Новеньке директорське крісло, кілька самоварів і муляжних шабель вкрали окупанти з Ізюмського краєзнавчого музею імені Миколи Сібільова, найдавнішого серед подібних на Харківщині. Самовари – з колекції Віталія Смолярова, який наприкінці березня загинув на рідній Слобожанщині, боронячи Україну.
Решта експонатів вціліла, у тому числі – Євангеліє у срібному з позолотою окладі, видане 1707 року, портрет відомого на Слобожанщині громадського діяча XVIII – XIX століть Андрія Самборського, виконаний його знаменитим сучасником Йоганном Баптистом Лампі, інші цінні полотна, предмети козацької доби. Про це подбали працівники музею, які залишалися в Ізюмі.
Діана Листопад, якій вдалося виїхати, називає їх подвижниками. Вона теж мешкала в Ізюмі й працювала в краєзнавчому музеї старшим науковим співробітником, поки на Харківщину не прийшла війна.
– Уранці 24 лютого мені зателефонував Юра, син: «Мамо, війна, обстріли. Біжимо ховатися в метро». Він зі своєю Настею мешкав в Харкові, на Північній Салтівці. Ізюм обстрілювали не так інтенсивно, тож згодом Юра й Настя приїхали до мене. З п’ятьма щурами приїхали. Колись купили вагітну щуриху, появилося потомство…
У березні обстріли сильно почастішали. Місто завмерло. Магазини позачинялися. Ні світла, ні води, ні газу, ні опалення. Недалеко від нас – приватний житловий сектор. Там одна добра людина давала набрати води з колодязя. Сваха, яка в ломбарді працювала, впускала в підвал під ним. Сховище класу лакшері: туалет, світло, броньована кімната. Броньована кімната – для дітей.
У перші дні війни ми, працівники музею, ходили на роботу по черзі за графіком. Тоді ж, у лютому, усе цінне поховали в сейфи. Так робилося у музеях по всій Україні. Коли «прильоти» стали регулярними, на роботу з наших працівників ходили тільки найвідважніші. Наприклад, доглядач Олександр Дробошевський. От він – герой. Чергував під обстрілами. Ольга Махортова, директорка, теж ходила на роботу. Якось дорогою їй трапилися тіла загиблих земляків. Потім в музей влучив снаряд. У стелі – дірка, через яку падав сніг, лив дощ. Я тоді вже евакуювалася. Про те, як колеги рятували музейне майно, дізналася восени, коли приїздила у визволений Ізюм.
Далі Діана Листопад розповіла, як вибиралася з Ізюма, як опинилася в Кропивницькому:
– У середині березня ми вирішили евакуюватися. Половина міста була під окупантами. Лінія фронту – по річці Сіверський Донець. Ми – на тій половині, де наші військові. Коли в цю частину міста прибував евакуаційний транспорт, росіяни стріляли по ньому. Мені з мамою, Юрою, Настею, Настиною сестрою дивом вдалося вибратися. Їхали в автобусі без шибок. Речей взяли мінімум. Звісно, взяли кота, собаку, пацюків. Настині батьки вирішили їхати машиною. Настя плакала, хвилювалася: чи побачить їх колись? Та все обійшлося. Згодом ми зустрілися у Слов’янську. Звідти вирушили на захід. Їхали через Кропивницький. Тут сподобалося, залишилися. Винаймаю квартиру. І робота трапилася. Зайшла якось у краєзнавчий музей, спитала, чи потрібні працівники. Не дуже й сподівалася, але мене прийняли. Спасибі Ірині Смаглюк, директорці. Займаюся історією хореографії області.
За словами Діани Листопад, вона пильно стежила за новинами з окупованої Харківщини, телефонувала землякам.
– Додзвонитися в Ізюм було складно. Олександр Дробошевський, музейний доглядач, раз у тиждень виходив на гору Кременець, її висота – 218 метрів над рівнем моря. Там телефон трохи приймав сигнал. Олександр запевняв: «Усе добре, тримаємося». Ті, хто залишився в Ізюмі, боялися розказувати по телефону, що там діється.
Ми дуже зраділи визволенню Ізюма. На початку жовтня я поїхала туди. І побачила, що 90 відсотків міста зруйновано. Прилетів снаряд і в сусідній з моїм під’їзд. Та частина міста, яка була окупована, – ціліша. Тому що наші військові не стріляли по цивільних. А росіяни гатили без розбору. До війни в Ізюмі проживало п’ятдесят тисяч, тепер – близько десяти. Та потроху життя налагоджується. Відкриваються магазини. Люди повертаються, якщо є куди. Центральне опалення знищене. А росіяни обстрілюють Ізюмський район. Тому влада радить не поспішати з поверненням, просить потерпіти до весни.
Про зустріч з колегами:
– Жителям Ізюма, які не евакуйовувалися, важко згадувати пережитий жах. Але з колегами я поспілкувалася. Дах уже було полагоджено, завершувався ремонт приміщення. Співробітниці розповіли, як рятували музей, коли в нього влучив снаряд. Не розраховуючи на винагороду, виносили відрами штукатурку, яка вперемішку зі снігом осипалася в залу. Збилися з рахунку на 67-му відрі. Прибравши приміщення, продовжували сторожувати по черзі. Бо росіяни вже зацікавилися музеєм і навіть двічі забиралися всередину. Викрали директорське крісло, куплене перед війною, кілька самоварів з колекції Віталія Смолярова й муляжні шаблі. Але все цінне було в сейфах або за гратами, і заволодіти ним окупантам не вдалося.
Юлія Тимошенко розкритикувала уряд за заборону консульських послуг для молоді за...