Слово – 27-летним

15:07
1
554
views

С кем еще говорить о независимой Украине, как не с ровесниками той самой независимости? Они молоды, но уже опытны. Они умеют анализировать и сравнивать. Они знают, чего хотят. И самое главное – они живут здесь, на Родине.

 

Редакция «УЦ» обратилась к молодым людям в возрасте 27-ми лет с двумя вопросами: чем они гордятся? Что хотели бы изменить?

Дмитрий Савченко:

– Я знаю, що народився в день так званого путчу, який став першим кроком до здобуття Україною незалежності, тому для мене цей стан нашої країни, стан незалежної країни, цілком природний, і я почуваюся в ньому органічно. Можливо, мені поталанило, що я народився в патріотичній сім’ї, яка сприйняла нашу незалежність свідомо, хоча мій батько служив в Афганістані та виходив звідти, коли якраз відбувалися всі ці події в Грузії чи Прибалтиці. Як кажуть, призивалися в одній країні, а демобілізувалися в зовсім іншу. Слава Богу, що ми живемо в незалежній країні. Для мого покоління це природний стан, тому я й не ховався від армії, хоча вік і сімейний стан дозволяли це зробити. Я пішов служити, бо це потрібно країні, громадянином якої є не лише я, але й моя дитина.

До призову на військову службу я працював на Інгульській шахті, тому хотілося, щоб на розвиток промисловості й економіки держава звертала більше уваги, бо для молоді величезною проблемою є недостатня можливість заробити та реалізувати себе не десь за кордоном, а у своїй країні. Зараз нам дуже заважає корупція, але це, мабуть, досить загальне поняття, а конкретно хотілося, щоб реалізовувалися програми для молоді, такі, як будівництво житла, створення робочих місць, щоб молодь бачила перспективи та могла заробляти стільки, щоб дозволити собі не лише створювати сім’ю, але й забезпечити її всім необхідним. Це завдання найголовніше, хоча достойного життя заслуговують усі верстви населення та прошарки суспільства. Але, як би там не було, я сподіваюсь, що ми будемо щасливі, а зараз бажаю всім українцям найголовнішого – мирного неба в Україні.

Ксения Сватюк:

– Я не знаю другой Украины, кроме своей родной, независимой. Не могу сравнивать с прошлым, поэтому горжусь той страной, в которой родилась и живу. Больше всего горжусь людьми. Людьми, которые созидают, строят, создают, творят. Людьми, которые защищают нашу страну. Горжусь их патриотизмом, самопожертвованием.

А насчет что-то изменить, то тут можно писать вечно. И не потому, что так все плохо, а потому, что хочется, чтобы было лучше. Надо бы ужесточить наказание за коррупцию. Казнили бы кого-то, может, до остальных дойдет. Думаю, что коррупция – одна из самых главных причин, по которой мы живем не так, как того заслуживаем. Ну и, конечно, хотелось бы, чтоб люди уважали все то, что делается для них и ради них.

Мария Ларченко:

– Менi, як i Українi, 27. Це незвично та хвилююче – дорослiшати разом зi своєю країною. Для мене незалежнiсть означає знати, що в моїй країнi мир i немає загарбникiв, що моя родина здорова та не бiдує, мати улюблену роботу та не боятися, що буде завтра. Пишаюсь, що нашi жiнки найвродливiшi у свiтi, чоловiки – найсильнiшi, а народ – найпрацелюбнiший.

Попри це, наше життя не таке медове та безхмарне, як хотiлося б. Менi здається, що нашiй державi не вистачає любовi. Справжня любов – не у вишиванках чи патрiотичних гаслах. Любити треба свою землю, своїх спiввiтчизникiв, вкладати душу в своє дiло, ким би ви не були – робiтником, вченим чи полiтиком. Велика громадянська любов починається з чистоти в маленькому пiд’їздi, з доброго слова до сусiда, з сумлiнної працi кожного українця. Хотiлося б дочекатись того часу, коли українцi процвiтатимуть у себе вдома, а не гнутимуть спини в сусiднiй Європi, i коли влада перестане будувати замки для своїх онукiв по закордонах і подумає врештi-решт про людей.

Елена Никитина

Елена Никитина

Заместитель главного редактора «УЦ».

  • Дмитрий Танцюра

    Жалка , что то что она знает , она правдой считает . И правду она уже не узнает , разве что банд эра виновна в появлении национального героя республик Донбасса Моторола .