Олександр Поворознюк: «Авторитетів для мене в житті не існує!»

13:36
846
views

У зв’язку з виходом команди першого футбольного дивізіону «Інгулець» з смт Петрове Кіровоградської області у фінал Кубка України, де вона 15-го травня зустрінеться з донецьким «Шахтарем», ім’я президента райцентрівської команди Олександра Поворознюка зазвучало на всіх новинних сайтах і шпальтах газет. Однак це лише спортивна сторона життя керівника агрофірми «П’ятихатська», якого на Кіровоградщині знають не лише як успішного господарника, але й як рішучого борця з рейдерами, здатного вирішувати проблемні питання самостійно. З цього ми й розпочали нашу телефонну розмову, яка відбулася 30 квітня.

  – Олександре Григоровичу, доброго дня. З огляду на відкриту інформацію, тобто ваші дії та публічні заяви, складається враження, що ви абсолютно незалежна людина. Ви насправді нікого не боїтеся чи це така лінія захисту?

– Христос Воскрес, бо свято. Мене життя навчило нікого не боятися, бо я не раз потрапляв у складні ситуації, мене піднімало на висоту та кидало так, що й ну. Тому знаю, що потрібно йти вперед, що б не сталося, не розпускати соплі, вибачте на слові. Я з дуже простої сім’ї, де не прийнято було скаржитись. Я повинен був добиватися всього сам, хоча в дитинстві, як кажуть, не відрізняв жита від пшениці, але навчився, як навчився й тому, що не потрібно здаватися. Дуже багато з того, що в мене в характері,– від моїх батьків.

  – А тоді запитання в тему. Як ви вважаєте, сільське господарство, агробізнес – це нагорода чи кара?

– Це життя. Я скажу, що воно важке, але земля ніколи не буде банкротом, тобто завжди віддячить, якщо ти правильно до неї ставишся.

  – Ви щойно сказали, що особливого досвіду не мали, у дитинстві не могли відрізнити пшеницю від жита…

– Це так кажуть, але ж я бачив, як працювали інші, тому робив, як повинно бути, як книжка пише, як діди казали. Повинно бути бажання. Якщо в людини є бажання – вона досягне усього.

  – Але ж сільське господарство змінилося, це бізнес, кажуть, що без юридичної освіти складно? У вас є така освіта?

– Та яка там юридична освіта? Воно то є, але все з практики, розумієте? Ну я закінчив академію, я інженер-механік, у мене три вищих освіти, але все це не те. Тільки практика!

  – А от ви сказали, що життя піднімало й кидало, це у зв’язку з роботою чи не тільки?

– Ну не лише у зв’язку з роботою. Але й по роботі діставалося. У 2002-му році, коли не вродило жодного гектару пшениці…

  – Пам’ятаю, тоді збиралася позачергова сесія обласної ради з питання підтримки аграріїв. І що, допомогли?

– Нічого ніхто не допоміг, ми зціпили зуби та працювали, просто вийшли на «нулі», але ж кредити залишилися. Потім було важко…

  – А яким повинен бути керівник, і не лише в складних ситуаціях? Ви демократ чи диктатор у роботі з людьми?

– Скажу, що демократія – це теж не те. Я вважаю, що керівник може вставити людині пілюлей, якщо є за що, але потім, якщо людина відзначилася доброю справою, їй потрібно віддячити за це. Вважаю, що не той керівник, хто тримає людей в якихось жорнах. Найголовніше, коли в керівника є довіра до людей. Він повинен розуміти, що вся ця земля, яку обробляє господарство,– вона орендована, вона не його, а людська, і пройде п’ять чи десять років, і люди просто відвернуться від тебе, якщо не виправдав сподівань і довіри. Я скажу, що людині дуже багато й не потрібно, треба мати до них повагу, і тоді люди віддячать взаємно.

  – Ви сказали, що у вас багато від батьків, з дитинства. А яким було ваше дитинство?

– Дитинство було, щоб ви розуміли, таким. Мати, бувало, привезе з міста 300-грамову пляшечку «Пепсі-Коли», розділить її на п’ятьох, але мені завжди віддавала свою частку. Отак і жили. Мандарини я їв дві штучки на Новий рік, більше батьки не могли дозволити собі купити. Мати 44 роки проробила дояркою, а батько – фуражиром, теж 44 роки. Я виріс у селі, де було сім хат, пішки проходив шість кілометрів до школи.

 – У один бік 6 кілометрів?

– Так, в один бік, тоді дороги ще не було асфальтової, і як трішки пройшов дощ чи щось таке, автобус по нас вже не їхав, і всі йдуть, минають двір, а мені йти не хочеться. А мати стоїть на воротах з лозиною й каже: «Сашко, в школу!» І я пішки, через ліс, іду в школу. Приходжу на другий урок по коліна забрьоханий і мокрий, учителі мене жаліють, саджають біля батареї опалення, щоб я не простудився.

  – Можна лише уявити собі. А як взагалі вчилися?

– Учився? Дві четвірки, а все інше – п’ятірки.

  – Навіть так? Вражає. А про що мріялося в дитинстві, що збулося?

– Мріяв стати футболістом. І навіть зробив якісь кроки. Після 8-го класу пішов учитися в криворізький технікум, займався футболом, навіть зіграв дві гри за команду юнаків «Кривбасу», який грав у другій лізі. Мене помітили й запрошували в спортивний інтернат, щоб я навчався в Донецьку, але мати думала, що Донецьк – це як в Африці, далеко від дому. Коротше – не пустила. Потім я навіть технікум закінчував заочно, бо вона й туди не пускала. Мабуть, боялася за мене…

  – А скажіть, будь-ласка, окрім батьків, для вас існують у житті авторитети, когось можете назвати як взірець?

– Авторитетів для мене в житті не існує! Абсолютно ніяких. Абсолютно. Скажу просто. Мене виховала вулиця, тому я знаю, як себе вести: де, коли та скільки. Наприклад, мій батько завжди казав: «Горілку потрібно пити за п’ятьма принципами – де, коли, скільки, з ким і з якою метою?» Так і в житті.

  – А ви перед спілкуванням з кожною людиною ставите для себе такі запитання?

– Якщо ви маєте на увазі роботу, то в мене є три запитання, вірніше, позиція з трьох частин…

  – Я вас переб’ю на секунду, просто наша розмова розвивається дуже логічно. Моє наступне запитання звучало так: «Чи існують правила від Олександра Поворознюка?»

– Так, цікаво. Можна сказати й про правила Поворознюка. Вони в моєму житті такі. Якщо людина приходить на роботу, я їй зразу пояснюю три речі, які ніколи не зможу пробачити й через які людина не зможе працювати в агрофірмі «П’ятихатська». Це – не пити, не красти та не брехати. А все інше – це робочі моменти. Якщо людина десь щось недопрацювала, це все можна поправити, кажу ж – робочі моменти. Але коли вона вкрала, коли вона збрехала, або коли я прийшов в агрофірму, а в «П’ятихатській» було колись заведено, що працівник бере пляшку, похмеляється та йде на роботу,– цього не буде. Але для того, щоб правила прцювали, потрібно починати з себе. А з себе треба починати з принципу номер один. Потрібно вчасно виплачувати людям заробітну плату, якою б не була ситуація, але ту, яку ти обіцяв, потрібно платити. От якщо ти платиш, то маєш право й спитати. А якщо не платиш, а побачив, що він вкрав відро солярки, то його відповідь буде простою – ти мені заплати обіцяне, і я не буду красти. Дітей годувати потрібно усім. Ось і все. Гарна зарплата – це найкраща мотивація. Окрім того, агрофірма багато допомагає й по життю. Ось, наприклад, наші люди регулярно за рахунок фірми літають на відпочинок у Турцію, Єгипет, Дубаї. І не одна-дві людини, а десятки працівників.

  – А як ви ставитеся до помилок, які називаєте робочими моментами, у тому числі й до своїх? Робите висновки?

– Звичайно, роблю. Просто я все переживав на власному досвіді й на помилках учився, навіть експериментував, тому знаю, як краще. От взяти хоча б новітні технології захисту чи підживлення рослин, які мені пропонують, довго розповідають про переваги та вигоду, наводять приклади. Я їм кажу: коротше, якщо ви хочете, щоб я купував ваші засоби, то приїжджайте до нас, в мене кожного року засіваються демонстраційні ділянки на полях, я вам виділяю землю, ви вносите свої мікроелементи, показуєте результат, а потім будемо говорити з вами про купівлю та застосування. Ось і все.

– Прагматично, нічого не скажеш. А давайте трішки відійдемо від теми. А що ви думаєте про журналістику чи політику? Вас же часто дістають ЗМІ?

– Про журналістів я думаю абсолютно позитивно, тому що я завжди відкритий. Я з будь-якими журналістами чи телеведучими спілкуюсь, тому що мені просто це робити, бо кажу, що думаю, і ніколи не брешу. От завтра, післязавтра мене запитайте, я вам скажу те саме, що й сьогодні, тому що я кажу тільки те, що знаю, те, що можу сказати, і те, що думаю. Ось і все, звичайно, це може не кожен зробити. Я вам скажу більше: те, що я кажу правду в очі,– оце один з тих моментів, коли мене доля кидала й я потрапляв на такі сходинки, що не хочеться згадувати. Коли прийшли «Регіони» (Партія регіонів. – Авт.), на мене відкрили шість кримінальних справ за те, що я не захотів їх підтримувати. Тимошенко прийшла – відкрили 2 кримінальних справи за те, що я сказав, що ні до якої партії не належу. Я казав, що ми підтримуємо тільки тих, хто буде хоч щось робити для моїх дванадцяти сіл. От прийдіть і скажіть: ось тут я прокладу дорогу, ось тут – зроблю щось інше, і ми за вас проголосуємо. Коли були «Регіони», у бюлетенях була графа «Проти всіх», так от, щоб ви розуміли, мої 12 сіл, 72%, проголосували «Проти всіх».

– Тоді це було і правда круто!

– Так, я тоді добряче отримав (сміється).

– А скажіть, будь-ласка, оця ваша здатність до опору – це від бездіяльності правоохоронних структур чи риса характеру?

– Та я навіть не знаю, як сказати. Характер – це однозначно, мені абсолютно однаково, хто там у тих правоохоронних органах. Я просто кажу, що треба, і роблю те, що треба, у рамках закону звичайно.

– Тоді ось запитання на близьку вам тематику та проблематику. Як вирішити проблему рейдерства?

– Скажу, що це все виходить від високих чинів. Щоб ви розуміли, усі оці рейдерства, я коли зіткнувся з цим, зрозумів, хто все кришує. Не буду стверджувати, тому що тільки скажу, хто кришує рейдерство, зразу всі ЗМІ дружно мене обіллють брудом і будуть поминати, як тільки можна.

– А ви ж сказали, що любите журналістів?

– Казав, але ж справа в тому, що я розумію: тих, хто про мене пише щось негативне, їх змушують. Буває, що вони мене в очі не бачили, нічого не запитали по тому рейдерству, а понаписували таке, що це взагалі глум.

– Я читав.

– Насправді вийшло, що загарбники отримали по зубах, реально отримали по зубах, а потім бачу, як вони якусь прес-конференцію дають. Я просто був у шоці. Якщо чесно, то це тому, що я сказав, хто кришує рейдерство, ось і пішло на мене все оце.

– А які, на вашу думку, потрібні реформи, щоб змінити ситуацію? Хоча б у цьому напрямку?

– Реформа повинна бути одна. Якщо тільки сталося таке нахабне, цинічне рейдерство, яке було в агрофірмі «Маріампольська», то потрібно одну людину вивести на площу, розстріляти прилюдно – ось і все!

– Ми ж розуміємо, що це неможливо, демократія та все таке?

– Неможливо, тому що половина депутатів цього не хоче. Ось і все.

– А у вас немає бажання самому змінювати щось, тобто займатися політикою?

– Знаєте, мені скільки разів пропонували, я всім допомагаю на виборах, я допомагав ставати народними депутатами, але сам не йду в депутати по одній простій причині – я не хочу бути таким, як вони. Якщо я піду в народні депутати, то мене або вб’ють, або посадять. Третього просто не дано. От я й не хочу нікуди лізти.

– Звучить різко, а як з родиною у вас? Ви для родини чи вона для вас?

– Думаю, що я для них, а вони для мене. Тому що, коли мені було важко, мене, окрім сім’ї, ніхто не підтримав. Я думав, що в мене дуже багато друзів, а з’ясувалося, що в мене багато грошей. Як тільки вони трішки закінчувалися, друзі зникали на рівному місці. Тому я вважаю, що лише моя сім’я – це мій надійний тил, і не було б у мене такої сім’ї, не було б такої підтримки, не було б у мене майбутнього.

– Зрозуміло, а от ви могли б бути сентиментальним, з вашим характером? Змогли б ви заплакати, вас щось може пробити на сльозу?

– Звичайно, може.

– А що?

– Знаєте, інколи це сльози радості, інколи – сльози печалі. Я ж не залізний. Ось, наприклад, забила команда на останній хвилині гри гол – такі сльози радості!

– А якщо пропустила?

– Це теж емоції. Тоді я зупиняюся, аналізую, де, що та коли не так зробив. І не лише у футболі, бо воно все взаємопов’язане.

– А запитання по спорту можна? Ви відомий, як організатор, а для себе спортом займаєтесь? Тренажери чи пробіжки?

– Та ні. Зараз просто не вистачає часу. Раніше спортом займався. І боксом, і футболом тісно займався. А на тренажери немає часу.

– А зараз футбол для вас що, це така гра дорослих у гру?

– Не знаю. Я, можливо, зараз компенсую те, що колись не реалізував у футболі.

– І у вас виходить. Скажіть, а своїми діями чи заявами ви кидаєте виклик не лише світській, але й футбольній системі?

– Ну, так, кидаю. Якщо ми обрали народного президента, то чому не можемо обирати з народу президента Професійної футбольної ліги?

– На себе натякаєте?

– Ні, я тут краями. Я просто за зміни та відкритість.

– У вас трапляються розчарування?

– Звичайно, але я вже казав: потрібно не зациклюватись. Зціпив зуби – і вперед.

– Який у вас робочий графік?

– Колись донька, їй було 12 років, серйозно запитала, чому це я не живу з мамою? Я ледь стримався від хвилювання, не знав, що сказать, бо був не готовий до такої розмови, але кажу: доню, я їду вранці – ви ще спите, а приїжджаю ввечері чи вночі – ви вже спите. Але в нас з мамою все нормально, я вас люблю, просто багато працюю, щоб у вас усе було, щоб ви були щасливі. Ось такий розпорядок.

– А як знімаєте втому? Яке у вас захоплення?

– Та особливого хобі нема. Хіба що можу поспівати. У мене є невелика студія, обладнана, я сам пишу слова й музику, тому зачиняюся, пару годин поспіваю – і втома чи поганий настрій проходять.

– А спиртне?

– Спиртне? Можу грамів сто випити, коли є свіжина, по-простому.

– А тютюном бавитеся?

– Ніколи не розумів курців.

– Ви вірите в прикмети?

– Не вірю.

– А в майбутнє?

– В майбутнє вірю, планую його, бо якщо не вірити, то нічого б і не вийшло, і нічого б не збулося.

– Останнє запитання: що для людини, для справжнього чоловіка найважливіше в житті?

– Для мужчини? Честь.

– Дякую за відверту розмову.