Вона вже більше п’яти років живе та працює в Києві. Стільки ж ми не бачилися. Зв’язалися, домовилися про зустріч. Ксенія Куприненко, наша колега, така ж мила, усміхнена, привітна. Працювала на всеукраїнських каналах, була гостьовим редактором, співпрацювала з багатьма українськими зірками шоу-бізнесу, з деким залишилася в дружніх стосунках.
А починала журналістську діяльність, закінчивши істфак педуніверситету, з сайту «Фотоінформ». Продовжила на каналі TTV, була прес-секретарем у кропивницькій вірменській спільноті. І раптом зникла з міста.
– Ксеніє, як ти опинилася в столиці?
– Чесно, не планувала. Гадала, що років через десять буду готова до змін. Але розсилала своє резюме в різні проєкти. Мені відповіли з телеканалу «Україна» – запропонували стажування. Малося на увазі тижневе навчання. Захотіла, відпросилася з роботи й поїхала.
Пройшов тиждень, мені запропонували залишитися ще на тиждень. Зрештою я стажувалася протягом двох місяців. Це був шанс отримати роботу, про яку я мріяла.
– Чого ти навчилася за період стажування?
– Мені давали спробувати всі рубрики. Це було ранкове шоу «Ранок з Україною», і щодня я займалася різними темами. Це були новини, соціальна тема й таке інше. Потім мене відправили до артистів і були здивовані, що я до них ставилася спокійно, не трусилася, як інші стажисти, могла перенести зйомки, зустрічі, домовитися про ексклюзив. І мене на цьому напрямку залишили.
– Якщо це було стажування, ти не отримувала грошей. Як виживала у великому місті?
– Так, це був найскладніший період. Винаймала кімнату в знайомих. Вдячна, що за символічні гроші. Рідні допомагали грошима. До роботи добиратися дві години. Після нашого міста, де за пів години можна в будь-який мікрорайон добратися, було незвично. Багато витрачалося на дорогу. Бувало, що тиждень їла тільки вафлі. Бувало, що взагалі нічого було їсти.
Батьки кликали повернутися, бо стажування – це не робота. Тільки-но вирішила їхати, мені запропонували посаду молодшого журналіста на каналі. Через пів року мені довірили проєкти, які я вела в якості гостьового продюсера. Ще півтора року працювала гостьовим ранкового ефіру. На роботу приходила о четвертій ранку. Але тоді я вже жила поряд з каналом, у п’яти хвилинах ходи.
Мені це подобалося, я була трудоголіком. Майже цілодобово та без вихідних працювала. Втомлювалася, але була задоволена, це був величезний досвід. У такому режимі я пропрацювала три роки.
– Потім кар’єра пішла вгору?
– Не зовсім так. З каналу «Україна» я пішла, але залишилася там на деяких проєктах. Трохи попрацювала на каналі «Дом». Пощастило зустріти коханого, і пів року в мене була перерва в роботі. Сталося так, що він запропонував полетіти до його знайомих у Камбоджу на місяць. Замість місяця ми там пробули три з половиною, бо почалася пандемія.
Я скучала за роботою. Побачила, що шукають менеджера зірок на каналі «М 1». Там пів року працювала. А потім Аліна Гросу запропонувала стати її піар-менеджером. Ми досі з нею співпрацюємо. Взагалі після 24 лютого з роботою стало складно, її немає, бо багато проєктів закрилися.
– Нещодавно бачила тебе по телевізору – ти була в залі «Ліги сміху». Відвідуєш тусовки? З ким із зірок товаришуєш?
– Так. Тусовок стало більше, переважна більшість благодійні. І вони стали душевнішими.
Стосовно зірок. Коли я працювала на каналі «Україна», усі були найкращі друзі. А коли пішла, стало зрозуміло, як зірки насправді ставляться до людей. Тобто для них важливо, що ти можеш для них зробити.
Сьогодні людина, з якою можна поговорити, яка щира, – це Павло Зібров. Я його називаю другим батьком, він мною опікується. Близьким другом вважаю Олега Винника. Щоправда, останнім часом ми з ним тільки переписуємося. Відкриттям для мене став Станіслав Боклан. Він товаришує з моїм коханим, а для мене відкрився в тому плані, що говорить те, що думає. Це мені імпонує.
До речі, з коханим мене познайомив Олег Винник. Весь час питав, чи знайшла я хлопця. А мені ніколи, я весь час на роботі. Якось під час концерту Олег запросив мене до гримерки та представив свого знайомого. Познайомилися, почали зустрічатися, тепер ми разом.
– Бачишся в Києві з земляками?
– Звісно. Хочеться спілкуватися із земляками, бо це рідні люди, частинка рідного міста. Це Богдан Швець, який раніше працював у нашій філармонії, а зараз він радіоведучий. З Марією Мельник спілкуємося. З Дімою Кренделем бачилися. З Гаріком Бірчею. Мене вразило, як тепло він говорить про рідне місто, як за ним сумує. Ну, звичайно, з Михайлом Михайловичем Поплавським.
Давно, але зустрілася з Костянтином Яриничем. Він тоді був народним депутатом, приїхав на засідання. Мені так захотілося побачити когось з Кропивницького. Написала йому, зустрілися, поговорили. Аж легше стало.
– Коли приїздиш до рідного міста, як проводиш час?
– Я не так часто приїжджаю. Коли буваю, переважно спілкуюся з рідними. Вже років п’ять не приносила хрещеному вечерю. Поклялася, що цього року обов’язково принесу.
Нехай у кожного здійсниться особисте бажання! Очевидно, що воно у всіх українців однакове.
Юлія Тимошенко розкритикувала уряд за заборону консульських послуг для молоді за...