Між кластером і клістиром

11:12
474
views

У статті «Міняємо клістир на кластер» за 22 вересня цього року ми розказали про інформацію від директора Департаменту охорони здоров’я Кіровоградської ОДА Олега Рибальченка щодо нового етапу реформування медичної галузі.

Нагадаємо, що з нового року лікарні будуть ділитися на надкластерні (надають допомогу населенню всієї області, це обласні доросла й дитяча лікарня), кластерні (допомога майже всіх видів для 150 тисяч населення) і загальні, які обслуговуватимуть території з населенням до 80 тисяч осіб. На укрупнений район планується мати одну кластерну й дві загальних лікарні. При цьому очільник департаменту наголосив, що мережа існуючих лікувальних закладів продовжуватиме діяти в межах своїх можливостей, але відповіді на запитання, що буде зі спеціалізованими закладами, типу обласну туберкульозну, чи кардіодиспансер, в нього поки немає.

У сплікуванні з керівниками обласних спеціалізованих закладів з’ясувалося, що фактично це й є оті надкластерні заклади в ме­жах своєї спеціалізації, адже вони єдині на область. А ще вони мають або донедавна мали розвинену мережу спеціалізованих закладів на рівні районів і практично всіх великих населених пунктів, яку вже встигли зруйнувати. Право та можливість лікуватися в місцевих лікарнях забрала НСЗУ. Робилося це просто – спочатку НСЗУ виставила лікарням неприйнятні вимоги щодо наявності сучасної вартісної апаратури та фахівців, а потім під приводом відсутності цих позицій не підписала пакет послуг.

Таким чином більшість районів залишилися без пологових відділень, без тубдиспансерів, без онколікарень, без «сердечних» лікарів тощо. Зараз реформа виходить на новий рівень, який називали третім, тобто створення мережі спеціалізованих закладів. Наші обласні заклади може очікувати доля медичних установ районного рівня, бо в законі, яким регламентують зміни, про них навіть не йдеться. Як сумно пожартували самі керівники, про їхні установи просто забули, а тепер розглядається питання їхнього приєднання до надкластерної обласної лікарні.

Цього етапу реформи відверто боїться генеральний директор КНП «Обласний клінічний кардіологічний центр Кіровоградської обласної ради» Ганна Сухомлин. Вона вважає, що першим результатом приєднання стане скорочення штатів. По-друге, невідомо, як в такому випадку буде здійснюватися фінансування кардіоцентру, можливо, за залишковим принципом. Такі спроби були й у минулому.

– За останні десять років у нас з’явився ангіограф, ми стентуємо, перейшли в кардіохірургію, тобто добилися прогресу й фінансової самодостатності, і тут нас раптом зупиняють. У нас люди почали оперуватися, для них це набагато дешевше, ніж їхати в Київ. У нас уже підготовані фахівці, і якщо все прикриється, вони підуть десь за кордон.

– А якісь консультації з вами проводилися, маю на увазі місцевих і київських фахівців?

– Ніяких! Я була на засіданні в Києві, де були академіки, директори профільних НДІ, вони сказали, що до жодного з них ніхто не звертався з приводу реформи.

Розповідає Галина Горенко, генеральний директор КНП «Кіровоградський обласний фтизіопульмонологічний медичний центр Кіровоградської обласної ради»:

– Нічого гарного ми не очікуємо. Ми можемо отримувати фінансування тільки за послуги, які нам контрактує НСЗУ. Усе! А кластерні заклади матимуть фінансування на придбання дороговартісної апаратури, це передбачено в законі. Що стосується нашого закладу, то державною стратегією розвит­ку протитуберкульозного захисту передбачено один заклад на всю область, який має один стаціонар. Але те, що зараз скорочують фтизіатрів на рівні районів, означає, що ця служба практично випадає з другого рівня. Людині з села чи району потрібно або їхати в Кропивницький, або консультуватися в телефонному режимі. Але ж ми навіть не розуміємо, чи є зараз в лікарні фтизіатр, бо це вирішує головний лікар.

Якщо спростити картину та врахувати досвід створення системи сімейних лікарів, то реформа зводиться до ліквідації добре розвиненої медичної мережі, яку називають системою Семашка. Звичайно, за останні роки українська медицина змінилася, десь пристосувалася, а найголовніше – розвивалася. Але тут настали реформи. Злі язики кажуть, що реформа – не що інше, як масштабний проєкт по переводу державної системи охорони здоров’я в приватний сектор. Але чи можливо це, хоча б з огляду на фінансову спроможність як медицини, так і населення? Відповідаючи на це запитання щодо системи захисту від туберкульозу, Галина Горенко аж замахала руками:

– Приватний? Ні, тому що по закону передбачено, що це безкоштовно. Приватний лікар не може брати гроші, тому що держава забезпечує лікування безплатно. Ми отримуємо протитуберкульозні ліки, розхідні матеріали, наша лабораторія з діагностики туберкульозу єдина в області, яка має вартісне обладнання. Фінансування й розхідні матеріали забезпечують держава та глобальний фонд, його не потягне ніяка область, тим більше приватна структура. Коли була загальна нарада на рівні країни, то сказали, що наша служба повинна існувати, але це вирішує місцева влада. Зараз нас не бачать ніде, тобто теоретично вони кажуть, що можливо, але практично – невідомо.

Не в захваті від приватних перспектив і Ганна Сухомлин:

– Чи вони розраховують на приватну медицину? Люди не настільки багаті. Я вам більше скажу, у нас в області в одних є безкоштовний пакет по інфаркту. Один на область, хоча ще років 5-7 тому планувалося в кожному великому місті придбати ангіограф, інше обладнання. Могло бути, як у Польщі, де в радіусі 80 кілометрів один ангіограф, але…

Тепер маємо, що маємо, і дай бог, щоб хоч щось залишилося!