Тридцять років, як один випуск новин

12:57
654
views

Русская версия

 

Якщо кажуть, що заняття телебаченням – це хвороба, то в випадку з телеканалом TTV з Кропивницького, який в 2022 році відзначає тридцятиріччя з дня заснування, це підтверджується документально, оскільки набір в пошуковій системі ГУГЛ цих трьох літер видає несподіваний результат – «Вірус гепатиту TTV»! Якщо без жартів, то 30 років існування для провінційної телекомпанії – це привід і для спогадів, і для роздумів навколо такого явища, як народження приватного або альтернативного телебачення в пострадянських країнах, з Україною включно.

Початок 90-х років минулого сторіччя можна сміливо називати ерою розквіту приватної ініціативи в телепросторі України. Почали з’являтися потужні канали в Києві, в інших великих містах, які мали професійні, технічні та фінансові ресурси або доступ до них, у тому числі й закордонних. Без «загниваючого Заходу» не обійшлося при створенні приватного телебачення й у нас, бо перша телевізійна техніка потрапила сюди «оттуда».

Один з феноменів цього явища, або провінційна особливість, полягає в тому, що створенням приватних телеканалів займалися люди, далекі від телевізійної справи, – вони не були навіть журналістами чи працівниками державних телерадіокомпаній, а інших у нас і не було. Через це ставлення до приватного або незалежного телебачення з боку професіоналів було деякий час стриманим, щоб не сказати більше. І цьому пояснення є, бо на приватних каналах часто починали працювати неофіти, які дійсно не знали секретів телевізійної журналістики. Але буквально за лічені місяці «професіонали», тобто працівники державних телекомпаній, почали переходити до конкурентів, щоб нести свої знання й досвід у маси.

За таких умов в Кіровограді й народилася телерадіокомпанія ТТV. Приватне телебачення створило здорову конкуренцію в ефірі, що згодом значно підняло рівень телебачення в Кіровоградській області, бо одні вчилися на ходу, переозброювалися й удосконалювалися, а інші мусили не відставати. Приватне телебачення дало глядачам можливість «наживо» скористатися чи не найголовнішим здобутком демократії – правом вибору! Правом дивитися програми та канали, які більше подобаються, а не одну на весь Союз «першу кнопку»…

Ще однією відмінністю «приватників» стала відсутність цензури й тиску умовностей та традицій, які довгі роки тримали державне телебачення в шорах правил та інструкцій. У свою чергу це створило можливості для появи нових форматів, і що найголовніше – призвело до залучення молодих кадрів, які за звичайних умов просто не мали б шансів з’явитися на екрані. Але відтепер на телебачення пішли просто творчі люди, з новими ідеями та, якщо хочете, нахабністю неофітів. Найчастіше вони створювали новий продукт і програми лише тому, що не здогадувалися, наскільки це складно і що для цього потрібно. Усе відбулося за класичною схемою – нові часи, часи змін і революцій, народжують нових героїв і нових лідерів, нових редакторів і ведучих.

Відмінністю ТРК «TTV» стало те, що вона не зникла з екранів, бо така доля спіткала багато компаній в Кіровоградській області, а продовжує працювати й «розміняла» вже четвертий десяток. Це саме по собі значне досягнення. Звичайно, змінилося не одне покоління журналістів, змінилися, і не раз, власники, інколи важко дізнатися про ті чи інші обставини, але нам поталанило. На прохання «УЦ» розповісти про народження телерадіокомпанії відгукнувся її засновник та «хрещений батько» Віктор Токарєв.

 

Він абсолютно вписується в схему та історію створення приватного телеканалу – будівельник за професією, але бізнесмен за характером, нічого не знав про справу, але дуже хотів заробити. Він швидкий в прийнятті рішень, кількість яких найчастіше таки переходить в якість. До речі, нарешті він розшифрував абревіатуру, про яку говорили різне:

– Після того, як у 1990-му році я привіз в Кіровоград першу супутникову тарілку з Європи і переконався, що дивитися західне телебачення набагато цікавіше та корисніше, постало питання, як долучити моїх сусідів до цього «святого» дійства. А коли виявилося, що на цьому можна ще й заробити, рішення назріло моментально. Я протягнув телевізійні кабелі і через проміжні підсилювачі доставив сигнал у кожну квартиру на вулиці Полтавській.

Ми з братом пролазили ціле літо горищами та під’їздами, внаслідок чого запрацювала одна з перших кабельних мереж у нашому місті, по якій ми цілодобово ретранслювали програми з супутникової тарілки, плюс вечірні фільми.

На початку вересня 1990 року я узаконив кабельну мережу «Студія-2Т», на мою думку, ця мережа, тільки під іншою назвою, досі працює на Полтавській.

Примітивність цієї студії, в якій стояло два відеомагнітофони, супутникова тарілка, підсилювач та передавач, забезпечила завдяки мінімальним витратам і своєчасній оплаті порядних абонентів життєздатність нашого підприємства.

Коли мережа була поширена по всій Полтавській, постало питання, що робити далі. У цей час співробітники ОРТПЦ (кіровоградської телевежі) по 21 каналу почали систематично показувати у вечірній час фільми, і я подумав, що непогано було б прив’язати до них можливість для моєї студії ретранслювати нашу сітку мовлення через їхні потужності. На зустрічі з генеральним директором Юрієм Пурішем ми прийшли до взаєморозуміння й підписали договір про співпрацю. ОРТПЦ надала передавальні можливості, а ми забезпечували подачу сформованого в студії сигналу. Програму передач почали друкувати у всіх друкованих виданнях.

Загальним рішенням ми прийняли назву «ТехнікаТВ», скорочено TTV, під цим брендом і було отримано першу ліцензію на право трансляції, це був 1992 рік. Велику фінансову допомогу в створенні прямоефірної передавальної студії надали бізнесмени Олександр Нікулін та Костянтин Чередник. Була закуплена на той час передова апаратура, що дозволяла швидко монтувати знятий матеріал, і програми TTV стали яскравими та сучасними.

У 1996-му році за повної підтримки мера Василя Мухіна та Любові Бакаленко, яка крувала від Нацради розвиток телебачення в області, було отримано ліцензію на радіомовлення, тому підприємство було перейменовано на «Телерадіокомпанію TTV», скорочено TTV.

До 1998 року ми вже мовили на Кіровоградську область, а до складу телерадіокорпорації входили телебачення, радіо FM, газета «Єлисаветградські відомості», РІА, дискоклуб «Рожева пантера».

Це був трамплін для майбутніх суперзірок телебачення, таких, як Павло Кужеєв, Аня Жижа, Андрій Богданович. Свій творчий шлях у нас розпочинали Гарік Бірча, Антон Лірник та багато інших. Я якось спробував згадати всіх, хто працював у різний час на TTV, – виявилося понад 200 людей.

То була велика дружна сім’я, і ніхто не поспішав після роботи додому. По вівторках я запрошував усіх журналістів на келих вина до дискоклубу, і ці зустрічі швидко стали загальноміським корпоративником.

Зрозуміло, що успіх TTV не давав спокою багатьом політикам, бандитам та бізнесменам. Були рейдерські захоплення, підпали студії та мого будинку, не називатиму їх поіменно, але це і депутати, і судді, і держслужбовці вищих рангів, які розкрадали місто та й зараз перебувають при владі на керівних посадах. Втомившись боротися з ними, у 2004-му році, я передав права та ліцензії іншим особам.

На жаль, колектив, яким можна було пишатися, розлетівся по всіх куточках України, і зараз на тлі безлічі телеканалів з класним продуктом TTV виглядає досить провінційно, але враховуючи те, що зараз весь український телеконтент виглядає, як кіч чи клоунада, то TTV має свою нішу у міського глядача. І телебачення Віктора Токарева досі носить цю назву.

Хочу подякувати й побажати всім тим, хто зі мною будував будинок під назвою TTV, а це був чудовий час дерзання та експериментів, міцного здоров’я, це зараз найважливіше, і чим би ви не займалися – творчих знахідок та успіхів.

Будь-яка телекомпанія – це люди й техніка, а ще менеджмент, який уміє використовувати все на користь справі. З появою в Кіровограді, а пізніше і в ефірі значної частини області програм ТТV люди отримали можливість долучитися до перегляду нового контенту, і потрібно сказати, що місцевий продукт складав серйозну конкуренцію так званому центральному телебаченню. Люди хотіли бачити на екрані свої рідні місця, свої новини та своїх журналістів, які дуже швидко почали виходити за звичні рамки подачі інформації, що стала менш офіційною і з більш широким діапазоном. З’явилися програми кримінального характеру, почали підніматися теми, які зазвичай не находили відображення на офіційному мовленні. На місцевих каналах почали з’являтися люди й продукт, який у чомусь успішно конкурував з обласними мовниками. Майже одразу місцеві журналісти почали з’являтися і на TTV. Один з тих, хто став працювати на канал, – нинішній журналіст «України-Центр» Сергій Полулях:

– Можна сказати, що ТТV і я, звичайно, в якості журналіста, з’явилися на світ одночасно, 30 років тому. Саме в січні 1992 року редактор Володимир Дерусов запросив мене спробувати свої сили в олександрійській газеті «Трибуна шахтаря», а вже влітку я робив матеріал про відкриття в місті НТА – незалежного телеагентства, директор якого Володимир Гаврильченко привіз якесь обладнання з Росії. Він і поставив мене й Людмилу Приходько перед фактом, тобто відеокамерою. На той час я про телебачення взагалі нічого не знав, окрім того, що є камери й телевізор, але вчилися по ходу справи. Дуже швидко мені захотілося створювати серйозні програми, тому я почав робити розважально-аналітичну програму «Інгульська паланка». Десь через півтора роки НТА розпалося на дві структури, бо місцеві олігархи та влада відчули потребу в контролі телепростору, і Гаврильченка за допомогою міліції та навіть арешту змусили відмовитися від його дітища.

Я до останнього тримався за справу, намагаючись робити програми в тих умовах, які були, але вже мріяв про TTV і в середині 90-х привіз свої програми в Кіровоград, на ТТV, але тодішній головний редактор Микола Ковальов мені відмовив, як мені потім шепнули, «нам соромно, що у нас таких програм немає». Невдовзі Ковальова «пішли», і власник каналу Віктор Токарєв, який якраз повернувся з США, погодився на співпрацю. Пам’ятаю, у нього зламалася машина, і ми пішки йшли з центру міста на телецентр, де тоді була студія чи монтажна, я ще дивувався, мовляв, такий крутий, при грошах, а таксі не бере.

З того часу я раз чи двічі на тиждень приїздив у Кіровоград на телецентр, де монтував свої сюжети й програми, причому доводилося шукати чи позичати відеокамери в Олександрії, щоб відзняти матеріал. У мене в Олександрії була навіть власна редакція TTV, де я приймав відвідувачів і замовлення на популярні тоді «Наші вітання», які разом з сюжетами возив в Кіровоград.

Скажу, що темперамент і хватка Токарєва, як кажуть, аж зашкалювали. Якось він надумав зайнятися солодкою ватою, найняв кухаря, придбав апарат для виробництва вати, схожий на бетономішалку, і встановив його… у монтажній на телецентрі. Тому, коли треба було начитувати текст, ми просили зупинити машинерію, яка страшенно торохтіла, або чекали, коли процес закінчиться.

Потім студія переїхала на перший поверх телецентру, якийсь час ми працювали і в підвалі міськвиконкому, доки не отаборилися на нинішній площі Героїв Майдану, зараз те приміщення здається в оренду, але там працювати було дуже зручно – центр міста, усі управління поряд, усе видно й чутно, і це був справжній дім для працівників компанії, а для мене – у прямому розумінні, бо інколи там доводилося ночувати.

Остаточно я переїхав у Кіровоград у 1998 році, саме тоді почалася найпродуктивніша робота під гаслом «мінімум затрат – максимум інформації». Іншими словами, більше думок і тексту, з максимумом власної позиції. У мене було кілька своїх авторських програм, практично на кожний день тижня – «Коментарі», «Преса. Влада. Аналіз», «Політ-еліт», «Від першої особи», ще якісь тимчасово-комерційні, плюс випуск новин, тобто сюжетів, які я готував як головний редактор разом з колективом – Наталією Карасьовою, Ангеліною Несен, Дмитром Кобцем, Антоніною Крейтор, Ольгою Склярук, Ольгою Яровою, Зоєю Пасько, Оленою Квашею, Анастасією Семенченко ( Мусатенко). Взагалі ТТV був щедрим на імена – це і Людмила Лозова, і Олексій Іванович, і багато інших, але в творчому колективі виникали й непорозуміння, часто через, як би м’якше сказати, фінансову ощадливість Токарєва та його гарячність. Тоді доводилося обирати, або працювати на його умовах, або йти. Таким чином я йшов і повертався на канал кілька разів, і завжди успішно, бо образи й суперечки забувалися, а бажання працювати на ТТV і для ТТV переважувало.

Ми разом пережили рейдерську атаку на студію, можна сказати, колектив відбив її ціною великих втрат, бо були і напади, і погрози, але оговтатися так і не змогли. Канал змінив власника, з яким працювати не було ні бажання, ні можливості.

Востаннє я «зайшов» на TTV у вересні 2017 року, це був абсолютно новий колектив, зовсім камерний, яким керує і зараз Оксана Васильєва. Пріоритети змінилися, стало більше культурного життя, менше гарячої актуальності, хоча мені хотілося, та і думалося, робити власну аналітику, як було колись, але керівництво не відреагувало, тому я через півроку пішов і зараз працюю в «Україні-Центр». До речі, саме з цією газетою доводилося гаряче полемізувати в якості тележурналіста і ведучого, але це було яскраво й пам’ятно, бо ніякої цензури над нами не було, хоча влада, особливо коли Кучма поставив в області «смотрящу» Світлану Негоду, цього дуже хотіла. Як же вона намагалася «держать и не пущать», але в особливо критичні моменти, коли нам наказували не пускати в ефір Віктора Ющенка, Віктор Токарєв казав приблизно так: «Вони хочуть так, але ти роби, як підказує совість», і саме це я цінував і ціную найбільше. Тому я вважав і вважаю ТТV рідним мені телеканалом саме через свободу слова, яку подарувало нам приватне телебачення, у тому числі й цей телеканал. Усіх причетних зі святом і нових звершень!

Наостанок слово тій, хто нині є лицем сьогоднішнього телеканала.

Оксана Васильєва, діючий директор TTV:

– Я працюю на каналі з 2005-го року. Було всякого! Я почала роботу на каналі, будучі студенткою 2-го чи 3-го курсу. Вважаю, що ми робимо якісні новини.  Наш проєкт «Швидка ТВ-допомога» допоміг багатьом людям вирішити свої складні ситуації. Ми єдині робимо підсумкову програму за тиждень.

Бувало всяке за нашу журналістську роботу. Чиновники виштовхували з кабінетів: «Ви не під той настрій попали» – і таке траплялось.

Яким я бачу майбутнє каналу? Не втратити те, що маємо. Хотілося б більше штату. Головною перевагою нашого каналу я вважаю те, що ми самі молоді. Саме молодь може в нас почати реалізуватися в професії, ми надаємо їй перевагу.

 Що ж, молодь починала, вона й продовжує дорогу в наступну «тридцятку». Від імені редакції «України-Центр» – успіхів і процвітання!