Юрій Андрухович: «Культура зосереджується на картинці»

17:10
22
937
views

Письменник, якого багато хто бачить як одну з найважливіших постатей у сучасній українській літературі, вважає, що Достоєвський зробив для становлення нацизму більше, ніж Ніцше, не читає сучасників і з теплотою згадує, як пив у студентські роки кров товаришів, змішану з алкоголем. Про це та інше поет, прозаїк-постмодерніст і перекладач Юрій Андрухович розповів журналістам у Кропивницькому.

 

До нас Андрухович приїжджав з новим романом «Коханці Юстиції», який, за власними словами, писав 27 років і частково зачитував під час літературного вечора в музично-драматичному театрі, організованого, як повідомив зі сцени модератор зустрічі Олександр Ратушняк, за підтримки одного з місцевих народних депутатів. Чи можна було обійтися без цього під час аполітичного культурного заходу – питання риторичне…

Ті, кого цікавить новий роман, можуть сміливо йти в книгарню за примірником і спробувати його почитати. Авторові цих рядків здалося – з озвученого фрагменту, – що на схилі літ Андруховича трохи потягнуло в кон’юнктуру. Про ОУНівське підпілля, членів якого жорстоко нищать німецькі загарбники під час Другої світової, – це ніби як і вашим, і нашим. Хоча це лише суб’єктивна думка.

Втім, питання, поставлене «УЦ» авторові під час прес-конференції, стосувалося саме кон’юнктури. Дозволимо собі чималеньку цитату з роману «Дванадцять обручів», написаного та виданого на початку 2000-х.

«Страшенно прикро спілкуватися з деякими тутешніми авторитетами, – читаємо в одному місці. – Днями один із таких, колишній в’язень сумління і автор самвидавних поезій, іронією вищої влади та локально двірцевих інтриґ закинутий у спокусливе посадове крісло, переконував мене в тому, що його нація нараховує мало не десять тисяч років, що українці мають безпосередній зв’язок з космічними силами добра і за формою черепів та надбрівних дуг є досить близькими до еталонного арійського зразка, унаслідок чого проти них існує певна світова змова, безпосередніми виконавцями якої є найближчі географічні сусіди та деякі внутрішньо розкладові етнічні чинники – “ви розумієте, кого я маю на увазі, пане Цумбруннен”. Згодом він витратив ще купу зусиль на те, щоби показати мені цілковиту нікчемність російської культури, каменя на камені, як йому здавалося, не полишаючи від Мусоргського, Достоєвського, Семирадського і Бродського (а прізвища, самі тільки прізвища чого варті, кричав він, увійшовши в екстаз і заляпуючи всього мене своєю синьо жовтуватою піною – Рубінштейн! Ейзен­штейн! Мандельштам! Міндельблат! Ростропович! Рабінович!), найкомічніше, що все це він змушений був формулювати російською мовою, позаяк жодної з європейських цей істинний праєвропеєць так і не завдав собі клопоту вивчити. Я змушений був перервати його хаотичну лекцію кількома незручними запитаннями, на які він лише безглуздо кліпав очима. Я запитав, скажімо, таке: “Добре, якщо у вас і справді настільки давня й потужна культура, то чому так смердять ваші громадські вбиральні? Чому ці міста здебільшого схожі на догниваючі смітники? Чому старі середмістя гинуть цілими кварталами, чому обвалюються балкони, чому немає світла у брамах і стільки битого скла під ногами? Хто в цьому винен – росіяни? Поляки? Інші внутрішньо розкладові чинники? Добре, ви не даєте собі ради з містами, але як бути з природою? Чому ваші селюки – ці, як ви кажете, носії десятитисячолітньої цивілізаційної традиції – так уперто скидають усе своє гівно просто до річок і чому, коли мандруєш вашими горами, то покинутого заліза знаходиш уп’ятеро більше, ніж лікарських рослин?»

Ми спитали, чи сьогодні, коли всього описаного 15 років тому з таким виразним сарказмом в країні стало лише більше, чи змінив би автор щось у згаданому уривкові. Відповідь приводимо без купюр та коментарів – вона досить красномовна.

– Це гіпотетична ситуація, я не можу ще раз повернутися в той час, отримати ті самі імпульси до написання такого шматка, – одразу уточнює Андрухович. – Але в цілому мені здається, що я не обійшовся б без цього. Тому що це момент принципово важливий для мене не в тому сенсі, на чиєму я боці в цій дискусії, а в тому, що мій герой, австрієць, про інше б не розповідав. На заході Європи є багато людей, які почувають себе друзями України. Ми можемо ставитися до них інакше, сумніватися, чи вони справжні друзі, чи вони хороші друзі. Але ці люди, подібно як мій герой, десь із 90-х років почали сюди приїздити, спілкуватися з нашими митцями і з офіціозом також іноді. Напевно, у львівських чиновників досвіду в цьому найбільше, тому що починалося все десь отам. І я не зустрічав такого серед них, серед цих західних європейців, який би не докоряв нам, українцям, що ми погано ставимось до російської класики. Насправді, це їхній вихідний момент – переконувати нас у тому, що це частина нашої культури і ми повинні визнавати свою спорідненість і близькість з Достоєвським і так далі. Я не дуже хочу визнавати з ним свою спорідненість і близькість хоча б через його антисемітизм. Що завгодно можна говорити про його романи, але людина в своїх ідеологічних настановах значно перевершила Ніцше, якого називають начебто предтечею націонал-соціалізму. Насправді Достоєвський в цьому винен значно серйозніше від Ніцше, і в зв’язку з цим його портрет прикрашав кабінет Геббельса, це був улюблений письменник його. Тому це все такі моменти, які ми або розглядаємо в сумі якихось ідейно-політичних параметрів, або просто відокремлюємо художнє, мистецьке від цього політичного. В будь-якому разі, повертаючись до вашого запитання, – я мусив би про це писати, тому що мій герой продовжував би так про це говорити й так до цього ставитись.

Духом актуального порядку денного, прийнятого більшістю голосів в інформаційному просторі сучасної України, були просочені не тільки відповіді, а й питання, що їх було поставлено літератору. Наприклад, одразу: чи допомагаєте ви АТО? Окрім формально-обов’язкової відповіді («ми з дружиною регулярно переказуємо кошти»), знайшлася і мистецько-волонтерська історія.

– Думаю, що найголовніше, що можна в цьому сенсі робити, – самому брати участь у якихось більших заходах, зокрема культурних подіях, – каже Андрухович. – Два тижні тому ми якраз повернулися, невеличкою творчою групою ми їздили містами, які розташовані фактично перед лінією розмежу­вання. Ми повезли туди мультимедійний проект, самі не знаємо, як це назвати – медіавистава, лекція-колаж. Одним словом, це присвячено «Енеїді» Котляревського, але в дуже сучасному трактуванні, з візуалізацією, з електронною музикою, класичною музикою. Один із музикантів, Марк Токар, загалом відомий як контрабасист джазовий, грає Баха на класичній гітарі в цьому проекті. Звучать окремі фрагменти «Енеїди» Котляревського, звучать мої власні тексти навколо цієї поеми, які я створював протягом багатьох років. Це була можливість трошки побачити, доторкнутись, поспілкуватися. Це все міста з доволі складною долею – Сєвєродонецьк, Бахмут, Слов’янськ і Маріуполь. Дорогою зі Слов’янська до Маріуполя ми робили зупинки у «майже гарячих» точках, в Авдіївці були, і біля Маріуполя в морських піхотинців. Це волонтерство не зовсім в традиційному розумінні, але це теж якесь зусилля, яке треба зробити над собою, зібрати всю команду, всім виїхати. З нами був дуже хороший, досвідчений харківський водій, у якого позивний Піротехнік, він постійно їздить туди, постійно працює з волонтерською допомогою. Тому нам було доволі легко на блокпостах, взагалі в віднайденні оптимальних шляхів там, на цих дорогах, місцями їх майже не існує. Коли ми робили вимушену зупинку на кожному з блокпостів, він завжди казав нашим військовим, які повинні були б перевіряти, взяти в кожного документи, подивитись, що за люди їдуть, але вони якось вірили на слово, тому що, я думаю, вони і його знають уже, і він завжди повторював цю фразу: «Волонтьори, артісти». То я вже з цього моменту повірив, що теж займаюся волонтерською діяльністю.

Що ж до, як кажуть, основного роду занять, то на колег по цеху й нього самого, на думку українського постмодерніста, чекає неминуче й значне скорочення долі ринку, говорячи економічною мовою.

– Цивілізація переходить у «цифру», дігіталізується світ, дедалі більше значення відіграють нові, ще новіші й постновіші медіа, і місця для якісного, ґрунтовного суто літературного тексту в усьому цьому залишається дедалі менше. Культура зосереджується на картинці, на візуальному, на якихось хештегах, окремо взятих поняттях, логотипах, символах. Відбувається насправді якась революція в свідомості, ми стаємо свідками того, коли, напевно, кількість людей, готових взяти традиційну книжку і читати, стежити за цими довгими реченнями, буде катастрофічно зменшуватись. Нам треба бути готовими до цього. Мені здається, що це нічого не означає в нашому випадку – треба так само добре писати, так само переживати за те, що пишеш, завжди намагатися писати свою найкращу книжку, хоча реально її читачів, можливо, буде ставати менше. Все одно все дійде до певної критичної межі, і потім вже менше ставати не буде… Багато письменників сучасних із цим грають – світ симуляторів комп’ютерних, віртуальної реальності, дедалі активніше виринає в традиційній літературі. Якийсь компроміс буде знайдено, – впевнений Андрухович.

Фото Олега Шрамка, «УЦ».

Андрей Трубачев

Андрей Трубачев

Ведущий обозреватель «УЦ», шеф-редактор Интернет-издания «весь Кіровоград».

  • Juri Arhangelski

    Андрухович: «Я прожив у Москві майже два роки, і то було чи не найщасливіші мої часи. Мабуть, саме з цієї причини в моєму романі стільки злості й чорної невдячності». Сложновато: «чорна невдячность за найщасливіші мої часи»?! Видимо, он хочет себя как-то реабилитировать за свою смену отношения к Москве в соответствии с современным духом Украины?

    • iosif

      Бытие определяет сознание.
      Только единицы могут подняться выше окружающей среды и тогда они становятся Достоевским, Ницше , а туркмены (одна палка два струна, что вижу о том пою) остаются Андруховичами.

      • Vasilisa

        Иосиф, что за отношение к туркменам! Между прочим они чуть ли не единственные, кто успешно противостоял Чингисхану. А если Вы не понимаете их песен-импровизаций – обойдите стороной.

        • iosif

          Ничего отрицательного к туркменам как к нации не имею и не высказывал. Всего лишь об особенностях их “песенного” творчества. Оно было такое как было. Едет мужик по пустыне поет песню о пустыне, заехал в оазис поет об оазисе.
          Дальше разменивать, аль сами спроможетесь?

          • Vasilisa

            А что Вы вообще знаете об их музыке? Если среднеазиатские макамы не изучают и не слушают в Европе – это не значит, что в них нет смыслв. Поосто еаропейцы не понимают и не дают себе труда понять. Это довольно сложно и не привычно. Индийские раги слушали? Понимаете? А импровизация – это вообще высший уровень, европейцами давно утерянный. Только в джазе и остался. Не понимаете явление – и туда же, навесили ярлыки. Где Ваш здравый смысл?

          • Vasilisa

            Извините за тон – праведный гнев. От Вас не ожидала

          • iosif

            Извиняю. Не обматерили и славно.
            Однажды мне случайно довелось слушать репетицию оркестра. Они сначала где то полчаса пиликали кто в лес, кто по дрова, а потом начали играть. И я отложил свою работу и слушал хотя у меня был цейтнот. Потом оказалось что это был кусочек из Лебединого озера. А некоторое время спустя один знакомый подарил мне пластинку и там, если память мне не изменяет, Ростроповичь, Башмет и Кремер чего то из Шнитке играли. Я пластинку взял, послушал, поблагодарил, а наследующий день с балкона запустил. Знаете ли так классно полетела. Есть музыка которую могут оценить (предварительно не читая рецензии) даже неотесанные чурбаны рабоче-крестьянского происхождения являющиеся поклонниками маршей (это я о себе), а есть музыка которую могут оценить только выпускники музшкол+музпед+консерватория где им в течении лет 15 рассказывают что то, что похоже на какофонию вовсе даже не какофония , а нетривиальный взгляд на неординарную трактовку.

          • Vasilisa

            Вот я музыкант, Бах – это для меня огромный смысл. Но когда услышала флейту японскую в фильме Тарковского – купила кассету. И сначала эта музыка не давала мне смысла. Мне нужно было где- то 20 – 25 раз прослушать, чтобы я внутренне начала понимать, что теперь я чувствую сиысл япон. музыки, исполняемой флейтой сякухати(кажется так пишется. Шнитке передает смысл нашего мира, который не гармоничен, полон диссонансов. Это не Бах. Помню меня премьерное исполнение Башметом концерта для альта меня потрясло – в этот момент снесло все. Выходил и сам Шнитке кланятся, с палочкой. Эта музыка для катарсиса. Много раз ее не будешь слушать, как Баха, который склеивает твою гармонию заново каждый раз

          • iosif

            def: Ка́та́рсис (от др.-греч. κάθαρσις — возвышение, очищение, оздоровление) — сопереживание высшей гармонии в трагедии, имеющее воспитательное значение. Понятие в античной философии; термин для обозначения процесса и результата облегчающего, очищающего и облагораживающего воздействия на человека .
            Когда болит голова я чай выпиваю, на свежий воздух, на крайняк таблеточку цитрамона и может еще часик посплю, а другие сразу спазмалгон или еще более тяжелые средства. это чревато.
            Может лучше не сносить голову произведениями Шнитке, а воспользоваться народными средствами? я музыку имею ввиду.

          • Vasilisa

            Да уже давно это было. Это музыкальный документ эпохи – такая она есть. Эпоха

  • Efim Marmer

    На каждом сайте приличной газеты должен быть свой фашист,.

    • iosif

      Я бы сказал полнее “на каждом сайте, действительно солидной, газеты должен быть свой коммунист, социалист, лейборист, консерватист, фашист, сионист и пофигист”

      • iosif

        Да, забыл себя упомянуть – еще и зероист.

    • Juri Arhangelski

      Лесков Н. пишет (в «Загоне»): «В одном произведении Достоевского выведен офицерский денщик, который разделял свет на две неравные половины: к одной он причислял “себя и своего барина, а к другой всю остальную сволочь”». Вы солидарны с денщиком?

      • Efim Marmer

        Нет, конечно. Хотя свет реально делится на две половины: большую – из людей адекватных и порядочных и меньшую – из разного рода сволочей.

        • iosif

          Мне тоже кажется что порядочных людей больше. Но вопрос кого считать сволочью. Возьмем к примеру Троцкого. Как про меня то это сволочь редчайшая, а в одной небезызвестной газете с плохо скрываемой симпатией было опубликовано три статьи посвященных отцу красного террора и даже предлагалось создать музей так называемому “земляку”. Или возьмем к примеру Зиновьева. Тоже не лучший представитель человечества , а тем не менее нашлась добрая душа и бросилась на его защиту. Мол оклеветали нечестивцы он не 90% населения России грозился уничтожить, а только 10%.
          Вот попробуй тут разбери кто сволочь, а кто и не.

          П.С. Вспомнилась одна история 40 летней давности.
          Идем мы с батей с дачи, дорога проходила мимо каких то складов, а навстречу идет сосед и тащит несколько изумительных свежевыстроганных досок. Батя спрашивает где же ты добром таким разжился? Да, сосед отвечает, вот иду мимо складов, смотрю лежат доски, а кругом ни души. Вот и решил надо их забрать а то какая то сволочь еще украдет.

          • Vasilisa

            Как в воду глядел

          • Juri Arhangelski

            « Но вопрос кого считать сволочью. Возьмем к примеру Троцкого». Троцкий был правой рукой Ленина. И Ленин сволочь? А беляк Деникин? А Наполеон – сволочь или борец за некую свободу. Наполеон погребён в Храме для почитания мощей святых и мучеников. Кто он святой или мученик? Или сейчас мученики-святые в Киеве или в Донбассе? Я бы подошёл к оценке святости, исходя из настоящих целей человеков и достоверных фактов. Но как известно, первой на войне погибает правда. Значит, следует не доверять полностью никому, а доверять и проверять. А вот на проверку не хватает часто времени и объективности. Так что «»маємо, що маємо» как сказал кто-то

          • Сергей

            Во-первых, Ленин был большой сволочью, подонком, негодяем и человеконенавистником. Намного хуже Гитлера. Такими же были и его соратники, прежде всего Троцкий. Во-вторых, Деникин и Наполеон были не в пример Ленину, Троцкому и другим более гуманными, человечными, справедливыми. Ну и в-третьих, по Донбассу рассудит история.

          • Juri Arhangelski

            «Деникин .. были …более гуманными». Более гуманными? А вот мнение самого Деникина:: «Белый террор был похлеще красного». А американский генерал Гревс, военный советник Колчака, приводит цифру в подтверждение этого. Попробуйте и Вы найти цифры в Вашу пользу, а не голословно утверждать.

          • Сергей

            ДЕНИКИН О КРАСНОМ И БЕЛОМ ТЕРРОРЕ”: “Нельзя пролить более человеческой крови, чем это сделали большевики; нельзя себе представить более циничной формы, чем та, в которую облечен большевистский террор. Эта система, нашедшая своих идеологов, эта система планомерного проведения в жизнь насилия, это такой открытый апофеоз убийства, как орудия власти, до которого не доходила еще никогда ни одна власть в мире. Это не эксцессы, которым можно найти в психологии гражданской войны то или иное объяснение.
            «Белый» террор — явление иного порядка. Это прежде всего эксцессы на почве разнузданности власти и мести. Где и когда в актах правительственной политики и даже в публицистике этого лагеря вы найдете теоретическое обоснование террора, как системы власти? Где и когда звучали голоса с призывом к систематическим, официальным убийствам? Где и когда это было в правительстве генерала Деникина, адмирала Колчака или барона Врангеля?..
            Нет, слабость власти, эксцессы, даже классовая месть и… апофеоз террора — явления разных порядков”.
            https://abc1918.livejournal.com/95461.html
            Но не в этом даже дело. Дело в идеологии. Почитайте ПСС Ленина, я читал в конце 80-х прошлого века. Сделал выводы. Почитайте, тогда и подискутируем.

  • Juri Arhangelski

    Андрухович всё же не однозначен. Так, в 2010 г. он заявил: «Крим і Донбас політично є частиною російської нації, тому потрібно дати можливість цим регіонам відокремитися від України». . Логично?!