«Вчимося жити без нього»

Фанат – це псевдо він мав не випадково: з дитинства захоплювався військовою справою, всим, що пов’язано з історією воєн, тактикою, зброєю. Прагнув у свої 18 піти на строкову службу, бо хотів вирватися з не дуже легкого дитинства в селищі Криворізького району. Повістку отримав двадцятирічним. До того навчався, здобув спеціальність, працював. Одружився, радів народженню сина. Пішов воювати. Загинув…

Ніби велике життя. Проте Віталій Торков народився 25 лютого 2000 року. Він загинув, коли йому було 24 роки! Ми поспілкувалися з його дружиною – такі молоді вдови! Настя на наше прохання розповіла про свого і нашого Героя.

– Ми познайомилися через інтернет. Домовилися про зустріч, просто попити кави, і це було, як кажуть у фільмах, кохання з першого погляду. Віталік був контрактником, служив за містом, звільнився з наряду, і ми зустрілися. Обидва вважали, що все закінчиться лише кавою, але ввечері того ж дня знову зустрілися, погуляли, поговорили. На п’ятий день після знайомства ми вже жили разом, а через півтора місяці розписалися. Це було в жовтні 2022 року.

В листопаді 24-го року його перевели в 71-шу окрему єгерську бригаду ДШВ. Спочатку трохи більше двох тижнів навчався, після чого відправився на донецький напрямок, ближче до сірої зони. Почалися виїзди на бойові завдання. З 10 грудня 24-го мій чоловік вважався безвісти зниклим. Все дуже швидко відбулося. Ще дев’ятого грудня я йому телефонувала. Було чутно, що він поспішає. Запитала, що сталося, відповів, що в нього бойовий виїзд. Просила, щоб він був обережним, запевнив, що все буде добре, через два-три дні повернеться.

Я й раніше не дуже вірила в його слова, що все на службі добре. Знала, що заспокоює, і завжди хвилювалася, панікувала. Цього разу переконала себе, що він краще знає ситуацію, трішки заспокоїлася. А 11 грудня я почала його шукати. Не мала номерів телефонів ні командирів, ні побратимів. Пошуки почалися з ТікТоку – шукала людей, які хоч якось пов’язані з 71-ю бригадою. Якимось дивом вийшла на майора з цієї частини, який вже був у відставці. Він підключився до моїх пошуків.

Потім я отримала сповіщення, що чоловік безвісти зник. З ним був побратим Денис Сергеєв. Вони з Віталіком потоваришували ще в учебці, разом пішли і на фронт. Я шукала їх обох. Так сталося, що телефон Дениса, який не був заблокованим, знайшли орки і зв’язалися з дівчиною бійця. Писали, що вбили її хлопця. Грошей не вимагали, як це нерідко буває, розповіли детально, що сталося.

Я з орками спілкувалася через цю дівчину. Підказувала їй, що спитати. В результаті ми отримали відео, яке підтверджувало, що наші хлопці загинули. Не всіх можна було впізнати, але я одразу впізнала свого чоловіка. Потім його побратими підтвердили, що це саме він. З групи живими вийшло двоє хлопців. З одним з них я підтримувала зв’язок. Він розповів саме те, про що казали орки. Наша група зайшла у Веселий Гай близько дев’ятої вечора. Зачищали, почали просуватися вперед, раптом на них вийшла ворожа група. Почався бій, наші забігли в будинок, звідки стріляти зручніше, і в них полетіли гранати. Ті двоє, що забігли в інший будинок, залишилися живими, хоч і отримали поранення.

Потім я вже стала чекати тіло Віталіка. Мені пощастило вийти на слідчу з Києва, яка відповідала за тіла, що були повернуті в січні цього року. Я їй скинуло фото татуювань мого чоловіка. В нього їх було багато, більше двадцяти. Вона почала перевіряти по каталогу невпізнаних тіл. Десь через тиждень вона мені зателефонувала і повідомила, що є збіг по татуюваннях на 80 відсотків. Виявилося, що тіло мого чоловіка ніде не фігурувало, і в каталогах його не було. У слідчої був запит на іншого військовослужбовця, в якого також були татуювання. І був збіг: одне татуювання і у Віталіка, і у того хлопця було однакове, й на одному й тому місці. Оскільки родичі не могли згадати інші тату свого захисника, я поїхала до Києва. Це було 31 жовтня цього року. В морзі мені показали тіло, я підтвердила, що це мій чоловік.

Віталіка поховали 6 листопада на Алеї Слави Далекосхідного кладовища. Для мене було принципово, щоб його поховали саме в Кропивницькому, тому що тут його сім’я, його друзі, його побратими. Селище, де народився, викликало в нього важкі спогади. Нещодавно з військової частини мені повідомили, що Віталія подано на нагородження орденом «За мужність» третього ступеня. І я створюю петицію про присвоєння Віталію Торкову, нашому захиснику, моєму чоловікові, батькові нашого сина звання Герой України.

Вчимося жити без нього. Він був добрим, щирим, відкритим. Любив мотоцикли і хотів мати залізного коня. Коли я отримувала кошти за безвісти зниклого, відкладала їх в надії на те, що повернеться, і ми купимо йому мотоцикл. На жаль… Вмів і любив готувати їсти. Його «коронкою» була смажена картопля з маринованим салом і томатним соком. Я не вмію так смачно готувати, як він. З моменту, коли Віталік зник, взагалі нічого з картоплі не готувала, не могла. Вже після поховання потрошку почала.

Любив мене і сина Марка. Багато робив для того, щоб в нас все було, щоб ми більше відпочивали, кудись їздили. Синочок сумує за татом, питає за нього. Було таке, що ображався на мене – наче я батька додому не пускаю. Пояснювала, що в тата така робота, що він на війні, що нас захищає. Розуміє. А що таке смерть, загибель, поки не розуміє. Прийде час – все поясню. Він має знати, ким і яким був його батько. А він, вважаю, був еталоном справжнього чоловіка.