«Синочок, ти по-іншому не міг»

Сергій Резніченко загинув 31-річним. Це сталося 31 січня нинішнього року на Сумщині, де капітан Резніченко воював у складі поліцейського спецпідрозділу «Хижак-1». Про те, що служив чесно, свідчать нагороди, прижиттєві й посмертні, зокрема й президентська відзнака «За оборону України» та орден «За мужність» III ступеня, усі їх перелічено в петиції про присвоєння йому звання Герой України. Рідні просять підтримати петицію, на це залишилося близько місяця. Тим часом кореспондент «УЦ» поспілкувався з матір’ю Сергія.

Ольга Резніченко розповідає, що Сергій – старший її та чоловіка Олександра син. Народився 30 червня 1993 року, у той час країну охопила економічна криза, а більшість українців ледь зводила кінці з кінцями.

– Та ми якось викручувалися, старалися. Чоловік працював на будівництві, я – в комунальному господарстві. Не розкошували, але всім, чим треба, дитину забезпечували. А Серьожа вдався розсудливим. Ще малий був, років зо три, зайшли удвох в магазин, дивимося на ласощі у вітрині. «Серьожа, купити сирок?» – «Ні, не хочу». Дитина розуміла, що дорого. Гуляли якось у дендропарку. Залишилося грошей на два квитки на автодром. «Синочок, два рази на машинці покатаєшся». – «Ні, покатаємося удвох». Дитина думала про інших. Коли я сердилася і виходила з себе, Серьожа пояснював, чому моя поведінка – неправильна. Чотирирічним захотів Lego. Купили, хоч для нас це були величезні гроші. Бачили б ви, як дитина тому конструктору раділа. Особливо подобалося збирати танки, літаки – тягло до військової техніки. Вдумливий, цілеспрямований хлопчик. До п’ятого класу навчався в тридцятій школі, потім перевела в гімназію імені Шевченка. Вчителька англійської бідкалася: «Що з ним робитиму? У нього ж бази немає». Справді, в тридцятій школі підготовка з англійської була не дуже. Минув рік, і та сама вчителька не могла нахвалитися нашим Сергієм: «Такий здібний хлопчик!» Йому усе легко давалося. У чотирнадцять років захотів гітару. Купили. Уроки давав Анатолій Дон. Слухала, як Сергій вдома розучував акорди, і пишалася. Згодом, студентом, він купив електрогітару з підсилювачем, займався музикою в ансамблі. І в будівельному коледжі, і в ЦНТУ добре навчався. Практику проходив в інституті «Агропроект». Спочатку побоювався, що не впорається. Я тільки показала йому, як накреслити пряму лінію в AutoCAD’і, це креслярська програма, – і до кінця практики він набагато більше за мене вмів.

А як любив молодшого брата! Сергієві п’ятнадцять років було, коли Міша народився. Мале прокидалося уночі, Сергій кидався колихати: «Мамо, все одно не сплю». Допомагав няньчити. Коли Міша підріс, тягав його повсюди із собою. В дитстадок носив на руках. Коли я сварила Мішу за щось, він ховався за старшого брата. Міша тепер – дорослий, здоровань, а Сергій ставився до нього як маленького. Позаминулого літа Сергій зібрався на кілька днів додому з війни. Я, чекаючи, нанервувалася. Прибирала, сварила молодшого, що не допомагає. Приїхав Сергій. Поскаржилася йому на Мішу. А той тулиться до старшого брата, шепочуться…

На запитання, чому Сергій обрав роботу в поліції, мати каже:

– Тому що чесний. Сподівався реалізуватися на цій службі. В магістратурі навчався, коли дізнався про конкурсний відбір до патрульної поліції. Вирішив взяти участь, складав тести. Мені й батькові про це сказав уже на фініші. Поліцейська служба Сергієві сподобалася. Служив сумлінно. Корупція, службові зловживання – це не про нашого сина. Починав патрульним, далі – у спецпідрозділі тактико-оперативного реагування. Якось розповів, що брав участь у роззброєнні чоловіка, який на вулиці Васнецова погрожував підірвати себе гранатою. Не відразу після інциденту розповів нам, а через деякий час. «Хай би підірвався, коли йому жити набридло!», – сказала я. «Ні, мамо», – відповів син. На війну пішов добровільно. Пам’ятаю його слова: «Мамо, всі будемо воювати».

Сергій Резніченко воював у складі роти домедичної допомоги полку поліції спеціального призначення «Хижак-1» на найгарячіших ділянках фронту. Евакуйовував поранених, надавав домедичну допомогу, брав участь у штурмах ворожих позицій на Донеччині, на Сумщині. Рідним про це майже нічого розповідав.

– Беріг мене, заспокоював. «Мамо, у нас все спокійно, тут не стріляють». Все шуткував, все на позитиві. Я вірила і не докучала дзвінками. У березні 2024 року дали йому відпустку – дружина мала народжувати. Шостого числа приїхав додому, відвів Ірину в пологовий, там її лікарі й залишили. Сергій й Іра трохи розстроїлися, бо хотіли побути удвох. Він пішов додому, а вона вночі народила. Не стала його турбувати дзвінком, бо вморений же, просто написала: «У тебе син». О десятій ранку Сергій прочитав і побіг у пологовий. Є фото, на якому він тримає Максимчика уперше. Відпустка тривала місяць. Сергій дитину з рук не спускав. Почувався главою сім’ї.

16 січня нинішнього року Сергій і його товариш Денис Хлистун приїхали у Кропивницький на три дні, треба було машину відремонтувати. Я як сказала своїй мамі (разом мешкаємо), що їде Серьожа, вона заходилася готувати для нього смачненьке, хоч і на милицях пересувається. Котлет насмажила, борщу наварила. Приїхав. Нагодували. Задоволені обоє. Не знали, що Сергій востаннє поїв удома. А йому треба до дружини, до дитини. Я придумала, ніби щось потрібно купити на ринку. «Синочок, завези мене дорогою на ринок». – «Мамо, друга година, субота, на тому на ринку вже нікого нема». А мені просто потрібно було побути з дитиною іще. Сіла в машину, поїхали. Розмовляли. Сергій казав, що у березні дадуть відпустку, обіцяв приїхати. Казав, придивляється, яку б машину купити, а Міші радив купити «Ланос». Про ремонт у будиночку, купленому до війни, говорили. «Мамо, продовжуй ремонт», – сказав. Ніби заповіти роздавав. Той будинок – недалеко від нашого з чоловіком. Так я й хотіла – щоб Сергій із своєю сім’єю недалеко жив, щоб онуки до мене прибігали щодня. Хіба багато мріяла, хіба багато в Бога просила? Хотіла, щоб були щасливі, – Ольга плаче.

31 січня 2015 року ворог застосував КАБ проти наших захисників, які стояли поблизу прикордонного села Юнаківки на Сумщині. Загинули військовослужбовці ЗСУ і поліцейські, в тому числі капітан поліції Сергій Резніченко й старший лейтенант поліції Денис Хлистун.

– Наступного дня до нас додому прийшли синові співробітники із департаменту патрульної поліції. Як побачила їх біля хвіртки, одразу здогадалася. Впустила на подвір’я. Чую: «Ваш син, Сергій Олександрович Резніченко, загинув, виконуючи бойове завдання…» Кричу чоловікові: «Саша, Серьожа загинув!» І згадую страшний сон, який приснився в листопаді торік. Як Серьожа сказав мені: «Мамо, ми підірвалися». Так спокійно сказав. Довго той сон не йшов мені з голови.

Четвертого лютого Кропивницький прощався з п’ятьма героями, в тому числі 31-річними Сергієм Резніченком і Денисом Хлистуном.

– Були хлопці з фронту, але я ні з ким спілкуватися не могла, – продовжує Ольга. – А сьомого березня – Максимовий день народження. Приїздили Сергієві побратими, привезли подарунки. І машинку, він на ній і тепер катається, і басейн надувний… Заїхали до нас. Нагодувала їх борщем, пили чай з профітролями. Згадували Серьожу. Хлопці кажуть, він такий і на війні був – завжди на позитиві, все шуткував. Опиняючись ненадовго в тилу, рвався на фронт: «Хлопцям потрібна допомога». Та й сам Серьожа про це казав мені. Коли був удома востаннє, я йому говорила, щоб повертався. А він: «Мамо, а знаєш, як там хлопцям? Залишаться, а я покину? Не можу».

За словами Ольги, вона після втрати сина задумалася, чи варто жити самій.

– Я не з тих, хто приймає рішення спонтанно. І вирішила продовжувати жити. Бо впевнена, син розсердився б: «Мамо, ну що ти наробила? На кого ти всіх залишила?» І я йому сказала: «Синочок, буду тут скільки потрібно».

Іноді мій хлопчик з того світу приходить. У снах. Обіймаю. Андрію, другові своєму, теж приснився. Сказав: «Передай моїм, у мене все добре». Моя дитина з того світу про мене турбується.

Хочу поїхати в те місце, де він загинув. Там кров мого хлопчика. Обов’язково поїду.

Буває, згадую, як Сергій розповідав: захопили ворожого військового в полон, а вбити не змогли. А я вбивала б й вбивала безкінечно оте падло, яке на мою дитину бомбу кинуло.

Удома багато речей нагадує про нього. Ось плитка у ванній, яку Серьожа сам поклав шістнадцятирічним. Ось його подарунки мені на дні народження. Якось запитав: «Мамо, що тобі подарувати?» «Синочок, усе в мене є, не траться», – відповідаю. А він: «Мамо, знаєш, як я тебе люблю». І так щиро сказав, ледь не заплакала. Кажу: «Синочок, кращого подарунка не буває».

Вдома, на роботі – портрети Сергієві. Цілую, плачу, лаю: «Що ти зробив?» Потім прошу вибачення: «Вибач, синочок, ти робив те, для чого народився. Синочок, ти по-іншому не міг».

Недавно з невісткою ходила на урочистості в департамент патрульної поліції – нам вручили орден «За мужність». До речі, поліція й поховання організувала, й поминальний обід оплатила, й грошима Ірині допомогла. Іра подала петицію про присвоєння Сергієві звання Герой України. Люди, підтримайте петицію. Він заслужив.