«Реабілітовані історією»: розкуркулені земляки

За часи радянської влади якось зблякла така страшна сторінка історії, як розкуркулення, оскільки комуністична ідеологія подавала акцію як необхідну умову переформатування господарського укладу українського села, як виправдану необхідність, а жорстокість або замовчувалася, або визнавалася хіба що «перегинами на місцях». Презентований нещодавно сьомий том серії «Реабілітовані історією», підготований Кіровоградським обласним відділенням пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України», розповідає, як це жахіття відбувалося на теренах сучасної Кіровоградської області.

Зазначимо, що книга охоплює лише території, які входили до так званого Зінов’євського партійного округу станом на 1930-й рік, тому в ній немає нинішніх Благовіщенського, Вільшанського, Голованівського, Гайворонського, Добровеличківського, Новгородківського, Світловодського та Петрівського районів. Як пояснив один з упорядників Борис Шевченко, у цей том ввійшли особисті картки селян, які збереглися (а скільки втрачено? – Авт.) в архіві управління МВС України (ГУ ПП) області. Очевидно, якісь відомості потрібно шукати в сусідніх областях, на території яких існували інші партійні округи, такі, як Шевченківський (Черкаська) чи Кременчуцький (Полтавська). Але можна сподіватися, що робота продовжується й ми побачимо «Реабілітовані історією» № 8, Кіровоградська область. Без цього видання не може вважатися повним, втім, як умовною можна вважати й реабілітацію невинних жертв злочинного режиму.

Повторимося, що за часів СРСР тема розкуркулення всіляко приглушувалася й ретушувалася, а страх, посіяний під час масових репресій, був такий сильний, що навіть в родинах розкуркулених ця тема довгі десятиліття була під забороною. Навіть більше, ніж Голодомор, про нього балакали хоча б пошепки, але про розкуркулення – ніколи. Навіть в часи горбачовської перебудови, коли почали з’являтися матеріали, присвячені злочинам комуністичного режиму, а потім і після проголошення Незалежності України, матеріали про розкуркулення проходили, так би мовити, фоном до начебто страшніших злочинів, таких, як масові розстріли й Голодомори різних років. І аж тепер ми отримали систематизований виклад алгоритму організації акції масового знищення найактивнішого прошарку українського селянства, зроблений на основі архівних даних.

Книга складається з відомостей, внесених в особисті картки розкуркулених селян співробітниками правоохоронних органів. Такі картки є прямим доказом існування державної політики й ретельної підготовки до знищення цілих верств населення України. Усі картки містять біографічні дані про селян та членів їхніх родин, національність, наявність виборчих прав (ще одна форма дискримінації. – Авт.), належність у минулому до політичних течій та перебування в рядах збройних формувань, наявність судимості чи адміністративних стягнень і навіть політхарактеристика, яка фактично визначала майбутню долю родини. Ось, наприклад, картка: «Шевченко Кирило Микитович, 1886 р.н., с. Мала Виска, українець, позбавлений виборчих прав з 1920-го року за спекулянство, служив рядовим у Російській царській армії. Родина: Василина Матвіївна, дружина, 42 р.; Катерина, 15 р., дочка; Оксана, 14 р., дочка; Дмитро, 13 р., син; Микола, 11 р., син; Марія, 9 р., дочка; Степан, 4 р., син. 22 лютого 1930 р.».

У нарисі історика Івана Петренка розповідається про особливості процесу розкуркулення в Зінов’євській окрузі, який супроводжувався брудною пропагандистською кампанією та гаслами: «Знищимо куркульство, як клас», що, по суті, втягувало в процес широкі маси населення в якості пасивних чи активних співучасників. Процес розкуркулення, тобто конфіскація владою та добровільними помічниками-активістами всього рухомого й нерухомого майна, здійснювався в кілька етапів і досяг апогею на межі 30-х років, в момент проведення колективізації. Під конфіскацію підпадали як особисті речі, так і житло, засоби виробництва (млини, олійниці, земля), посіви, насадження, худоба й домашня живність, реманент, продукти харчування, інструмент – і все це з одночасним виселенням нещасних за межі населених пунктів, аж до віддалених районів Півночі та Зауралля. Причому розкуркулення здійснювалося планово, про що свідчить «План оперативної роботи з масової ліквідації куркульства та їх сімей», який надійшов до Зінов’євського окружного комітету партії в лютому 1930-го року. Згідно цього документа, розробленого в Об’єднаному державному політичному управлінні (рос. ОГПУ, попередник КДБ. – Авт.), в Зінов’євському окрузі потрібно було розкуркулити 6 750 родин. Найбільше – в Зінов’євському районі, 800 родин, найменше в Маловисківському – всього 230 родин, але, судячи з усього, плани виконувалися й перевиконувалися.

Розкуркулення відбувалося за трьома категоріями, але без чітких критеріїв, тому все залежало від особистого ставлення начальства й зумовило чисельні зловживання владою. Між іншим, комуністи часто скуповували конфісковану нерухомість за копійки, щоб потім перепродавати її в сотні й тисячі разів дорожче. До третьої категорії куркулів належали селяни, які пасивно ставилися до колективізації. У них відбирали все майно й просто виганяли за межі населених пунктів на найбільш непридатні землі, де дозволяли вирити землянку чи поставити курінь. По округу станом на березень 1930 року таких нещасних родин було 4863, причому активістів і комсомольців влада заохочувала всіляко шкодити вигнаним і знущатися над ними. Їм ламали житло, а при спробі опору – били та навіть вбивали.

До другої категорії записували селян, які чимось недогодили владі, більш активно опиралися колективізації, були заможнішими та мали авторитет серед односельців. Їхні родини примусово виселяли у віддалені райони СРСР, попередньо позбавивши всього майна. Це десятки тисяч сімей лише з території області, але найлихішу долю було уготовано родинам куркулів першої категорії, тобто найактивнішим опонентам режиму, зі стійкою проукраїнською позицією. Самих господарів або розстрілювали, або направляли в концтабори, а їхні родини все одно висилали на Північ. Зазначимо, що більшість виселених родин так і загинули на виселках або по дорозі туди, причому більшовики підійшли до організації вигнання з німецькою педантичністю – людей відправляли не з ближчих станцій, а лише з визначених, подалі від великих центрів. У нашому випадку це були станції Шестаківка, Шарівка та Людмилівка. Годі й казати, що українські родини потрапляли на Півночі в максимально несприятливі умови, що й зумовило високу смертність. Упорядники наводять свідчення, що першими помирали малі та старі, але в нашій родині казали, що першими помирали здорові чоловіки, очевидно, від непосильної праці та образи. У всякому разі, за перший рік в уральській тайзі померли мій прадід і дід, а маму й тітку, тоді дітей, тітка дивом вивезла на Батьківщину, в село Миронівка Новогеоргіївського району…

Але трьох категорій куркулів було мало, і влада взялася за так званих куркулів-експертників, тобто тих, кому місцеві експерти від влади встановлювали такі податки, виконати які було неможливо. А далі все по плану – непосильний штраф, пограбування та виселення з рідних місць на вірну загибель. За підрахунками упорядників, у Зінов’євській окрузі станом на березень 1930-го року до всіх чотирьох категорій куркулів було зараховано, тобто репресовано, не менше 25-ти тисяч родин!

Саме розкуркулення проводилося з неймовірними порушеннями будь-яких прав людини та громадянина. Їх били, ображали, мордували, гвалтували. І якщо хтось не вірить, то ось витяг з листа наркома Ягоди Сталіну «О перегибах в ходе коллективизации» з грифом «цілком таємно»: «С мест продолжают поступать сообщения об извращениях в процессе коллективизации и раскулачивания по всем районам… Наиболее серьезным нарушением является подведение батрака, бедняка, середняка и семей красноармейцев под категорию раскулачиваемых и выселяемых… Отмечаются случаи издевательства и избиения, в частности, женщин и стариков в Новоукраинском районе… Той же бригадой изнасилованы две кулачки, избит 65-летний старик, которого заставляли плясать, петь, обливали водой, давали в зубы зажженную папиросу и т.п… В селе Ново-Алексеевка (Зинов’євськ. – Авт.) старика заставили плясать и предложили выпить 40 рюмок вина, в третью подлили скипидару, потом накинули на шею ремень… Секретарь ячейки ЛКСМУ Ерохин издевался…».

Потрібно зазначити, що така поведінка активістів, а також моральне й психологічне насильство з боку владних структур були масовим явищем і мають усі ознаки геноциду українського народу за національною та соціальною ознаками. У книзі подано більше тисячі особових справ розкуркулених, і практично всі вони значаться як українці, зрідка трапляються росіяни та молдавани. Скоріше за все, це пояснюється економічним характером репресій, під які потрапляли виключно селяни-хлібороби.

Цей приклад знищення економічно активного прошарку суспільства унікальний в історії людської цивілізації та стоїть в одному ряду з Геноцидом єврейського чи вір­менського народів, але належної оцінки навіть в Україні не отримав. Усі ці десятки, сотні тисяч жертв режиму лише на території Кіровоградщини заслуговують на масштабне вшанування пам’яті у вигляді меморіалів розкуркуленим у кожному населеному пункті, де відбувалися безчинства.

Не можна оминати й організаторів та активістів. Це, перш за все, радянська влада, репресивна машина та компартія, але й активісти, робітники заводів, які добровільно записувалися в бригади по розкуркуленню, та активісти – сусіди розкуркулених, які відзначалися чи не найбільшою жорстокістю й безжальністю.

Очевидно, що наклад цього тому потрапить лише в бібліотеки, але цього замало. Такі книги, де б поіменно перераховувалися імена розкуркулених земляків та членів родин, а також організаторів геноциду, повинні бути видані в кожному населеному пункті, і повірте, книги «Розкуркулених» в селах Суботці, Головківка, Нова Прага, Хмельове, Завадівка, Верблюжка, Лелеківка, Покровське та всіх інших, були б не маленькими…