Він хотів стати священником, а знайшов своє призначення в політиці. Його тричі обирали депутатом, але в начальство не пнувся, не піарився, жив скромно, їздив на старенькому велосипеді. Обожнював донечку, дбав про родину, але іноді брав кредити, щоб допомогти чужим людям. На війну пішов добровільно, хоча військова справа не була його покликанням. Не зупинили й хвороби. Такий був Ігор Бур’янов. Загинув він 35-річним.
«Ма, я ховатися не буду»
Розповідає його мати Ольга Кравченко, кропивничанка:
– Ігор удався тихеньким, лагідним. Старший син, Віталій, – бойовіший. До речі, він зараз у війську. Коли Ігорю було дев’ять, а Віталію тринадцять, я розлучилася чоловіком. Молодший синок залишився в мене, старшого забрав батько. Ворожнечі між мною і колишнім чоловіком не було, тож Ігор підтримував стосунки з батьком, а я з – Віталієм. Жили ми утрьох – я, Ігор, і мій батько. Жили скромно. Я працювала кухаркою, потім прибиральницею у трьох-чотирьох місцях одночасно. Магнітофон Ігорю купила аж на вісімнадцятиріччя, 250 карбованців віддала, а це – не одна місячна зарплата.
Ігор навчався в кіровоградській школі № 1 на рідній Кущівці. Вчився, за словами матері, посередньо. У позаурочний час відвідував гурток юних інспекторів руху під орудою ДАІ. Брав участь у конкурсах на знання правил дорожнього руху. І мріяв про велосипед.
– Ігор з дідусем зібрали велосипед самі. Пішли на звалище брухту, там знайшли деякі частини, деякі докупили. Мій батько був хазяйновитий. І улюбленого онука привчав до чоловічої роботи. Ігорю подобалося випилювати з дерева. Хоча до техніки сильного потягу не мав. Я спокійна була за Ігоря. В погані компанії його не тягнуло, все з дідусем. І поприбирає в хаті, і їсти наварить. Як підріс, приводив додому старших друзів, я дозволяла. Ігор їм все картоплю смажив, салатами пригощав. Любитель поратися на кухні.
За словами матері, громадською роботою, політикою Ігор Бур’янов захопився завдяки церкві.
– Ще дев’ятикласником почав читати Біблію. Церкву обрав українську, це для Ігоря принципово. Був прислужником владики. Рясу мав. Голос у нього гарний. З парафіянами по лікарнях їздив. Благодійністю займалися. Хотів після дев’ятого класу вступати в семінарію. Та звідки в нас такі гроші? Вступив у ліцей на Новомиколаївці – колишнє ПТУ. Спеціальність: робітник комплексного обслуговування. Їх і плитку класти учили, і електротехніці, всього – п’ять професій. Я знала: навіть якщо Ігор матиме іншу роботу, ця наука знадобиться. В армію його не взяли – здоров’я не дозволило. Тим часом Ігор захопився суспільною роботою. З громадськими активістами та політиками зійшовся завдяки церкві. У Помаранчевій революції брав участь, в Києві на Майдані стояв. Пам’ятаєте «Пору»? Ігор у ній був. Дружив з багатьма, хто поділяв його погляди. А найближчі друзі – це Сашко Кашель, Костя Поляков. Вони й додому до нас приходили. Закінчивши ліцей, Ігор працював на будівництві. В різних місцях працював. Свободу любив, і я його підтримувала. У Революції гідності брав участь. Тиждень на Майдані був. Я так хвилювалася, коли там почалися вбивства…
Бур’янова тричі обирали депутатом Подільської (раніше Ленінської) районної ради. Від партії «Свобода», від «Укропу», від «Пропозиції». Заочно вивчився на юриста в МАУПі. Останнім часом працював завгоспом в управлінні соцзахисту Подільської райради, перед тим опікувався самотніми стариками (і городи їхні перекопував) як робітник центру соціального обслуговування людей похилого віку. Зарплати вистачало на елементарні потреби, не більше. Але, за словами матері, Ігор й не прагнув до багатства:
– Коли хтось із друзів потребував допомоги, віддавав останнє. Навіть кредити брав, щоб допомогти. А в самого зарплата – копійчана. На роботу в райраду їздив на велосипеді, якого зібрав у дитинстві з дідусем. Коли дідусь помер, його обов’язки по господарству Ігор перебрав на себе. Перед війною сіна кролям накосив разом зі своїм батьком. І курей завів. Хазяйнував. Ще й своєму батькові допомагав.
2017 року Бур’янов одружився. Йому під тридцять було. Ірина, його обраниця, – спеціалістка управління соцзахисту Подільської районної ради. 2018 року у них народилася дитинка, назвали Марією.
– Він так любив Машу! – продовжує Ольга Миколаївна. – Щасливий батько. Ігор і Іринка любили одне одного, але різні характери… Розбіглися вони. Ігор перебрався від Ірини до мене, а до дитини біг кожних вихідних. Маша його чекала. Їй подобалося, коли він її купав: «Коли папа купає – пінка не така, як мама робить».
Коли почалася велика війна, Бур’янов вчинив по-чоловічому – добровільно пішов воювати. Без досвіду військової служби, з багажем давніх недугів, ще й зі свіжим бронхітом. А перед тим перевіз до матері Ірину й Марічку.
– У перші дні війни він забрав їх до нас, – пам’ятає Ігорева мати. – У приватному секторі спокійніше, ніж у багатоповерхівці, не так страшно через обстріли. Позатуляли ми вікна, й сирен не чутно. Ніхто не знав, що буде далі. Почалася загальна мобілізація. Ігор мені сказав: «Ма, я ховатися не буду». Я й не знала, що він уже ходив проситися на війну. Ірина, мабуть, знала. Потім сказав: «Ма, їду…» Склали ми йому в сумку найнеобхідніше. Ліки від бронхіту теж поклали, Ігор не встиг вилікуватися, підкашлював. Я вийшла проводжати його до хвіртки. Іра з дитиною в хаті залишилися, уже попрощалися, поцілувалися. Я його благословила: «Синочок, все буде добре». А невдовзі, 9 березня, пішов воювати старший син, Віталій.
Згодом Ігор переказав матері гроші, наказавши купити смартфон – щоб спілкуватися через Інтернет. Але телефонував додому нечасто. Потім Ользі Миколаївні розповіли синові побратими: їхній підрозділ у гарячі точки кидали. В одному з боїв Ігоря контузило. Лікувався в госпіталі, але недовго. Також потрапляв на лікування у зв’язку із давньою виразкою, яка загострилася.
– Вони ж у польових умовах жили. Ні помитися, ні поголитися. Ігор заріс. Я його називала Будулайчиком. Ні разу додому не приїхав. А ми так хотіли побачитися! Він з Іринкою хотів заново розписатися. Я чекала й надіялася.
Про загибель сина Ольга Миколаївна прочитала 8 жовтня у Фейсбуці. На синовій сторінці його побратим висловив співчуття. Мати кинулася у військкомат, сподіваючись на помилку. Невдовзі їй повідомили офіційно: 5 жовтня солдат-мінометник Ігор Бур’янов загинув неподалік села Орлянки Куп’янського району на Харківщині. 15 жовтня його поховали з почестями в Кропивницькому. Попрощатися з ним прийшло багато людей. Серед військових були старший брат Віталій, товариші Олександр Кашель і Костянтин Поляков.
– Командир сказав мені, шо Ігор миттєво загинув, не мучився, – не може стримати сліз мати. – Говорив також: «Він був людиною з великої букви». Знаю. Ігор добрий був, себе не шкодував, про інших думав. Мені дуже боляче. Не знаю, коли цей біль мине. Про Ігоря тільки й думки. В хаті все скрізь зроблене його руками. Я тільки недавно почала в майстерню заходити, де його велосипед, інструменти. У його кімнату заходжу як у музей. Там його речі, фотографії, депутатські звернення. Іринка приїжджає до мене з малою. Маша скучає за ним. Чекає вихідних, щоб прийшов. Ми їй кажемо: «Папа тепер – зірочка на небі». Друзі Ігореві приходили, куми. Вечерю приносили.
Ми скромно живемо. Дуже рідко користуюся таксі, а якось замовила, добираючись додому. Приїхали, сказала таксистові про сина, який депутатом був, загинув на війні. Таксист здивувався: «А що, депутати отак живуть?» У нас будиночок скромний. Але Ігор не стидався цього. Я синів вчила, щоб були добрими до інших, щоб і на зло відповідали добром. Ігор так і прожив. Не дарма ж він спочатку до Бога звернувся, а потім у політику пішов.
«Тато тепер на небі»
– Він був скромний, навіть сором’язливий, спокійний, добрий, – згадує Ірина Бур’янова.
За її словами, Ігор вбачав своє призначення у суспільній роботі, хотів розвиватися як політик, при цьому дуже відповідально ставився до своїх сімейних обов’язків.
– Доньку обожнював. Але й строгий був. Марія слухалася його. Татові достатньо було поглянути на неї. Він хотів іще дітей. І маму не забував, піклувався. Коли ми жили на моїй території, кожні вихідні – до мами. Там багато роботи. Приватний сектор же: кури, кролі. Але матеріальні статки його не вабили. Обходився елементарним. Мав п’ятьох похресників. Як хрещений батько теж був відповідальний. Коли один з кумів помер, Ігор почав опікуватися його дочкою, своєю похресницею. З війська переказував гроші для тієї дитини.
Розлучилися ми на емоціях. А як війна почалася, Ігор мене з дитиною до своєї матері забрав. На другий день війни, у п’ятницю, пішов записуватися у військо. Разом з Костею Поляковим . У понеділок Ігорю зателефонували: «Чекаємо з речами». Він їх небагато взяв. Спочатку – навчання в Львівській області. Потім – бойові дії на Донеччині. У березні – госпіталь. Згодом на Харківщині воював. І знову госпіталь. Туди ми йому й відправили подарунок на 35-річчя, він 5 вересня народився. Лікувався Ігор недовго, воювати відправили. Пам’ятаю його останній дзвінок. «Тут пекло», – сказав. А 5 жовтня загинув.
Доньці ми сказали, що тато на небі. Дитина не розуміє, що таке смерть, що немає людини. Донька часто згадує тата. «Тато робив так, – каже мені. – Не так, як ти».
«Навіщо тоді називатися українцем?»
– Познайомилися ми під час Помаранчевої революції, – каже Олександр Кашель, військовослужбовець, колишній депутат Подільської (Ленінської) районної в Кропивницькому ради. – Я поїхав на Майдан, зіткнувшись з безчинствами кіровоградських «регіоналів». Там і зустрівся з Ігорем, він був серед активістів «Свободи», носив символіку «Пори». Повернувшись додому, ми продовжили спілкуватися і дуже зблизилися. 2010 року ми стали депутатами Ленінської районної ради. Він – від «Свободи», я – від «Батьківщини». Разом протистояли «регіоналам». Ігор розумівся на законодавстві, входив у постійну комісію з питань регламенту. Ми разом їздили на семінари з політосвіти. Я часто бував у нього вдома. Як збиралися, телефонували Левку Лук’яненку. Я з Левком Григоровичем познайомився під час Помаранчевої революції. Левко Лук’яненко радий був, коли ми дзвонили. Улітку 2018 року поговорили востаннє, через кілька днів Лук’яненка не стало.
Коли я 2015 року вирушав в АТО, Ігор допоміг спорядитися. Він завжди був готовий останнє віддати для інших. За себе не попросить, для іншого – розіб’ється. Згодом бізнесменів просив, щоб допомогли нашому підрозділу. Я потім розказував Ігорю про АТО, а він: «Хочу теж попробувати свої сили». Я його відмовляв: «Сиди». Громадський діяч він хороший, але військова справа – не його покликання. Флегматичний. Інтроверт. Добрий, чуйний. Трошки з пораненою душею. Ми під чарчину ділилися найсокровеннішим. Гроші для нього неважливі були. Казав, що йому вистачає.
Якось торік я отримав у Signal повідомлення, що Ігор користується цим месенджером. Signal – це месенджер, яким дозволяється користуватися військовим. Набираю Ігоря: «Ти де?» «На природі», – сміється. «Хто тебе просив…» – кажу, зрозумівши все.
Потім ми ще кілька разів говорили, відеозв’язком користувалися. Я кепкував з його бороди. Пам’ятаю останню розмову. Запитав його: «Братан, ти впевнений, що правильно зробив?» – «На сто відсотків, інакше не міг. Це не спроба комусь щось показати. Просто треба пересвідчитися, на що ти здатен». – «А якщо виявиться, що ти не спроможний?» – «А навіщо тоді жити? Навіщо носити вишиванку? Навіщо називати себе українцем, якщо не можеш нічого зробити для захисту України?»
Загибель Ігоря Бур’янова – моя особиста трагедія. Між нами були ідеальні стосунки, ми жодного разу не посварилися. Ця рана не скоро загоїться.
«Посади його не цікавили взагалі»
– Скромний, людяний, працьовитий, – каже про Ігоря Бур’янова голова Подільської районної ради Володимир Стецюк. – Як політик і громадський діяч він завжди займав державницьку позицію. Депутатську роботу знав. Його виборці – жителі приватного сектору, їхніми проблемами й переймався. На великі посади Ігор Бур’янов не претендував. А коли почалася війна – пішов воювати добровольцем. Восени я з депутатами обласної ради, з волонтерами зібрали для його підрозділу різні речі, необхідні на війні, навантажили в «буханець» (мікроавтобус УАЗ – ред.), відвезли на Харківщину. Правда, з Ігорем не зустрілися. А невдовзі дізналися про його загибель. Це був шок.
Юрій Семенюк, перший заступник голови обласної ради, обранець від партії «Пропозиція», пам’ятає, як 2020 року, коли формувалися списки кандидатів у депутати місцевих рад, до нього звернувся Ігор Бур’янов і сказав, що хоче йти в Подільську районну раду від «Пропозиції».
– Гадаю, йому було легко проводити виборчу кампанію, – каже Семенюк, маючи на увазі те, що Бур’янов уже мав чималий досвід спілкування з виборцями. – Здобувши мандат, Ігор добросовісно виконував депутатські обов’язки. Порядний, не ставив себе вище інших. Посади його не цікавили взагалі. Знаю, у перші дні війни він з друзями пішов записуватися в тероборону, там їх не взяли, і вони пішли у військкомат. Коли Ігор вже був на фронті, я декілька разів спілкувався з ним по телефону. Дізнався, що ротації в них – з «нуля» на «один». Ігор попросив допомоги, і ми, депутати місцевих рад від «Пропозиції», спільно з волонтерами зібрали для його підрозділу різне добро – дрон, теплі речі, домкрати, лопати, пилки, резервуари для води, аптечки, побутову хімію і таке інше. Усе це завантажили в УАЗ і – на Харків, де Ігор в госпіталі мав бути. Я теж супроводжував вантаж. Приїхали, а Ігор уже виписався. Залишили УАЗ з усіма речами старшині. Передали і прапор нашої області. Згодом Ігор прислав мені фото, де він з товаришами тримає прапор. Я це фото ніде не публікував. Минуло небагато часу, і ми дізналися про смерть Ігоря. Я телефонував в його частину, хотів поговорити зі старшиною і почув, що старшину теж вбито.
Юлія Тимошенко розкритикувала уряд за заборону консульських послуг для молоді за...