Не плутай свою сторінку в соцмережах з тим, хто ти є насправді.
Із першим фронтом України зрозуміло – це зона бойових дій. Решту фронтів війни України з Росією можна було б назвати віртуальними, але тільки тому, що вбитих і поранених на них немає. Або майже немає.
Другий фронт – волонтерський. Він дуже різнорідний. Є потужні фонди та структури, через які проходять десятки мільйонів гривень, як у Сергія Притули. Є безліч волонтерських команд набагато менших розмірів та оборотів. Вони працюють над локальними завданнями – скажімо, швидко купити автівку або кілька тепловізорів на «передок». Зазвичай їх представляють діяльні менеджери, які збирають гроші, шукають кінці, організовують логістику.
Волонтерять ці менеджери по-різному. Одні тихо працюють зі своїми друзями та знайомими, скромно звітують про зроблене. Інші настирливо ліплять яскраві картинки в соцмережах і просто криком кричать про свої героїчні успіхи. Ось нещодавно один із кіровоградських нардепів виставив на Фейсбуці пост про роздачу благодійної допомоги, супроводивши його півсотнею (!!!) фотографій. На таких «старі» волонтери, які з 2014 року їздять на Донбас, дивляться іронічно.
А є ті, хто справді відповідає історичному змісту звання «волонтер». Вони практично не світяться у соцмережах чи ЗМІ, навіть якщо там працюють. Один з наших співробітників переробляє вдома десятки кілограмів овочів та фруктів – ріже й сушить у спеціально купленій для цього потужній сушарці. Інша – за першим дзвінком поспішає у філармонію… ліпити вареники для армії. Таких волонтерів-трудівників у нашій країні сотні тисяч, якщо не мільйони. Справжній другий фронт.
Ну а третій фронт – це ми в соцмережах. Що там відбувається, може пояснити лише фундаментальна праця Чарльза Дарвіна «Походження видів шляхом природного відбору». Не обговорюватимемо сонячний бік соцмереж (не дивуйтеся, він теж є), порозмірковуємо про темний, де еволюцією й не пахне.
Пахне там, даруйте, сварами, хейтом, срачем, звичне «скандал» – надто делікатне слово. У яку чи чию стрічку не зайди, усе переповнене ненавистю й жовчю. Привід уже не важливий, будь-який опонент – гад апріорі.
Найяскравіший приклад (з недавніх) – історія із фотосесією Олени Зеленської. Дружину президента знімала видатна фотохудожниця минулого та нинішнього століть Енні Лейбовіц. Така неймовірна майстриня цілком може дозволити собі сфотографувати своїх героїв так, як їх бачить. У цьому сенсі Енні байдуже, кого вона знімає, – Джона Леннона, Єлизавету II чи Олену Зеленську. А наша справа – захоплюватись. Або, як варіант, просто не звертати уваги. Але ні!
У день виходу знімків в українських соцмережах з’явилися десятки тисяч експертів із художньої фотографії з різко загостреним почуттям прекрасного. Не так сидить!!! Знайшла коли зйомки влаштовувати!!! І все це густо приправлено образами та матом.
Насправді все просто. Цю роботу (так, саме роботу!) виконано не для власного задоволення, а із суто прагматичною метою: привернути згасаючу увагу світової публіки до проблем нашої країни, монетизувати емоції глядачів у реальну фінансову та військову допомогу Україні. Так робили різні світові лідери, хоча такої хвилі святенництва та жлобства вони навряд чи удостоювалися.
Але Бог із ними, із Зеленськими, – переживуть, не вперше. Насправді це не про них, а про нас з вами. Чому ми в соцмережах так сильно відрізняємося від нас у реальному житті? Чому добрі матусі та дбайливі тітоньки перетворюються на злісних чудовиськ, котрі вивергають прокляття? Чому диванне воїнство, яке непритомніє від вигляду крапель крові, з допомогою клавіатури стає катами та інквізиторами?
Психологи заспокоюють: ну така в народу самореалізація, то вони розряджаються від реальних стресів та страхів. Стають хоча б на екрані телефону в один ряд із Зеленським та Джонсоном, вчать життю Байдена та Макрона, перемагають Путіна та Лукашенка. Їм так легше. Це їхня війна, їхній фронт. Аби лише в якийсь момент вони самі не перетворилися на зомбі та орків. Заразне це, ох яке заразне…
№17 (1586)