«Забудь-річка»: залишити читача з правдою

14:49
0
642
views

Втретє брати Дмитро й Віталій Капранови завітали до нашого міста. «У Кропивницькому ми вперше, до цього відвідували Кіровоград», – так прокоментували вони свій візит. І хоча прийшовся він саме на час фестивалю «Весняний книговир», виявилося, що нічого про сам фестиваль відомі українські видавці й письменники не знають (точніше знають відтепер і навіть попросили запросити їх на наступний фестиваль, але попередити місяця зо два до того), а час візиту співпав із заходом зовсім випадково.

За один день брати Капранови провели дві творчі зустрічі – спочатку в обласній бібліотеці для юнацтва, а потім у бібліотеці імені Чижевського. Приїхали, щоб презентувати свою нову книгу – роман «Забудь-річка», що вийшов у їхньому видавництві «Зелений пес» наприкінці минулого року.

– Її поява спричинена тим, що ми, як і більшість із вас, маємо двох дідів, – розказали Дмитро й Віталій присутнім. – Але один із них – червоноармієць, а другий – «ворог народу». В одного орден Червоної Зірки, а у другого 58 стаття й 8 років таборів. І так завжди виходило, що один наш дід – зразковий, а другий – так би мовити, неформат. Тепер навпаки. Але так не буває, вони обидва нам рідні. Тож що робити з дідами, які воювали по різні боки фронту? Другим поштовхом до створення книги стало те, що ми розповіли нашому батькові справжню долю його діда з бабою. У свої майже 80 років він нарешті дізнався, що насправді вони не померли від тифу. Їх розкуркулили, і дорогою в заслання вони загинули. Рідні нічого йому про це не розповідали, щоб не наразити його й себе на небезпеку через соціальне походження. Одна необережна відповідь в анкеті могла завершитися як мінімум відсутністю кар’єрного зростання, а як максимум – реальним строком.

Насичена родинна історія підштовхнула братів на створення книги, яка об’єднала б долі українців, що воювали в різних арміях Другої світової війни, в одну:

– У нас з’явилася ідея провести одну людину трьома біографіями Другої світової війни. Ця людина повоювала б і в Червоній Армії, в українських партизанів (наприклад, в УПА) і в німців. Але нам не вдалося вигадати переконливої біографії, яка б робила з людиною такі кульбіти. За чотири роки, що ми працювали над книгою, в нас не вистачило ані наполегливості, ані фантазії на це.

Але там, де безсила фантазія, на допомогу приходить реальність. Один із ветеранів війни на ім’я Петро Галицький, що жив на Київщині, розказав братам цікавий епізод із власного життя. У 1941 році, коли йому було 16, його разом з багатьма іншими юнаками мобілізували копати окопи. Одного дня офіцер сповістив їх, що німці прорвали оборону й от-от будуть тут. Робітники розбіглися по домівках, але один із хлопців замість бігти просто сів на землю й заплакав. Петро підійшов до нього й спитав, чому той не тікає. Виявилося, що хлопцеві тікати просто немає куди – він не тутешній, та ще й єврей. Петро пожалів хлопця й віддав йому свої документи. Так на світі з’явилося двоє різних людей з однаковими іменами.

– Коли доля дає тобі такий подарунок, ним гріх не скористатися, – зазначають Капранови. – І ми ввернули цю історію в сюжет. Отже, під Бережанцем на Галичині у 1939 році зустрічаються троє українців-ровесників. Один – син офіцера армії УНР, другий – місцевий селянин, третій – комуніст і прийшов разом з «першими совєтами» з Полтавщини. По них усіх проходить каток Другої світової – син офіцера опиняється в Червоній Армії, комуніст – на окупованій німцями території і його мобілізують в одну з німецьких дивізій, а місцевий тікає в ліси й згодом приєднується до УПА, яку створено 1943 року. На трьох вони мають одне ім’я – Степан Шагута.

У назві роману використаний символ з давньослов’янської міфології. За повір’ями, після смерті людини її душа мала потрапити в потойбічний світ, перетнувши річку, що відділяла його від світу живих. Перетнувши її, душа забувала все, що відбувалося з нею за життя. А коли наставав час знову народжуватися в світі живих, душа мусила знов перетинати Забудь-річку й забувати те, що з нею відбувалося в світі мертвих. На думку Капранових, така сама Забудь-річка нині великим потоком тече Україною, але не між світами живих і мертвих, а між поколіннями.

– Відбувся своєрідний феномен добровільної втрати пам’яті, – зазначили брати. – Забудь-річка копалася в кожній хаті, в кожному селі й місті. Ховали документи, брехали дітям, переїздили на інші місця – аби тільки минуле не наздогнало. Забудь-річку копали й у нашій родині. Коли діда посадили, бабуся втекла з рідного села й добігла аж до Дубосар у Молдові. Дорогою втратила документи й виправила собі нові, у графі «сімейний стан» вказавши, що неодружена. У Дубосарах влаштувалася працювати в школу, а по вихідних тишком їздила на Одещину й слала передачі дідові. Лише завдяки цим передачам він не помер і, відбувши 8 років, повернувся назад. Але бабуся його не прийняла – 58 стаття має зворотну дію. Дід оселився на іншому кінці Дубосар і два роки таємно по ночах ходив навідувати родину. І тільки після смерті Сталіна родина змогла воз’єднатися.

У романі Капранових місія загатити Забудь-річку в своїй родині випадає молодій жінці з Очакова. Вона – мати-одиначка, що живе й працює в Києві, але одного разу зустрічає на своєму життєвому шляху чоловіка на ім’я Степан Шагута. Але так звали її діда, якого свого часу забрав НКВС, він потрапив у Червону Армію й зник десь на війні. І от вони разом починають розплутувати три долі, поєднані одним іменем.

Капранови визначили жанрову приналежність «Забудь-річки» як ліричний роман на тлі історичного розслідування або як історичний роман на тлі мелодрами (кому яка версія більше до вподоби). Книга вимагала копіткої роботи над мемуарами й архівними матеріалами, окрім достовірності подій автори намагалися максимально близько до реальності змалювати навіть невеликі побутові деталі. Якщо з німецькими мемуарами працювати було відносно легко, то матеріали, що стосувалися Червоної Армії й партизанського руху, доводилося збирати по крихтах.

– Нам довелося прочитати мемуари, що стосуються Галичини 30-х років, Червоної Армії, німецької армії, УПА й сталінських таборів, – розповідає Дмитро. – Мені випало працювати з мемуарами, що стосуються Червоної Армії й УПА. Думав, що мені випала шара – ну що нам може бути невідомо про Червону Армію! Виявилося, що існують маловідомі мемуари звичайних солдат, які почали друкуватися лише після розвалу СРСР. І вони, на відміну від усього, що виходило за радянських часів, правдиві. Щодо мемуарів бійців УПА – найважче було зрозуміти внутрішній світ цих людей, що кидали домівки, жили й воювали в нелюдських умовах проти всіх, але з Україною в серці. Між іншим, зрозуміти їхню психологію нам допомогли атошники.

Мету створення цього складного й багатошарового роману брати Капранови визначили так: «Залишити читача з правдою про війну та українців на цій війні».

Фото Олега Шрамко, «УЦ»

Виктория Барбанова

Виктория Барбанова

Журналист «УЦ».