіть з дворіччям ніхто не привітав. Наче нас немає – підрозділу, що стікає кров’ю на Покровському напрямку.

Хочу допомогти нашому місту попрацювати над справедливістю, підказувати владі, як робити правильно. А ми знаємо, як правильно і що таке справедливість. Ми її відчуваємо.

– Як зараз ваші колишні підо­пічні? Іноді ультрас-рухом лякають…

– І дарма. Це активна підтримка улюбленої команди. Ми – команди «Зірка». У мене свого часу було 350-400 чоловік. В основному підлітки і молоді люди. У нашому середовищі категорично заборонено вживання алкогольних напоїв та наркотичних речовин. Натомість вітається і навіть заохочується заняття спортом.

З мого угруповання вийшло три комбати. Один з них загинув. Серед наших є ще два офіцери. Взагалі більшість ультрас, відсотків дев’яносто, пішли на війну захищати країну. То кого такими можна налякати? Хіба що ворога.

– Традиційно ми просимо військових сказати щось оптимістичне.

– Все буде Україна. Правда на нашому боці. Ми робимо все для того, щоб Україна перемогла. Вистоїмо.