З політики – в шиномонтаж, або Як «перезути» Ляшка та Симоненка

12:59
768
views

Русская версия

 

– Приходь до мене на «шиномонтажку», – охоче відгукнувся Олександр Кашель на пропозицію поговорити про Висоцького, яким він – як розповіли спільні знайомі – захоплюється давно й всерйоз. Про привід Сашко не став питати. Відомо ж бо, що незабаром, 25 січня, – день народження Висоцького.

Кілька років тому я дуже здивувався, дізнавшись, що Кашель бортує шини та балансує колісні диски. Адже знав його як партійця «Батьківщини», автора нещадної сатири в газеті, яка виходила років з 15 тому в Кіровограді під патронатом тієї ж політсили. Ну й начуваний був про його давню дружбу з Дануцою – теперішнім нардепом від «Слуги народу». Але й ця обставина начебто не повинна була посприяти тому, щоб піти в шиномонтажники…

Коли я прибув на «шиномонтажку» на вулиці Космонавта Попова в Кропивницькому, Сашко з помічником-стажистом саме встановлював на «Славуту» диски, які перед цим вирівняв і відбалансував. Кожен рух Кашеля – сповнений впевненості, притаманної професіоналам, чого не можна було сказати про стажиста.

– Затягується гайка чувствітєльно, щоб не зірвати, бо очень м’ягкий метал, – інструктував майстер підлеглого. А потім перевірив, як той виконав його настанови.

У «шиномонтажці» мені сподобалося. Закордонні верстати – для бортування шин, для вирівнювання дисків, для балансування. Зручний диван, хоч і трохи засмальцьований. Здається, не більше п’яти років тому він ще був частиною домашнього інтер’єру. Біля дивану – тумбочка з електрочайником. На стіні поміж автослюсарським причандаллям – фотоплакат у стилі ню. Олександр помітив мою зацікавленість красунею:

– Наш научний консультант по вопросам шиномонтажа.

І вже серйозно:

– Я, друже, горджуся роком свого народження. Бо два місяці прожив при Висоцькому. Я народився в травні, а Висоцького не стало в липні.

– Як ти пристрастився до його творчості?

– Завдяки батькові, царство йому небесне. У нас удома був програвач, радянський. Вісімдесят відсотків того, що я чув з програвача, – пісні Володимира Семеновича. Розуміти їх я почав ще до школи. «Если друг оказался вдруг» – ага, це пісня про дружбу. «Здесь вам не равнина, здесь климат иной», – ага, це про наполегливих людей. «Кони привередливые» налаштовували на філософські роздуми.

– Ще в дошкільному віці? Ранувато наче про «путь к последнему приюту».

– Коли в хаті постійно грає ця музика, відкладається в голові, якісь висновки робиш.

– Звідки ти родом?

– Із Світловодська. Дитинство пройшло в Світловодську та в Долинській, бував там у діда й баби. Два роки жили на Камчатці. Мені не підійшов там клімат, я хворобливий був. Крім того, татко використовував ікру й рибу як закуску. Розумієш, сімейні проблеми. І ми повернулися в Світловодськ. Величину Висоцького я усвідомив старшокласником. У програмі російської літератури вже були і Мандельштам, і Анненський, і Висоцький. А я вже був знавцем Висоцького.

– Багато його віршів знаєш напам’ять?

– Дві третини. Маю добру пам’ять. Коли було років з п’ятнадцять, відкрив, що в мене – абсолютний слух. Про це мені сказали знаючі люди.

– Тобто можеш відтворити на інструменті почуту мелодію.

– Мама казала: якби раніше талант проявився, віддали б у музичну школу. Та я самотужки опанував гітару. Тато тільки показав, як налаштовується. На фортепіано мене навчив товариш Сашко Слободяник, він зараз в Америці живе. Піаніно «Україна» купили мені в 1994 чи 1995 році. Першими піснями, які я співав під гітару, були авторства Висоцького – «Песня о друге», «Здесь лапы у елей дрожат на весу», «Кони привередливые», «В желтой жаркой Африке», «Канатчикова дача». Закінчив школу, вступив у КІСМ. Хлопці співали під гітару пісні «Сектора Газа», «Красной плесени», а я дивував Висоцьким. Усі були в захваті.

– Багато однолітків знало творчість Висоцького?

– Половина. Інша половина захоплювалася роком – «Агата Крісті», «Сплін», «Акваріум», Лєтов з «Гражданской обороны», «ДДТ», Цой, «Наутілус».

– Ідіотське запитання: хто для тебе Висоцький?

– Поет. Він постать такої величини, як Булгаков. До речі, «Майстра і Маргариту» можу цитувати з будь якого місця: «В белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, ранним утром четырнадцатого числа весеннего месяца нисана…»

– Маєш на увазі пророцтва Висоцького та Булгакова?

– Так, Висоцький відчував, що крига скресне.

– А як тобі фільм Буслова «Высоцкий. Спасибо, что живой» 2011 року?

– З перших кадрів боляче було дивитися. Я й подивився тільки тому, що пообіцяв одній людині. Потім видалив з комп’ютера. Нікіта Висоцький, який сценарій написав, впав в моїх очах.

– Що не сподобалося?

– Те, що з Висоцького зробили помічника спецслужб. Показали, ніби він на гачку у них був. По-друге, він не був таким слабохарактерним, яким показали.

– Як можеш судити про це?

– Умію аналізувати інформацію. Я прочитав про Висоцького все, що можна прочитати. Спогади Золотухіна, Любимова, Владі, Абрамової та інших. Фільм Буслова – це знущання над Висоцьким.

– Як ставишся до того, що популярні артисти виконують твори Висоцького?

– Хворобливо. Тому що це не вдасться нікому. Правда, є велічайшіє генії, як Джигурда.

– Жартуєш?

– Ага. Це жах. Слухати неможливо.

– А от Лепс багатьом подобається.

– Близький друг умовив послухати Висоцького у виконанні Лепса. Я плювався спочатку. Казав, не буду, бо ще був під враженням від отого фільму. Послухав. Напевне, ще якось можна слухати. Щоб співати Висоцького, треба пережити те, що він пережив. Хоча і я співаю Висоцького.

– Тобі можна, ти ж не претендуєш на всенародну славу. А платівки із записами Висоцького зберіг?

– Їх було багатенько – уся серія «На концертах Владимира Высоцкого». Програвач вийшов з ладу, платівки довгенько лежали без діла. Подарував їх другові-музикантові, він теж шанувальник Висоцького, має програвач хороший. Бачив би ти, який він радий був.

Можливо, ти чув, що я грав у «Що? Де? Коли?», з 2000 року по 2012-й. З Вікою Талашкевич,Сашком Дануцою, Сашком Каєнком, Геною Бабаєвим, Геною Пащенком, Русланом Соляром, Льошею Чемерисом, Гаріком Бірчею. 2004 року проводився всесвітній синхронний турнір, тематика – пов’язана з Висоцьким. Я з товаришем склав 42 запитання про Висоцького – бо він прожив 42 роки. Грали представники семи країн, до сотні команд. Здається, виграла команда з Ізраїлю.

– Коли Росія напала на Україну, деякі наші співвітчизники зарахували Висоцького до щупальців «руського мира». Як і твого улюбленого Булгакова.

– Якось у той час серед моїх друзів виникла суперечка: а якби Висоцький дожив до цього часу, яка була б його позиція? Я слухав, потім кажу: друзі, напевне, Висоцькому не судилося дожити до нашого часу, і він пішов у тому віці й у той момент, коли виконав свою місію.

– Тобі трапляються люди, які цитують Висоцького?

– Сам цитую його постійно. Багато хто це робить, не знаючи, кому належить цитата. Знайомий водій, коли машина барахлить, каже: «… что-то кони мне попались привередливые». Я його одного разу спитав, чи знає, хто автор. Виявилося, ні. Пояснив, а потім долучив його до Висоцького. А раніше він «Бутирку» слухав.

– Чому ти, любитель поезії й музики, у КІСМ вступив?

– У школі любив хімію, інформатику й книжки читати. Хотілося вивчитися на хіміка. Та й бабуся працювала вчителькою хімії та біології. Дідусь, Георгій Позняк, теж закінчив педінститут. Він відомий місцевий поет. З Погрібним дружив, з Яворівським і Гончаром листувався. Тобто моя родина – частково педагогічна. Та в мене була ідіосинкразія до педагогічної професії, не міг себе уявити в педвузі. Вступив у КІСМ. Погіршився зір, і зрозумів, що креслення до добра не доведуть. Не довчився, вступив в педуніверситет, спеціальність – «хімія і біологія». На той час уже перестав дивитися з омєрзєнієм на вчительську професію. Потяг до літератури – це дідові гени. Поезією бавлюся. Складаю віршики на день народження чи весілля.

– Публікуєш у FACEBOOK фотографії з дочкою.

– Був неймовірно щасливий, коли дізнався: Мирослава, їй тринадцять років, слухає групи «Король и Шут», «Агата Кристи», Motley Crue, плюється на реп. Купив їй гітару, дечому вже навчилася. Ще й малює класно, це – від моєї мами. Живе Мирослава в Кривому Розі, з матір’ю – моєю першою дружиною. З Мирославою спілкуюся. І на Говерлу підіймалися.

– А Висоцького вона ще не слухає?

– Не доросла до нього.

– Розкажи, де працював раніше, в яких партіях був.

– Де тільки не працював! Як 2006 року став депутатом Ленінської райради від «Батьківщини», в терцентр соцобслуговування влаштувався, завгоспом.

– Тоді ти дописував до газети, яку випускала «Батьківщина». Дописи були нищівні, але міри, чесно скажу, ти не знав. А псевдо які кумедні вигадував!

– Еге ж, Архип Тверезий, Семен Справедливий, Маркіян Патріотенко (сміється). То була «жесткая политическая сатира». Я два скликання депутатом райради був від «Батьківщини». Соціологічні дослідження організовував. 2010 року, на місцевих виборах, провели в Кіровограді екзит-пол, результати – на користь Партії регіонів. Тоді з мене в «Батьківщині» почали насміхатися, запроданцем називали. А коли появилися протоколи підрахунку голосів, то вибачилися. Начальник мені ще й коньяку налив і сказав: «Да…» 2014 року, після Майдану, я вийшов з «Батьківщини», був скандал з керівництвом. Я вже тяжів до «Солідарності», 2015 року балотувався від неї до тієї ж райради, трохи не вистачило голосів, щоб пройти. Тепер про це не шкодую. Знищив парт­квиток і перехрестився. На останніх місцевих виборах балотувався в ту ж райраду від «Слуги народу», не вистачило кількох голосів.

– Хоч і міняєш партії, але тебе не звинуватиш у пристосуванстві заради грошей і посад.

– Працюю шиномонтажником. До того – в кіровоградській міській дружині, охоронником в Одесі. Сиджу ось перед тобою в робі. Машини не маю. Мешкаю в чужій квартирці в малосімейці.

– Шиномонтажником як став?

– Був кінець 2017 року. Я мешкав у Гайвороні, разом з другою дружиною, теж уже колишньою. Там на шиномонтажній станції потрібен був працівник. Пішов я туди, побалакав з начальником. «Здрастє». – «Здрастє». – «Умієш щось?» – «Навчуся. Руки не зі с…и ростуть». За тиждень освоїв спеціальність. І збалансувати диск, і дірку заклеїти. Я людина гнучка, люблю вчитися новому. Потім в славнозвісному Козині під Києвом працював шиномонтажником. У мене й Олег Валерійович «перезувався».

– Ляшко?

– Він. На чорному «Мерседесі» 550-му. Ще й лишив добрячі чайові. Якось питає: «Ти коньяк п’єш?» «І водку тоже», – відповідаю. Я тоді ще вживав, це вже після контузії три роки не п’ю. А Ляшко: «Дали мені оцю гадость, візьми». І дістає пляшку «Хеннессі». Думаю, нічого собі «гадость». Женя Тимошенко на «Фольксвагені» теж обслуговувалася в нас. Порошенків водій приїздив на «Сітроєні». Порошенка я бачив у «Форі». Там, коли заходить багатій, до нього збігаються жебраки, просять гроші. Жебраки ті – із смартфонами. Теж еліта. Але одягнені як звичайні бомжі. Я й на Гурівщині, теж під Києвом, на шиномонтажній працював. Якось «перезував» «Аутлендер» Симоненка. Він на чай не лишив. Ще під’їхали до нього якісь мужики на «Москвичі»: «Пьотр Ніколаєвич, ми ж вас любимо». А як він поїхав, вони: «Сволоч, розвалив страну».

– Ти в усіх українських революціях брав участь?

– Крім тієї, що на граніті. Хоча ми, діти, розуміли, що відбувається. Коли в серпні 1991 року в Москві путч провалився, палили піонерські галстуки. У Помаранчеву революцію я належав до УНП, її місцеву організацію очолював Репало. Ми проривалися в Київ, і це було непросто – міліція не пускала. У другому Майдані я із самого початку брав участь, бо 2013 рік прожив у Києві. Потім – рука, операції, – Олександр закочує рукав, показує шрами.

– Де це тебе?

– У Будинку профспілок. У ніч з 19 на 20 лютого. Ми були на даху. Коли почалася пожежа, дивом вибралися. Мій товариш згорів, а в мене – переломи. У гіпсах лежав.

– Ти й воював…

– Двічі. П’ятнадцятий – шістнадцятий роки та вісімнадцятий – дев’ятнадцятий.

– Мобілізували?

– Ні, бо я не служив строкову. Зір низький, хронічні хвороби – виразка та ще дрібниці всякі. Поїхав в Артемівськ, до друзів, кажу: хочу служити. Взяли. Не можу розповісти багато, бо служив у розвідці. Виконував цікаві завдання, багато бачив. Тепер глухий на праве вухо. Невеликий уламок у спинному мозку. Невеличка деформація черепа, та це – дріб’язок. Три роки не п’ю – лікарі наказали. Та й сам зрозумів: свою цистерну випив. «Пусть пробуют они, я лучше пережду». Коли 2019 року почалася президентська кампанія, зв’язався з Сашком Дануцою. Поїхав у Кривий Ріг. Був спостерігачем, головою комісії.

– Бачу, впевнено почуваєшся шиномонтажником. І проворний такий!

– Автоматично все роблю. Але я – педант. Після помічника перевіряю, чи правильно зроблено.

– Відповідальність же…

– Коли я влаштовувався на шиномонтажній на Гурівщині, начальник розповів страшну історію. Працював у них хлопчина, усе вмів, тільки частенько наступав на пробку і з бодуна приходив на роботу. Одного разу закріплене ним колесо відпало, машина – у відбійник, а позаду – фура. Водійка, яку він обслужив, загинула. Приїхали на шиномонтажну станцію якісь хлопці на чотирьох джипах, закинули шиномонтажника в багажник, і більше його ніхто не бачив.

– Маєш постійних клієнтів?

– Аякже. Двоє аж з Кривого Рогу приїздять, навіть якщо треба всього-навсього камеру заклеїти. Один каже: «Ти як зробиш, то я спокійний».

Тим часом біля шиномонтажної станції зупинилося авто – прибув черговий клієнт. Я зрозумів, що мені – пора…