Сергій Махно на псевдо Махно

Тиждень тому Кропивницький прощався з чотирма героями, яких забрала війна. Серед них 53-річний Сергій Махно, командир стрілецького взводу територіальної оборони. Про мужнього воїна на наше прохання говорили сестра, дружина, побратими.

– Сергій старший за мене на вісім років. Мама працювала на взуттєвій фабриці, тато був водієм, зі мною няньчився братик, – згадує Тетяна. – Коли батьки були на роботі, вдома було повно друзів Сергія. Мені з ними, старшими, було завжди цікаво.

Був спокійним, не влазив у халепи. Ми різні за характером, Сергій більше на маму схожий. Закінчив 18-ту школу, трішки попрацював і пішов до армії. Він потрапив до ВМФ, ми з батьками їздили до нього в місто Виборг. Після звільнення з армії вступив до училища підготовки працівників міліції, працював у патрульній службі.

Брат і сестра завжди підтримували одне одного. У 2014 році Сергій прийшов до Тетяни і сказав, що не може сидіти вдома, що має захищати країну. Сестра спочатку відмовляла, але врешті погодилася з рішенням брата. Сергій захищав Україну у складі батальйонів «Шахтар» та «Миротворець». Пройшов Іловайський котел. Повернувшись додому, працював в охороні «Креативу». В 2022 році не вагаючись знову пішов захищати країну і родину. Часів Яр, Херсонщина, Чернігівщина…

Про війну рідним не розповідав, як і багато захисників. Таким чином оберігають свої сім’ї. Коли Сергій зазнав поранення, зателефонував: «Сестричко, я в Дніпрі в госпіталі. Все добре, їхати до мене не треба». Повернувся до своїх.

– Братик помер від серцевої недостатності, – розповіла Тетяна. – Це було в Кухарці Прилуцького району Чернігівської області. Поїхав на «Нову пошту» за посилкою, яку йому відправили волонтери. Повернувся на місце, де жили, і впав. Смерть була раптовою, миттєвою. Ми вважаємо, що він загинув, виконуючи бойове завдання. Його смерть – наслідки війни. І так, росія вбиває, забирає наших рідних.

Свою долю – дружину – брат зустрів у 2005 році. В Оксани було двоє дітей від першого шлюбу, Сергій не злякався відповідальності, став справжнім батьком. Коли народився спільний син, брат не ділив дітей на свій – не свій. Всіх любив однаково. Завжди казав, що в нього троє дітей. Старший зараз також воює.

Останнім часом Сергій з родиною жив в селі Карлівці. Цінував тишу, спокій, затишок. Тетяна дуже жалкує, що коли брат останній раз був у відпустці, вона не змогла побачитися з ним. Вважала, що наступного разу зустрінуться, але наступний раз був останній, і це сталося на Далекосхідному кладовищі.

– В минулому році в мене виявили онкологію. Я тоді чорно пожартувала, що брат має мене поховати. Він відповів: «Ні, сестричко, так не буде. Ти мене поховаєш». Так і сталося, – розповіла Тетяна.

Дружина Сергія Оксана зазначила, що Сергій за знаком зодіаку – Лев, і по життю був левом.

– Він вожак, глава сім’ї, командир. Сергій з тих, хто дбає про інших – чи то рідні, чи колеги, чи побратими, – сказала Оксана.

– Коли ми познайомилися, моїй Жанні було десять років, Вітюші п’ять. Сергій дітей прийняв, як власних. Вони пригорнулися до нього, називали татом.

Сергій любив спілкуватися з дітьми, наставляти їх, виховувати. І не тільки своїх, а й їхніх однолітків. Працював у правоохоронних органах, мав бойовий досвід, він знав, що і коли сказати, як пояснити, переконати. Його всі поважали.

Часто телефонував, говорили по відеозв’язку. Про те, що Сергія більше немає, мені повідомили дружина його побратима. Вона живе недалеко від нас, зателефонувала і запитала, чи говорив зі мною хтось стосовно чоловіка. Відповіла, що ні, попросила її прийти. Я стала телефонувати на номери чоловіка, не відповідав. А потім вже мені повідомили цю страшну звістку. Розповіли, що зайшов до будинку, присів і впав. Хлопці намагалися його реанімувати, але, на жаль… Намагатимемося жити без нього. Хоча я не уявляю, як це.

– С Сергієм я познайомився на початку повномасштабної війни на пункті збору територіальної оборони, – розповідає побратим Махна Роман Залуцький. – Він, як багато хто, з перших днів взяв у руки зброю, виконував обов’язки головного сержанта роти. Людина грамотна, досвідчена, совісна. В травні 22-го нас перекинули в Борівське під Сєверодонецьком, там ми зустрічали ворога. Сергій був на гарячих дільницях, там отримав поранення. Я також там був поранений. Сергій раніше повернувся у стрій, в мене поранення було важчим. Потім ми в районі Кривого Рогу ганялися за «шахедами». Після того Сергія, мене і ще трьох побратимів відправили навчатися на зенітну гармату. Збивали «шахеди», ракети. Пізніше нас із Сергієм кинули на херсонський напрямок – Нововоронцовка, Золота Балка. Махно там був контужений. Місяць під Кропивницьким, а згодом Часів Яр. Там вже все летіло нам в голови.

Мені було 35 років, і було важко, а Серьога набагато старший. Ніколи не показував, що йому важко. Не відмовлявся, не морозився від своїх обов’язків. Був моїм командиром, але поводився, як побратим. Був не конфліктним. Він один з небагатьох, хто мав бойовий досвід. В нього була строкова служба, АТО, його трималися, до нього прислухалися.

Ми, військові, як родина. Коли є час, телефонуємо один одному. Про смерть Сергія я дізнався через дві години після того, як це сталося. Сказати, що був шок, нічого не сказати. Він для мене був як рідний брат. Вважав, що ми разом з ним будемо Перемогу святкувати. Дуже на це розраховував. На жаль…

Сергій Чистяков (Злий), також побратим Сергія Махна, сказав, що він був добрим солдатом:

– Ми колеги, я також головний сержант. В нас кажуть: не важливо, генерал ти чи рядовий, ти солдат. Воював Сергій добре. Ми знайомі з 15-го року, зі станиці Луганської. Зрадів, що зустрів земляка. Не знаю, чи доречні такі слова, але з ним було приємно воювати. Взагалі приємно, коли земляк може твою шкуру прикрити. Він прикривав мою.