Хмельове: нова мова пам’яті

Сама назва цього села, що у Маловисківському районі, спонукає до вивчення його історії. Чому й ким так назване? Що тут було в середині XVIII століття, коли воно виникло? Як розвивалося, росло, обростало легендами? Проте це стосується кожного населеного пункту нашої країни. Перших поселенців, звісно, запитати не можемо. Але ми в змозі зібрати старовинні предмети, які є свідками історії, та свідчення людей, які слухали своїх предків та запам’ятовували почуте.

Зінаїда Шевченко приїхала до Хмельового після закінчення істфаку педінституту. Разом з чоловіком, теж істориком. Чи так правильно її навчали, чи сама відчувала потребу зібрати та зберегти історію села, але вона в школі, де працювала, почала створювати музейну кімнату.

– З першого дня роботи я зайнялась збиральництвом, – розповідає Зінаїда Федорівна. – Спочатку в старому приміщенні школи, де було дуже тісно. А в 91-му році в нас збудували нову, гарну, простору школу, і там знайшлася кімната для музейної колекції. Це була етнографічна збірка різноманітних артефактів.

Як ці артефакти збиралися? У різний спосіб. І по хатах ходила, і дещо люди самі передавали на зберігання, і Зінаїда Федорівна попереджала, що цінні речі бере на тимчасове утримання й несе за них відповідальність. І раптом вона вирішить виїхати з села або піде із навчального закладу – поверне. Так, коли вона йшла на пенсію за вислугою років, повернула в родини декілька цінних експонатів. Серед них була ікона, яка належала старенькій бабусі. А повернути її довелося вже онукові, який здивувався – він навіть не знав про її існування. Ікону бабуся віддавала до музею з дорогою душею, діставши її з лахміття, що лежало на печі. Це була Володимирівська Богородиця, скоріш за все, вінчальна, без окладу, просто намальована на дошці.

– Я була мотивована більше фіксувати спогади, – говорить історик. – Мене цікавила тема Голодомору, яка на загальнодержавному рівні тоді ще замовчувалася. А в селі було стільки свідків, які розповідали те, чого не було в підручниках. Це були вісімдесяті роки, і щось з моїх записів, на жаль, не збереглося. І спогади я записувала, а старожитності соромилася просити. Були ж у цих людей і чудові скрині, і документи, і фотографії. В однієї бабці я побачила фотографію й спитала, хто на ній зображений. Вона сказала, що там її син. У 1939 році при нашій сільській школі було створено хоровий колектив, який переміг у обласній (тоді була Одеська область) олімпіаді з музично-хорового мистецтва. Фото – це історія школи, не тільки села. Але я не попросила його, тому що зображений на знімку син цієї бабусі загинув на війні, і мені здавалося, що, забравши фотографію, я відберу у жінки щось вагоме, рідне…

Отже, шкільний музей попов­нювався експонатами. Там було зібрано багато цікавого та цінного, і Зінаїда Федорівна розповіла про дві, на її думку, найцікавіші. У однієї жінки зберігався рушник, який її мама порізала на шматки, аби загорнути та поховати померлого під час Голодомору сина Веніаміна. Труну ніхто не робив, загорнути маленьке тільце не було в що, і жінка вирізала з рушника білу середину. А вишиті краї зшила. Це вже не був повноцінний рушник, але він зберігався в сім’ї. Згодом він опинився в музеї.

Ще один артефакт до музею приніс учень Зінаїди Шевченко Максим Горбатюк. Це були ярма, дерев’яні, дуже старі, але в непоганому стані. На ярмах можна було побачити вирізані знаки, якісь символи. Якось Зінаїда Федорівна в музеї в Києві побачила такі ж ярма з такими ж знаками. Запитала екскурсовода, що це за знаки, і та пояснила, що вони трипільські. І нехай хмелівським ярмам років двісті, але вони свідчать про те, що трипільська символіка передавалася з покоління в покоління, і знаки засвідчують хліборобську спадковість трипільців.

У музейній колекції близько ста рушників. На магазинному полотні та домоткані, новіші й старіші, з зображеними сюжетами, символами, рядками з пісень. Одного разу пані Зінаїда зайшла до односельчанки в хату та побачила, що на підлозі лежить вишитий рушник. Підняла, розгорнула, він старий, мабуть, років сто йому, а на ньому вишиті рядки з байки Крилова «Лебідь, Рак і Щука». Це дуже вразило історика. Вона вважає, що подібні написи – тема наукової роботи.

– У кожної людини є улюблена справа, – розмірковує Зінаїда Федорівна. – Хтось подорожує навколо світу, хтось рибалить, хтось грає в карти, а в мене – музейниц­тво. Я цим дуже захоплююся. Вийшла на пенсію, а залишити улюблену справу не можу. У нашому селі в Будинку культури у вісімдесятому році було відкрито музейну установу. Дві кімнати, два відділи: природничий та історичний. І сільський голова дозволив мені ними опікуватися. Звичайно, на громадських засадах. Я взялася наводити там лад, бо багато років ніхто нічого не робив. Дах протікав, стеля зруйнована, стіни страшні.

Я розуміла, що кошти на ремонт ніхто не виділить, і звернулася до людей. Вони допомагали і експозицію поповнювати, і лад наводити. Проводила тематичні заходи, під час яких односельці проявляли ініціативу зробити ремонт. Тільки у березні цього року провели десять толок. І грошима стали допомагати, і будматеріалами, і робочими руками. На заміну розбитого вікна меценат, який волів залишитися невідомим, надав 18 тисяч гривень.

У планах пані Зінаїди, які, на жаль, корегує карантин, провести виставку й за допомогою документів, що зберігаються, показати правду, реалізм, буття людей. За допомогою звернулася до галериста Миколи Цуканова, який пообіцяв допомогти документальними артефактами.

– Я хочу показати, що втратило селянство з запровадженням колгоспно-радянської системи. Хочу, крім документів, використати живописні полотна. Дещо є у мене, дещо нададуть люди. А ще в мене є домовленість з людьми, у яких зберігається єдина у світі клавішна бандура. Вона була створена хмелівським майстром Гладіліним, – поділилася планами історик.

І ще про плани. Захоплюючись історією взагалі та історією Хмельового, зокрема Зінаїда Федорівна переймається станом місця масового поховання євреїв. На околиці села є стара криниця, у яку під час окупації було скинуто 130 розстріляних жінок, дітей та стариків. Селяни самі звели там обеліск. Але це поховання не має охоронного номера, який мають подібні пам’ятки історії. Історик не хоче допустити, щоб це місце було знищено, земля розорана. Довгий час до цього місця у поминальні дні приїздили люди й покладали квіти…

Зінаїда Шевченко своєю небайдужістю змінила парадигму діяльності музею. Завдяки їй музей у Хмельовому став для місцевої громади місцем діалогу. Вона, залучаючи відвідувачів з метою надання інформації, взаємодіє з людьми, і вже відвідувачі надають щось музею.

– Таким чином музей у селі став провідником соціального досвіду, коли вибудовуються зв’язки між людьми та музейними артефактами, біографіями відвідувачів та історичними подіями, думками різних цільових груп сільської громади, – стверджує Зінаїда Федорівна.

Коли вам говорять, що музейна справа вмирає, пропонуйте поїхати до Хмельового. І рекомендуйте обов’язково відвідати музей історії села, зустрітися та поспілкуватися з Зінаїдою Шевченко. Щедра душею, захоплена, вона допоможе збагнути, що відбувається поряд з нами, що і чому не відбувається, і порадить, як змінити себе та світ.