Мерсі, доку…

15:36
0
317
views

«Вій. Докудрама». Так називається постановка Чернігівського театру ім. Тараса Шевченка, з якою в рамках національного мистецького фестивалю «Кропивницький – 2018» глядачі змогли познайомитися на сцені театру імені Кропивницького.

 

Зазначимо, що більшість глядачів очікувала близьку до класичної постановку по повісті Миколи Гоголя, оскільки ні програмок, ні лібрето, які б допомогли підготуватися й розібратися в непростому дійстві, не було. В фойє можна було отримати журнал «Персона», але практично без потрібної інформації. Добре, що перед початком спектаклю креативний директор фестивалю Сергій Проскурня оголосив, що ми побачимо п’єсу «лідера сучасної документальної драми Наталії Ворожбит у постановці режисера Андрія Багірова», тому глядачі хоча й були дещо збиті з пантелику початком спектаклю, але швидко прийняли тему. Цьому сприяла майстерність акторів, які надзвичайно достовірно передали атмосферу переповненого сільського автобуса, з його розмовами про політику, лайкою, конфліктом між старими та молодими. Цим автобусом у глухе село приїхали двоє французів, які в Інтернеті познайомилися з Оксаною. Вона запросила їх на весілля, а оскільки коріння одного з хлопців були звідси, то таким чином вирішилося питання з подоланням мовного бар’єру.

Режисер-постановник задумав оформлення сцени у вигляді простих дерев’яних конструкцій:чи то двору з верандою, чи то сараю з горищем, де дійство могло відбуватися на кількох рівнях – від горища до погреба. Саме в такий двір двох французів – Лукаса (Сергій Пунтус) – і Даміана (Дмитро Літашов) і привела баба Сонька (Любов Колесникова), яка в ході спектаклю зірвала найбільше оплесків глядачів. І знову маємо практично стовідсоткову достовірність, яка й визначає рівень акторської гри окремих майстрів чи всього колективу.

У сільському дворі вже кілька днів святкують демобілізацію Миколи (актор Євген Бондар), який по домашньому ділу перебуває за столом у танкістському шоломі і… сімейних трусах. Типовий сільський хлопець напідпитку, який, можливо, пройшов АТО, з різкими змінами настрою, аж до агресії включно. Наші французи були змушені пити горілку, після чого місцева легковажна дівчина Дренька (Світлана Сурай), прозвана так за невміння вимовляти літеру «Р», і тому її мова схожа на французьку, затягла Лукаса в погреб, де, схоже, і закохала в себе. В усякому разі, другого дня він цього не пам’ятає, зате Микола – свіжий, неначе й не пив кілька днів, готується до весілля зі своєю нареченою, яку ще вчора погрожував зарізати за невірність. Лукас з жахом виявив, що його одяг у крові, і запідозрив себе у вбивстві Дреньки.

Тим часом починається сільське весілля, з місцевим колоритом – ді-джеєм та Вєркою Сердючкою, де з’ясувалося, що Дренька жива й здорова, але натомість на сцену принесли тіло вбитої вчора невідомо ким нареченої – Оксани. Лукас, по своєму безпам’ятстві, знову грішить на себе, але врешті-решт з’ясувалося, що Оксану вбив інший товариш Миколи, який теж напився напередодні. Вбив, бо йому були потрібні гроші на ремонт мотоцикла, при цьому забрав і золоті прикраси дівчини, які пізніше знайшли в нього вдома. Оксана перед смертю попросила, щоб її три ночі відспівував не хто інший, як француз Лукас. Він дві ночі відчитав молитви (не знаючи ні слова по-нашому), причому, на відміну від гоголівського Хоми Брута, не боявся «нечистого», але на третю ніч вирішив втекти до Франції, і вже там, по скайпу, відбулася його розмова… з покійною Оксаною, для якої Лукас і прочитав молитву за упокій і мир у всьому світі.

Зрозуміло, що глядач постійно шукав паралелей з класичним «Вієм», але не це було завданням режисера, тим не менше, майже гоголівський гумор і колорит, звичайно сучасний, були присутні, чого не скажеш про гоголівську делікатність і етику, адже його бурсаки були здатні грішити й красти, але не лаятися матом, не вживати грубих слів на сцені чи навіть оголюватися, причому – без особливої потреби. Втім публіці це подобалося. Ефект достовірності, за який акторів нагородили оваціями.

Нам вдалося дізнатися дещо більше про акторську роботу, про містику Гоголя та про вплив потойбічних сил на театральне життя сьогодення.

Олександр Манастирський, актор: «З “Вієм” ми ввійшли в трійку лідерів фестивалю-премії “Гра”. Це загальноукраїнська премія, в якій беруть участь кращі вистави сезону всіх театрів. У листопаді буде фінал цього конкурсу, і тоді стане відомо, хто переможець. З гоголівським “Вієм” у нас не пряма паралель, скоріше другорядна. Самого Вія у виставі немає. У нас є дівчина Оксана, з якою проводиться паралель, як з панночкою, у нас є хлопець француз – паралель з Хомою Брутом, у нас є дід Явтух. Кожна роль потребує віри, і тут сказати, що я беру участь у цій виставі і не вірю в те, що відбувається, – просто неможливо. Щодо містики – коли ми перебували в процесі постановки цієї вистави й залишалося два тижні до прем’єри, по театру пішла епідемія вітрянки. Як би це не здавалось смішним, але три головні персонажі захворіли вітрянкою за два тижні до прем’єри! Ми взагалі не знали, що буде й чим закінчиться! Тому містика, безперечно, була. Як і є любов глядачів до нашої роботи, оскільки наш театр популярний не лише вдома, але й за кордоном, в Польші. Ми зі спектаклем “Ніч перед Різдвом” об’їздили всю Україну».

Валентин Судак, народний артист України: «Паралель з Гоголем одна у всі часи. Є Той, який все бачить, невидиме Око, яке взагалі існує. У нас народна історія, вона тому й називається – докудрама, тобто документальна драма, реальна історія з життя одного із сіл. Але в постановці піднімається і тема Чорнобиля, АТО, багато інших знакових тем. Філософська ідея полягає в тому, що за нами завжди спостерігає оце невидиме Око, яке все бачить, перед яким усім доведеться відповідати. Як і за акторську роботу перед глядачами. Олександр сказав про “Ніч перед Різдвом”, так от, у нас грудень повністю проданий по всій Україні, будуть великі гастролі саме з цією виставою. Але є й інший бік успіху – багато театрів України нас уже не пускають на фестивалі. Вони не пускають нас на гастролі, тому що бояться конкуренції після того, як ми зіграємо в їхньому місті».

Фото Павла Волошина, «УЦ».

Сергій Полулях

Сергій Полулях

Журналіст «УЦ».