Нарешті можемо порадувати всіх українських шанувальників футболу. Збірна України реабілітувалася в останньому матчі за попередні невиразні поєдинки й завершила багатостраждальний відбірковий цикл до чемпіонату світу 2026 року на другому місці. На головну гру року проти Ісландії наша команда налаштувалася так, як потрібно, і вирішила поставлене завдання-мінімум. А Сергій Ребров продемонстрував тактичну гнучкість і дав потужну відповідь усім скептикам, до яких, чесно кажучи, належав і автор цих рядків.
Передумови
Перед вирішальними матчами національної збірної відбулося декілька цікавих подій. Вперше за доволі тривалий час на європейській арені виграли обидва представника України. Інша справа, що відбулося це в найнижчому за рангом турнірі – Лізі Конференцій, де суперники, м’яко кажучи, не дуже потужні. Хоча й тут київське «Динамо» примудрилося двічі програти на старті англійському «Кристал Пелас» та турецькому «Самсунспору» із загальною різницею 0:5. А «Шахтар» спочатку на виїзді з труднощами переграв шотландський «Абердін» – 2:3, але потім несподівано поступився польській «Легії» – 1:2, яка і в своїй першості зірок із неба не хапає. Та в третьому турі «Шахтар» експериментальним складом розібрався із дуже слабким ісландським «Брейдабліком» – 2:0. Київське ж «Динамо» доволі несподівано познущалося над боснійським «Зрінські» – 6:0.
Хоча ця перемога, коли забив навіть Бленуце, а покращена різниця дозволила піднятися до зони плей-офф, багато в чому стала для команди Олександра Шовковського пірровою. В поточному сезоні, на відміну від минулого, головний тренер киян вже не може жертвувати еврокубками й проводити велику ротацію. Після п’яти нічиїх поспіль та поразки від «Шахтаря» в УПЛ крісло під Олександром Володимировичем суттєво захиталося. Провал зі «Зрінські» коучу динамівців вже б не пробачили. Та вся справа в тому, що, використавши основних гравців, Шовковський загнав себе в замкнене коло. Такого поганого в усіх складових київського «Динамо» в цьому сезоні ми ще не бачили. Кияни були вичавленими морально та фізично, як лимон, і нічого не змогли протиставити функціональній готовності, налаштуванням, пресингу і швидкостям черкаської команди. Відновитися за два дні після «Зрінські» гравці не змогли. Тому поразка від «ЛНЗ» – 0:1 – виглядала цілком закономірною. Тепер відставання киян від «Шахтаря» вже сім очок, а попереду на три пункти ще й «Полісся» з «ЛНЗ».
У футболі, коли потрібно підлаштуватися під суперника, зіграти надійно в захисті та втекти в швидкі контрвипади, Віталію Понамарьову наразі немає рівних. Важко згадати, хто ще з наставників перемагав українських грандів на їхніх полях протягом одного кола. Пономарьов не став вигадувати велосипед та свій «стайл», а запросив потрібних виконавців (особливо Проспера та Ассінора) і адаптував до неї тих, хто грав у «ЛНЗ» до цього.
Що стосується «Полісся», то воно нагорі тому, що забирало своє проти аутсайдерів. А ось проти рівних «вовки» виглядали зовсім не кусючими. Тут Руслан Ротань вже традиційно просить почекати.
Що стосується загальної конкуренції, коли другу команду «ЛНЗ» відділяє від дев’ятої – «Металіста 1925» – всього 6 очок, то це не завдяки зростанню якості гри, а тому, що рівень лідерів суттєво знизився. Хоча потрібно віддати належне Арді Турану, який віднайшов можливість, завдяки дуже сприятливому жеребу в Лізі Конференцій, надавати ігрову практику майже всій своїй бразильській братії. При цьому після вильоту з Кубку України ставка робиться виключно на перемогу в УПЛ. І тут цікаво, що багаторічний лідер команди Микола Матвієнко на важливі матчі залишається в запасі, поступаючись місцем досвідченому Марлону Сантосу. Та й взагалі можна зрозуміти налаштування керівництва «Шахтаря» на заробляння грошей за рахунок розвитку та продажу юних бразильців. Для цього їм потрібна Ліга Чемпіонів. Але ж яке це відношення має до розвитку українського футболу?
Ризикувати не можна ганьбитися
Тут кому можете поставити там, де вважаєте за потрібне. Ви ж зрозуміли, що мова йде про дуже суперечливий матч у Франції, в якому ми діяли незрозуміло як, але зрозуміло навіщо. Звісно, що грати на третій день з високим рівнем інтенсивності та компактності, як потрібно було проти ісландців, один і той же склад української збірної не здатен. Другі матчі у відбіркових спарках завжди були для «синьо-жовтих» надзвичайно важкими. До того ж наші тренери вже знали, що в Баку після першого тайму рахунок був 0:2 на користь ісландців. Зрозуміло, що ризикувати за таких умов Сергію Реброву не було сенсу. Тому він і залишив взагалі поза заявкою Матвієнка та Маліновського, які «висіли на картках». А інші провідні виконавці , які знаходилися під загрозою дискваліфікації, залишилися в запасі. Але те, що наш основний склад буде таким «товаро-пасажирським потягом», який «стояв на запасному шляху», передбачити взагалі ніхто не міг. Це точно був не «автобус», а величезний потяг, який мусив стояти на місці й не рухатися вперед у надії, що його ніхто не захопить. «Відстрілятися» з вікон вдалося лише в першій частині цієї трагікомедії.
Але резервному воротареві Різнику, знову ж таки з «Шахтаря», у цьому варіанті тренерського сценарію місця не знайшлося. Вийшов Трубін, який страждає та програє в «Бенфіці» разом із Судаковим. А ще тактику «нам би тайм простояти та другий протриматися» проти віце-чемпіонів світу та Європи вийшли реалізовувати три центрбеки – Забарний, Сваток і Михавко (це був дебют за національну збірну), два латералі – Михайличенко та Караваєв (його три роки не викликали), два опорники – Назарина та Ярмолюк і масовка у вигляді Гуцуляка, Очеретька та блукаючого форварда Яремчука. Тільки при першому погляді на цей склад можна було ставити крапку. Ісландія – понад усе.
Ну й, мабуть, Дідьє Дешам також здивувався. Мабуть, він готувався до однієї моделі гри, коли суперники налаштовані хоч трохи грати, а вийшло по-іншому. Довелося вивчати в інтернеті під час матчу, хто ж це такі Михавко, Очеретько, Назарина, Михайличенко й чому вони взагалі на полі опинилися? Ось і вийшло, що весь перший тайм французи визначали можливості своїх візаві. А українці взагалі на половину поля суперників й не думали переходити. Та й навіть якби переходили, то кому там було бігти вперед – важкому Гуцуляку, Очеретьку, який боявся брати ініціативу на себе вже на другому кроці, чи «видатному силовому дрибльору» Яремчуку? На флангах просто жахливо виглядав Михайличенко й трохи краще, але також погано, з точки зору контргри, Караваєв. І лише Ярмолюк був хоч якимось промінчиком світла на загальному чорному фоні.
Не менш здивовані такою неповагою до себе Мбаппе з партнерами грали без швидкості, в пів ноги, намагаючись віднайти шпарину в цьому мурі, який часом будувався у воротарському майданчику. Небезпечними були лише декілька дальніх ударів, з якими блискуче впорався Трубін. Так що одна команда нічого не могла, а інша – не дуже напружувалася. І саме це дозволило збірній Україні зберегти сприятливу для себе нульову нічию.
Але другий тайм усе розставив по своїх місцях. Можна, як Сергій Ребров після матчу, виправдовуватися непризначеним , а потім призначеним пенальті. Та потрібно було вже давно зрозуміти, що в суперечливих епізодах арбітри точно не будуть на нашому боці. На кону у французів стояла пряма путівка на чемпіонат світу. Їх там, на відміну від нашої збірної, усі хочуть побачити. І хіба, виставляючи Михавка проти Мбаппе, Барколя, Олісе та Шеркі, які один у один будь кого в світі легко обіграють, стратеги збірної розраховували, що Тарас видасть гру свого життя? Він і так скільки міг непогано виглядав, а коли його замінили – уся захисна конструкція остаточно розвалилася. Так що, якби того реалізованого Мбаппе пенальті й не було, лебле, яка трохи додала в швидкості, все одно б забила. А ось що робити в такому випадку, коли план А не спрацює, відповіді в тренерів гостей не було. Усі ці заміни зі зміною тактики та виходом вінгерів виглядали як хапання потопаючого за соломинку. З перших секунд збірна України вийшла на полі приреченою й готовою до поразки. І другий гол тепер уже з гри від Мбаппе та влучні удари Олісе та Етіке наочно продемонстрували всі проблеми збірної Сергія Реброва – 4:0.
У цьому матчі, можливо, окрім Трубіна та Ярмолюка, усі грали, м’яко кажучи, не дуже добре. І передчуття перед двобоєм з Ісландією були не дуже гарними.
Сатисфакція
Гра в неділю наочно продемонструвала правоту Сергія Реброва. Паризька жертва виявилася абсолютно виправданою. Сергій Станіславович знав, чого прагне й що для цього потрібно. А потрібні були свіжесенькі хавбеки, які за рахунок компактності та інтенсивності, навіть без травмованих Судакова та Очеретька, знищать конкурентів. Безумовно, гра в Баку та тривалий переліт до Варшави повинні були сказатися на фізичному стані ісландців.
Мабуть, уперше за каденції Реброва команда зіграла абсолютно цільний поєдинок без провалів. Ну й порадувало те, що ми нарешті повернулися до нашого українського футболу без безцільного перекочування м’яча один одному, без загострення, без енергії та жаги боротьби. Та й сам наставник «синьо-жовтих» у критичний момент своєї тренерської кар’єри (невдача напевно призвела б до відставки), скоріш за все, згадав, що приносило йому з партнерами славу, коли вони грали за легендарне «Динамо» Валерія Лобановського.
Це був наш український футбол за рахунок швидкості, інтенсивності, пресингу, постійного тиску на суперників із чудовим використанням флангових гравців і націленістю на ворота. Номінальні господарі поля не просто позбавили суперників м’яча, вони позбавили їх простору та можливості швидких контрвипадів. Після втрати м’яча Ванат, Ярмолюк, Маліновський, Циганков та Зубков вже вибудовували першу захисну лінію, вступаючи в боротьбу й часто-густо повертаючи собі м’яч. Ну й головне, що були удари, навіси, тиск на оборону.
Так, до перерви українцям забити не вдалося. Але ж була поперечина від Циганкова, який знову-таки довів, що грає визначальну роль у цій команді. Були «постріли» від Зубкова, який просто вразив своєю агресією та націленістю на боротьбу. Були чудовий рух, пошук вільних зон та передачі в другий темп від Ваната, не зупинявшегося, здавалося б, взагалі. Були націлені передачі від Маліновського та Ярмолюка, який знову довів свою корисність та двужильність. Ну й у тому, що ми виграли центр поля й не давали ісландцям продихнути, велика заслуга Калюжного, який грав нижче, ближче до центрбеків (Матвієнка та Забарного), та всієї лінії оборони. Можливо, більше підключень вперед очікували від Миколенка, але там на правому фланзі вистачало й ривків Зубкова. А ось Конопля частіше підключався, взаємодіючи з Циганковим, знаючи, що позаду є підстраховка. Єдине, що не вдалося Юхиму, – вивести на ворота партнерів своєю націленою передачею.
І це був би перший тайм, наближений до ідеального, якби ми ще й забили. Ну а так збірній Ісландії, яка взагалі до наших воріт доходила зрідка, нульова нічия виявилася за щастя.
Єдине, що турбувало в перерві: чи здатні наші хлопці витримати цей рівень гри ще й в другому таймі? Наставники гостей також це зрозуміли й почали другу половину значно активніше. Були декілька епізодів, коли здавалося, що ми зупинилися. Та вдалося зіграти надійно під час стандартів, десь виручив Трубін, і господарі поля знову понеслися вперед. Тиск продовжувався, а пресинг не вщухав. Але здавалося, що ці ісландці, які часом тільки відбивалися, просто залізні. І могли ж островітяни за такої гри досягнути успіху.
Визначальним для підсумкового результату я б назвав неймовірний порятунок Трубіна, після подачі зі штрафного та удару головою Палсона. У цей час на полі вже були Яремчук, Шапаренко та Гуцуляк, які вийшли для того, щоб втримати неймовірний темп гри. Але й вони б не допомогли, якби рахунок став 0:1. Коли ж у відповідь Яремчук двічі майже впритул не пробив Олафссона, здавалося, що фарт в цей вечір на боці збірної Ісландії. А нам повертається боржок за неймовірне везіння в Рейкьявику.
Та все ж не могла така самовіддана гра українських футболістів завершитися фатальною невдачею. І справедливо, що вирішальний гол забив саме Зубков, який до цього мав декілька гарних шансів. Ну й відмітимо напрацьований розіграш кутового та скидку головою на дальню стійку корисного в національній збірній Гуцуляка. Та на цьому хавбек «Полісся» не зупинився і вже в компенсований час за допомогою рикошету поставив крапку в цьому двобої. Потрібно відзначити, що цей гол прийшов після нашої втрати та самовідданого пресингу на підступах до штрафної, спочатку – від Шапаренка, а потім – від Калюжного. Це показник настрою та налаштування гравців, які в необхідній момент усім показали, що вони є справжньою Командою.
Але зроблено лише половину справи. Для того, щоб вперше за 20 років пробитися на чемпіонат світу, збірній Сергія Реброва необхідно виграти ще два матчі плей-офф. Суперників, серед яких у півфіналі можуть бути Швеція, Румунія, Північна Ірландія, а також Північна Македонія або Уельс, ми дізнаємося вже 20 листопада. Але ж 16 листопада ми переконалися, що українська збірна здатна грати в інтенсивний, швидкий сучасний футбол.
Як ви дістали!