«Була б політична воля – все можна вирішити»

У демократичній країні політична діяльність не зупиняється ні на мить навіть під час катастроф та воєн. Відповідно, триває робота з відстеження, аналізу і прогнозування суспільних процесів. Сьогодні на запитання «УЦ» відповідає Денис Денисенко, керівник столичного Центру політичного консалтингу.

– Денисе, чим займається політолог під час війни?

– Радить, допомагає, оцінює… Працює, словом. Я не люблю слово «політолог», політолог – це класичний коментатор політичних подій, людина, яка на основі свого досвіду та тієї інформації, яку вона бачить в інформаційному полі, або на основі інсайдів, робить якісь прогнози. Я, напевно, все-таки не політолог, а політтехнолог, піарник, людина, яка займається комунікаціями. При цьому постійно стежу за інформаційним полем і маю якісь інсайди, щось можу коментувати, щось ні.

– У перші дні війни ви займалися зовсім не політичними питаннями, поділіться спогадами.

– Я сприйняв війну так само, як її сприйняли, мабуть, 99% наших співгромадян, тобто прокинувся від вибухів, які рано-вранці пролунали у Київській області та в Києві. Буквально за кілька днів до початку війни я повертався з Лондона в порожньому літаку, зазвичай трафік Київ – Лондон досить активний, туди летить повний літак, назад теж. Мені дружина сказала: «А ти впевнений, що ми правильно робимо?». Я кажу: «Ну, квитки вже купили, давай нічого не змінювати в житті». У те, що буде такий масовий наступ, я до кінця не вірив – це була моя помилка, напевно. Далі займався тим, чим і більшість киян: спочатку вивіз сім’ю на захід України, побачив на Львівському вокзалі черги людей, які готувалися до евакуації. Треба віддати належне, львівська влада організувала все дуже якісно, годувала людей, підтримувала, працювали волонтери… Я залишив машину дружині і купив собі квиток назад до Києва. Поїзд Львів – Київ був теж практично порожній.

Ну а потім ми самоорганізувалися в нашому селищі, і я нарешті познайомився з усіма своїми сусідами. Раніше в мене не було такої можливості. Знаєте, тиждень працюєш, у вихідний день приділяєш час родині, собі, і не до кінця розумієш, хто живе поруч. А тут утворилася спільнота чоловіків і жінок, які залишилися в Києві, і вирішили захищати ту територію, на якій ми мешкали. Дістали якісь стволи, почали укріплювати території навколо. Така своєрідна партизанщина. Допомагали підрозділу ТРО, який був неподалік від нас, готувалися до оборони. Зараз я вже розумію, що якби росіяни дійшли сюди, то нас би дуже швидко всіх ліквідували, бо люди, які пам’ятають, як поводитися зі зброєю, з уроків початкової військової підготовки в школі, не змогли б зупинити все те, що насувалося на нас. Ми живемо за кілька десятків кілометрів від Бучі, Гостомеля та Ірпеня. Потім, коли вже стало зрозуміло, що Київ вони не візьмуть, почали займатися волонтерством, їздити на схід України, допомагати підрозділам, намагатися працювати. І так це все вже триває п’ятий рік.

– А як ви оцінюєте реакцію українських політиків на початок широкомасштабної агресії?

– Треба розуміти, що наше суспільство миттєво згуртувалося. Запрацювали горизонтальні зв’язки, значна частина української нації почала спілкуватися між собою й активно діяти – насамперед допомагати військовим. Ось ця мережева структура побудови нашого суспільства, вона дала той ефект, який дозволив нам зупинити цю навалу. А політики поводилися відповідно, вже виходячи з того, як поводилося суспільство. Мене ніхто не розчарував, я (сміється) рідко захоплююся, тому, напевно, розчарувань не відчув. Усі повелися так, як мали поводитися, у тому числі й Верховний Головнокомандувач.

– Скажіть, а щодо закордонних політиків, з ними ситуація змінюється, як у калейдоскопі. Кого з них реально сьогодні можна назвати справжнім другом України?

– Усі вони – наші друзі. Вони витрачають гроші на допомогу нам. Вони витрачають гроші своїх платників податків і, звісно, несуть за це свою електоральну відповідальність. Ми ж чудово бачимо ці гойдалки в Європі, коли одні йдуть від влади, інші приходять до влади. Тільки-но ми зачарувалися історією з Орбаном, тобто його поразкою, як отримали ризики того, що в Румунії зараз буде проросійський уряд. Хто заслуговує на безумовну повагу – це король Чарльз! Його остання поїздка до США, коли він кілька разів дав по носі Трампу, і зробив це так вишукано, красиво, з почуттям гумору, що той навіть не зміг відповісти, бо рівень інтелекту виявився вищим у короля. І це показало вкотре, що Британія досі є однією з ключових демократичних сил у світі.

– Сьомий рік триває перший термін президента Володимира Зеленського. Чи можна вже давати якісь загальні оцінки?

– Володимир Зеленський є демократично обраним президентом України. 2019 року суспільство вирішило, що він має бути наступним президентом. Потім суспільство надало йому карт-бланш, даючи можливість вперше в історії України сформувати монобільшість і, відповідно, всю вертикаль влади. На початку війни він повівся так, як мав поводитися Верховний Головнокомандувач у кризовий час.

Мене часто запитують: а чи міг би хтось інший так вчинити? Я відповідаю: звичайно, будь-який демократично обраний українським народом президент, я впевнений, повівся б так само, не гірше, ніж наш чинний президент. Він уже увійшов в історію, причому не одним абзацом; гадаю, через десятиліття йому присвятять у підручниках історії кілька сторінок, і це неминуче. Історичні оціночні судження – ми, напевно, цього не побачимо, це не справи нашого покоління. Потрібно, щоб минуло набагато більше часу, і були якісь результати. У нашому випадку – це варіанти закінчення війни в тій чи іншій формі.

– Ось про це і запитаю. Як вважаєте, чи є у Зеленського шанси домогтися закінчення війни, чи особиста неприязнь путіна не дозволить цього зробити?

– У цій ситуації особиста неприязнь – не головний чинник. Неважливо, хто буде президентом у росії чи в нас. Для путіна це були останні гастролі, він, на мою думку, припустився великої помилки – недооцінив реакцію українського суспільства. Мабуть, він скористався не тим аналізом. Зараз він намагається зрозуміти, як вибратися з цієї ситуації, тому що ті економічні процеси, які відбуваються в росії, і ті коливання, які відбуваються в умах російської еліти, підкреслюю, саме еліти, а не суспільства, цілком можуть призвести до якихось несподіваних для нього особисто наслідків.

Ми завжди уважно дивимося, що було раніше, і розуміємо: у росії революція – це виняток, а ось повалення монархів – це цілком нормальна історія, коли еліти раптом розуміють, що потрібно змінити лідера. Коли це станеться, ми до кінця не розуміємо. У нас немає об’єктивної оцінки того, що там відбувається, тому що ми перебуваємо всередині війни. Знаєте, зараз у моді такий наратив – усі кажуть: є відчуття, що ось-ось зрушиться у бік припинення війни. Я з цього приводу кажу: «Друзі, це просто на вулиці тепло, у нас гарний настрій. Ви плекаєте ілюзії про те, що це несподівано зупиниться…» Краще бути готовими до тривалої історії, до довгого процесу, і бути приємно здивованими, якщо раптом це різко все зупиниться.

– Наше суспільство потрясають корупційні скандали, практично всі інститути влади зараз неефективні, економіка стагнує, половина населення вже виїхала з країни. Шлях до оновлення можливий або через вибори, або через диктатуру, або, не дай Боже, через революцію. Який шлях обрати Україні?

– Дивіться, ви правильно визначили шляхи. Ми нещодавно з колегами моделювали ситуації, і ось ви назвали всі три можливі сценарії. У суспільстві накопичується внутрішня необхідність перезавантаження. При цьому не вважаю, що у Зеленського немає шансів. Він – один із можливих переможців майбутніх виборів. А те, що відбуваються корупційні скандали… Під час війни зазвичай оголюються всі проблеми, які є в суспільстві, зокрема й корупційні історії. Ну, і велика війна, великі гроші під час війни, – це, зокрема, і корупція. У всьому світі так було в попередніх війнах, те саме. Якщо покопатися в історії всіх воєн, то будь-яка війна – це великі гроші й велике розкрадання військових бюджетів. Ми не стали в цьому плані винятком, на жаль. Але процес, тим не менш, триває. Ми залишилися демократичною державою, де є можливість говорити правду, виносити проблеми в інформаційне поле, обговорювати їх у пресі, робити оцінки в ЗМІ, на кухнях, на вулицях. Сім років відсутності перезавантаження – це, звичайно, стагнація. Пару треба випускати. І єдиний шлях, якщо ми все-таки прагнемо до демократичного світового співтовариства, – це вибори.

У нас є проблема в тому, що під час війни конституція забороняє проведення виборів. Знаєте, зараз ми маємо дивитися не на дотримання статей конституції, а на те, що потрібно робити в суспільстві та в державі, щоб вижити й з позитивними результатами вийти з цієї війни. Тому іноді треба робити те, що нам зараз вкрай необхідно. Як на мене, вибори просто необхідні. Я писав у Facebook: чому в один із звичайних вихідних днів українці не можуть піти на виборчі дільниці й проголосувати? Виникає питання: що робити з військовими? Це питання, як на мене, теж можна вирішити. Військовим даються два – три тижні, може бути місяць дострокових виборів, і вони можуть робити свій громадянський вибір, перебуваючи не на нулі, а після ротації, голосувати достроково на базах. Була б політична воля, все це можна вирішити. Так само з нашими громадянами, які нині вимушено перебувають у Європі та інших країнах. Тією кількостю амбасад, яка у нас є, звичайно, не витягнути голосування мільйонів. Отже, потрібно орендувати торгові центри, стадіони і проводити вибори там. Так, можливо, ці вибори будуть не зовсім за буквою закону, того, який зараз є у нас, але як проміжний результат – чому ні? Суспільство дасть свою оцінку тому, що відбувається, ухвалить рішення щодо лідерів і рушить далі. І стане ще сильнішим, у жодному разі не стане слабшим.

– Денисе, останнє запитання: як війна змінила політичний ландшафт України? За ким майбутнє нашої країни?

– У соціологів є такий термін – «єднання навколо прапора». Саме це відбувається в українському суспільстві останніми роками. Як би ми не ставилися по-різному до опозиції, до влади, але, тим не менш, ось це єднання навколо прапора, мається на увазі – країни як такої, воно не дає реальної картинки того, кого ми зараз бачимо лідером, тому що навіть голосуючи, відповідаючи на запитання соціологів, людина підсвідомо думає про те, як би не нашкодити країні. І тому всі ці цифри, вони показують тенденції, але не дають реальної картини. Ну а тенденція, вона очевидна – ми бачимо трійку лідерів. Це Зеленський, Залужний, Буданов. Хтось іще може вистрілити, не виключаю. Ситуацію десь на зовнішньому факторі або всередині країни, на фронтах може щось спровокувати, і ми побачимо або різке падіння рейтингів діючих гравців, або несподіваний старт гравця, якого просто немає в рейтингах, або він перебуває у другому-третьому десятку. Тобто дії політичних гравців визначатимуть їхню подальшу долю.

А щодо парламентської ситуації, то це будуть політичні сили, які орієнтуються на цих та інших гравців. Я прихильник того, щоб до парламенту увійшло якомога більше діючих політичних сил. Я б навіть, напевно, на наступних виборах скасував 5-відсотковий бар’єр проходження партій до парламенту, щоб він став саме тим зрізом суспільства, яке є зараз, і ми там побачили внутрішню конкуренцію. Монобільшості більше ніколи вже не буде в історії України. Вона показала, на жаль, свою неефективність з точки зору управління державою. До парламенту мають увійти всі діючі політичні гравці. І внутрішня конкуренція має дати нам якісний результат. І якщо країна схилиться в бік парламентської республіки, я не вважаю, що це погано. Нехай буде прем’єр-міністр, який стане лідером нації. А президент і надалі виконуватиме свої функції. У нього за конституцією достатньо важливих обов’язків. Може залишатися арбітром, як варіант.

– Дякую за розмову.