Нові висоти Геннадія Здітовецького

16:04
915
views

Для одного з найкращих тренерів Кіровоградщини Геннадія Здітовецького рік, що завершується, можна вважати успішним. Його учні продовжували досягати успіху на змаганнях різного рівня зі стрибків у висоту. А сам наставник  у вересні 2023-го нарешті отримав звання «Заслужений тренер України». Але погляди Геннадія Борисовича та його наразі найперспективнішого учня Олега Дорощука, який гучно заявив про себе на дорослому чемпіонаті світу в Будапешті, вже направлені в майбутнє. Адже з 24 липня по 11 серпня 2024-го року в Парижі відбудуться літні Олімпійські ігри, в яких чудові шанси взяти участь має кропивницький стрибун у висоту.

Нагадаємо, що на Олімпіаді 2016 року в Ріо-де-Жанейро виступав ще один підопічний Геннадія Здітовецького Дмитро Яковенко, якому не вистачило однієї вдалої спроби для потрапляння до фіналу. І саме з питання про сьогодення Дмитра ми почали розмову з Геннадієм Здітовецьким, який поділився своїми враженнями від минулого сезону та окреслив плани на олімпійське майбутнє.

– Дмитро Яковенко продовжує спортивну кар’єру. У цьому році Діма стрибнув на 220 см на командному чемпіонаті України, де посів друге місце. Третім він став на Меморіалі Дем’янюка у Львові з результатом 218 см. Ну й на дорослому чемпіонаті України Дмитро здобув бронзу, правда, зі скромним стрибком на 2 метри 10 см. Але Дмитрові вже 31 рік, і старі травми даються взнаки. Тож, змагатися на рівних із молодими конкурентами все важче. І він замислюється про своє майбутнє та вже допомагає мені на тренуваннях і підміняє, коли я у відрядженнях на змаганнях та учбово-навчальних зборах. Яковенко – чудовий приклад для молоді, адже він першим із моїх вихованців пробився на чемпіонат світу та Олімпійські ігри. Отже, може поділитися власним досвідом. Той же Олег Дорощук багато чого навчився, тренуючись поруч із Яковенком. І в тому, що інші хлопці та дівчата потроху прогресують, є також його певна заслуга. Ось у цьому році Олег Тикул виконав норматив майстра спорту, показав четвертий результат на молодіжному чемпіонату України й взяв участь у молодіжній першості Європи. Там він став дев’ятим із стрибком на 210 см.

– Далі про дуже приємне. Нарешті ви таки отримали почесне звання «Заслужений тренер України». За які досягнення вас відмітили?

– Це стало можливим після того, як Олег Дорощук здобув срібло на молодіжному чемпіонаті Європи. Тут у нас є нюанс. У легкій атлетиці ці змагання проводяться серед атлетів до 23-х років. А ось в інших видах спорту вони змагаються в молодших вікових групах і під положення нашого Міністерства молоді та спорту не потрапляють. Хоча, чесно кажучи, той виступ Олега мене більше засмутив, ніж порадував.  Ми сподівалися на золото й були фаворитами. Тим більше, що це були останні для Дорощука змагання в молодіжному віці. Але завоювати вдалося лише срібну медаль. Так уже сталося, що в усіх вікових групах були срібні та бронзові нагороди, а до золота ми так і не дострибнули.

– Як починався цей рік для Олега Дорощука?

– Зимовий сезон, через проблеми зі спиною, ми пропускали.  Майже сім місяців Олег взагалі не стрибав, займаючись загальною фізичною підготовкою й відпрацюванням деяких технічних елементів. Уперше ми вийшли на старт наприкінці травня на командному чемпіонаті України у Львові, де підкорилися 226 см. Це дозволило посісти перше місце. За декілька днів із таким же результатом була здобута перемога на молодіжному чемпіонаті України. Для початку сезону результати були непоганими, і це налаштовувало на позитивний лад. Були навіть сподівання, що зможемо замахнутися на 230, а то й на олімпійський норматив 233 см.

– Чому ж у червні, на III Європейських іграх у Польщі, вам не вдалося виконати поставлені завдання?

– Там взагалі була цікава формула стартів у рамках  командного чемпіонату Європи. Україна змагалася в другому дивізіоні за порожніх трибун та за відчутної спеки. Нагороди розігрувалися більше в заочному форматі між спортсменами трьох дивізіонів.  Для Дорощука це були взагалі перші в сезоні міжнародні старти. І тут, на відміну від минулого року, коли було чимало комерційних стартів, сказалася відсутність змагальної практики, і він трохи не налаштувався психологічно. За регламентом стрибуни могли зробити усього чотири невдалі спроби. І висоту 224 см Олегові вдалося подолати лише з третьої спроби. Тож, на 227 см залишалася лише одна спроба.   У першому стрибку, який був дуже близьким, трохи не пощастило. Більше шансів покращити результат вже не було. Хоча в другому дивізіоні він вважався лідером, але став лише третім. Залікові очки до командної скарбнички вдалося принести й зробити свій внесок у те, що Україна повернулася до елітного дивізіону.  Але загальне 7-ме місце серед усіх учасників нас задовольнити не могло. Та й атмосферу Європейських ігор як свята нам не вдалося відчути. Адже змагалися ми в Хожуві, а основні старти відбувалися в Кракові. Ми ж відразу після свого виступу в другий день Ігор вирушили додому.

– Далі був молодіжний чемпіонат Європи в Фінляндії?

– Так. Ми почали підготовку, але 7 липня на тренуванні у мого підопічного виникло запалення ахіллового сухожилля.  Це відбулося за тиждень до початку змагань. Стрибати довелося, долаючи біль. А ви розумієте, що це означає для стрибуна. Це ще гарно, дякуючи нашим масажистам та лікарям збірної, що вдалося взагалі виступити. Звісно, це був великий ризик. Але ми розглядали ці змагання, як головний старт сезону. Це був останній шанс для мого учня замахнутися на золото на молодіжному рівні. Адже з наступного року він зможе змагатися тільки серед дорослих. Але не судилося… Хоча медаль все ж удалося завоювати. Так що ризик, певним чином, виправдався.  На жаль, не вдалося посісти перше місце. Олег був готовий значно краще, ніж на 219 см, які принесли срібло. Хоча ми мали особистий кращій результат серед усіх учасників. Та прикре ушкодження внесло суттєві корективи.

– Були у вас хвилювання, які пов’язані з потраплянням на дорослий чемпіонат світу в Будапешті?

– Нам повідомили, що для участі в чемпіонаті світу необхідно обов’язково виступити на чемпіонаті України. Лише Андрія Проценка, який мав путівку на світову першість завдяки бронзі на попередньому чемпіонаті світу, звільнили від національного відбору. Наш світовий рейтинг (він другий в Україні після Проценка)  та наслідки після ушкодження не взяли до уваги. Ми виконали вимогу національної федерації й вийшли на старт наприкінці липня в Луцьку. Тут зі стрибком на 220 см удалося посісти третє місце. Золото здобув Дмитро Нікітін, а срібло – титулований Богдан Бондаренко, який палав бажанням також виступити на чемпіонаті світу. За світовим рейтингом, в якому на той момент Олег Дорощук посідав 29-те місце, разом із Проценком потрапляли до Будапешту.

Але незадовго до початку передстартового збору в Банській Бистриці Світова легка атлетика надала Україні ще одну квоту в чоловічих стрибках у висоту. Начебто залишався вибір між Нікітіним та Бондаренком.  Але, можливо, за ініціативи штабу Бондаренка, пішли розмови, що Дорощук травмований і не готовий до серйозних випробувань.

Керівництво української збірної прийняло компромісне рішення й допустило до передстартового збору в Банській Бистриці чотирьох атлетів, враховуючи те, що Андрій Проценко вже перебував у Словаччині. Там були дуже гарні умови для тренувань та відновлення.

Моє головне завдання було Олега відновити так, щоб ушкодження ахіллового сухожилля не давало про себе знати. Ну й потрібно було давати навантаження на м’язи для того, щоб вони перебували в тонусі й не знижувалися силові якості, стрибучість і гнучкість. Усе те, від чого залежить результат. Нам пощастило, що на стадіоні було м’яке покриття, і це давало можливість виконувати гарну роботу. Деякі колеги навіть жартували, що за майже три тижні стрибун у висоту взагалі не стрибає на тренуваннях. Але ми не звертали на це уваги й продовжували рухатися своїм шляхом. Хоча були моменти, коли Олег зі мною не погоджувався й говорив, що вправи для відновлення були на цьому етапі недоречні. Але я наполягав на їх виконанні, і вже потім, після успіху в кваліфікації, учень визнав мою правоту.

Тільки за п’ять днів до виїзду до Будапешту ми провели перше стрибкове тренування. Коли Олег легко подолав 205, 210 та 215, я зрозумів, що він готовий до змагань. Саме це переконало й наставників збірної України, які прийняли рішення на користь мого учня. Богдан Бондаренко залишився запасним.

– Перед початком кваліфікаційних змагань, в яких у двох групах брали участь 34 атлети, відчували, що ваш учень готовий стрибати високо?

– Була впевненість, що він готовий до змагань такого рівня. Можливо, зіграло свою роль, що він скучив за стрибками, бо до цього півтора місяця ми працювали в заощадливому режимі. Психологічно Олег був налаштований, адже був вже досвід минулорічного чемпіонату світу в американському Орегоні та комерційних стартів, де він змагався з найсильнішими.  До речі, в минулому році ми лише за два тижні дізналися, що будемо стартувати, і американську візу вдалося отримати завдяки менеджеру Олега в останній момент. Стрибати в кваліфікації прийшлося наступного дня після тривалого перельоту. Тоді подолати кваліфікаційний бар’єр було дуже важко. Цього ж разу в Будапешті всі зірки зійшлися. У кваліфікації мій підопічний виглядав просто блискуче. І те, що вдалося повторити особистий рекорд 228 см, говорить про його можливості та перспективи. Думаю, якщо би продовжили змагання на кваліфікаційній висоті 230 см, то в той день Олег був готовий взяти й цей найкращий в кар’єрі бар’єр. Але всі фіналісти вже визначилися. І до вирішальної стадії вдалося потрапити з п’ятим результатом серед усіх учасників.

– А що трапилося за два дні у фіналі, де Олег фінішував 13-м, останнім серед усіх, хто боровся за нагороди?

– А ось тут вже сказалося те, що він майже не стрибав у підготовчий період. Знизилася так звана стрибкова витривалість. Це коли ти можеш робити чимало стрибків на великій висоті. Ну, й після такого емоційного сплеску, який був у кваліфікації, він за один день просто не встиг відновитися. А ще під час розминки він у спортивних штанях доволі просто взяв 220 см. Я не бачив, на який висоті він розминався. Інакше сказав би, щоб цього не робив. Він виклався у розминці, а коли вийшов на залікові спроби, то потрапив до фізичної й емоційної ями. Та й початкова висота була 220 см. А Олег ніколи з такої солідної висоти не починав. У підсумку стартовий рубіж вдалося взяти тільки з третього стрибка. А на 225 см сил вже не вистачило.

– А можливості зробити підказки й внести корективи не було?

– До сектору нас не допускають. Ми можемо підказувати зі свого місця на трибуні. Але відстань між нами була дуже великою, вболівальників було дуже багато, і він мене просто не чув. Ми розробляємо для таких випадків спеціальні жести. Але в цьому випадку, думаю, допомогти було важко. Йому вже не було чим стрибати.

– Чи сильно вас засмутила ця відносна невдача?

– Звісно, завжди хочеться кращого. Але зізнаюся, що після чемпіонату України в Луцьку в мене були думки про доцільність участі в світовій першості. Були побоювання, що травма не дозволить йому продемонструвати найкращі якості. Але сам Олег просто палав бажанням виступити в Будапешті. І нам вдалося вийти на гарний рівень і вразити всіх у кваліфікації. Дорощук став самим молодим учасником фіналу, куди не потрапили діючі чемпіони Європи та світу. Завдання-мінімум ми навіть перевиконали. Але десь трохи не розрахували сили. Забагато їх було віддано на попередній стадії.

Ось олімпійський чемпіон Джанмарко Тамбері майже завжди ледь проходить кваліфікацію. Зате в фіналі італієць виглядає просто блискуче, що й дозволило йому стати чемпіоном Олімпіади та світу. Хоча, зважаючи на вік лідерів світових стрибків і дивлячись на те, що Андрій Проценко лише з шостого разу вперше потрапив у фінал чемпіонату світу, засмучуватися нам не варто. Потрібно зробити правильні висновки й рухатися вперед…

– Наскільки важлива для спортсмена присутність особистого тренера? Адже траплялись випадки, коли особистих тренерів не було в делегації навіть на Олімпійських іграх?

– Звісно, дуже важлива. Адже лише я знаю всі особливості свого учня й що йому потрібно в конкретний момент. Але, що би там не говорили про колишнього президента ФЛАУ Ігоря Гоцула, за його керівництва відношення до цього питання змінилося. Якщо бачили, що легкоатлети перспективні й можуть претендувати на вихід до фіналу, то, як правило, їхні особисті наставники до делегації залучалися. І в останні роки я постійно разом із Олегом на міжнародних змаганнях і зборах.

– Як ви оцінюєте роботу нинішнього керівництва Федерації легкої атлетики України?

– Я розумію, чому ви ставите це питання. Адже і раніше, і зараз у соціальних мережах дуже багато лунає часто-густо необґрунтованої критики на адресу діяльності національної федерації та її очільників. Переважно це роблять так звані диванні експерти або люди, які колись працювали в легкій атлетиці. Деякі з них, навіть перебуваючи за кордоном, знають, що та як потрібно робити для процвітання.

Від себе скажу, що колишній президент ФЛАУ Євген Пронін дуже багато робив для підняття престижу та іміджу української легкої атлетики. Зокрема, на чемпіонаті світу в Будапешті він постійно зустрічався з керівниками Світової легкої атлетики, колегами з інших країн, спілкувався з журналістами та привертав увагу до наших проблем, жахів цієї війни, виступав проти повернення до великого спорту рашистів, закликав допомагати Україні усіма можливими засобами. Ну й атлети з тренерами відчували підтримку. І те, що зараз Євген Пронін боронить Україну в лавах ЗСУ, багато про що говорить. Його наступниця Ольга Саладуха, як колишня спортсменка, дуже добре знає наші проблеми та потреби й намагається їх вирішувати. Результат праці ж не відразу помітний. Будемо сподіватися, що в майбутньому ми це відчуємо.

– Яке ставлення до України у керманичів Світової легкої атлетики?

– Дуже гарне. Нам просто пощастило, що її очолює великий прихильник України – британець Себастьян Коу.  Він розуміє, наскільки нам зараз важко, і тому ми отримуємо не лише моральну, а й велику матеріальну підтримку. Ну й керівник Світової легкої атлетики є послідовним противником повернення рашистів до міжнародного спорту. І, скоріш за все, цих так званих нейтральних легкоатлетів на Олімпіаді в Парижі не буде.

– Ви сказали, що в Олега є особистий менеджер. Декілька слів про нього та його функції…

– Це естонець Айвер Каротам, який також працює з Ярославою Магучіх та Юлією Левченко. Співпраця вже триває п’ять років. Вона стала можливою за допомогою моїх колег із Дніпра. Айвер займається залученням спонсорів та організацією виступів на комерційних стартах. Наразі в Олега є діючий контракт із фірмою PUMA, яка забезпечує його екіпіруванням і виплачує певну суму, передбачену контрактом. Але це комерційна таємниця. А ось те, що приблизно 15 відсотків від участі в комерційних змаганнях йде на винагороду менеджеру – це я можу вам повідомити. Але в цьому році їх у нас було небагато. По-перше, далися взнаки ушкодження, а по-друге, є проблема з виїздом за кордон. У минулому році довелося виїжджати в травні, а повертатися лише у вересні. Так що тут зараз є свої складнощі. Хоча спортсменам і менеджерам дуже хочеться, щоб таких змагань було якомога більше. Але таке навантаження може призвести до виснаження та травм. І тут потрібно винаходити золоту середину.

– Далі ваші думки вже про Олімпіаду. А чому встановлюють такі високі кваліфікаційні нормативи, адже зараз одиниці в світі можуть подолати 233 см, що гарантує виступ у Парижі?

– По-перше, це відразу відсіює слабких. А по-друге, це спонукає стрибунів для розвитку. Є ще другий шлях до Парижу – за особистим рейтингом. І тут потрібно постійно бути в тонусі й набирати рейтингові бали. Наразі Олег посідає 25-те місце в світі. На Олімпіаду потраплять від 32 до 36 атлетів. У Ріо стрибунів було 39. Звісно, краще ще взимку в приміщенні взяти 233 і спокійно готуватися. А в іншому випадку доведеться їхати на міжнародні старти й покращувати свій рейтинг. Зараз рівень результатів не такий високий, як 10-15 років тому. Тоді декілька стрибунів мали результати за 240 см. Я пов’язую зниження результатів із посиленням антидопінгової боротьби. Зараз вимоги жорсткі, і тебе можуть перевірити в будь-який час. Та й до свого харчування потрібно підходити дуже виважено, тому що кількість заборонених препаратів змінюється, і вони можуть бути в звичайних БАДах. Ось і стали легкоатлети обережнішими, відповідно, і результати знизилися.

– Як ви завершуєте цей рік?

– Ми виступили на Меморіалі Лонського в Бердичеві. Раніше це було свято для всього міста. Змагання проводилися на вулиці, за великої кількості вболівальників. Але зараз війна внесла свої корективи. Усе було дуже буденно на стадіоні. Там Олег подолав 223 см і став першим. Але якість стрибків залишала бажати кращого. Відчувалася втома.

Далі для найкращих стрибунів України були проведені збори, звідки ми тільки повернулися. І тут знову всі витрати взяла на себе Всесвітня легка атлетика. Умови нам надали просто прекрасні, та й погода сприяла. Температура повітря – 26-28 градусів, а води у Середземному морі 23-25 градусів. Разом із українцями свою тренувальну роботу виконували  понад сто представників різних видів спорту із багатьох країн. Ми працювали над базовою фізичною підготовкою у тренажерних залах, басейні, залі важкої атлетики на 18 помостів. На вулиці також були трав’яні гірки з різним ухилом, що дозволяло урізноманітнювати бігові навантаження. У нас був свій масажист, який працював виключно з Олегом. Так що ми усім задоволені. Ну й радує те, що після реконструкції рідної СДЮШОР-2 у нас є в Кропивницькому чудова можливість тренуватися в зимовий період. Єдине, щоб світло не вимикали й щоб холодно в залі не було.

– А як з рівнем конкуренції в Україні?

– Розслаблятися нам точно не варто. У нас зростає непогане покоління молодих стрибунів. Про Дмитра Нікітіна, який вже спробував себе в кваліфікації чемпіонату світу, ми вже говорили. Всесвітню Універсіаду зі стрибком на 225 см виграв львів’янин Владислав Лавський. З Романом Петруком із Бердичева, особистий рекорд якого 226 см, Олег розділив друге місце на молодіжному чемпіонаті Європи. Так що конкуренти піджимають і не дають спокою. Ну й не будемо забувати про наддосвідчених Андрія Проценка та Богдана Бондаренка, які все ще амбітні й мріють про олімпійську ліцензію.

– І про майбутні плани?

– Наступний сезон починається доволі рано. Спочатку візьмемо участь у змаганнях у приміщенні. Хоча особливої різниці для нього немає, але під дахом у Олега непогано виходить. Вперше він подолав 228 саме в манежі в Сумах. Декілька разів був близький до подолання 230 см. І на початку 2022-го року в Сумах ми планували підкорити цю висоту. Але війна завадила.

Що ж до наступного року, то на початку лютого буде чемпіонат України в приміщенні. Ми спробуємо там свої сили. Але на чемпіонат світу в Глазго з нормативом 234 і невеликою кількістю учасників відібратися буде дуже складно. Та й я не особливо прагну, щоб Олег там виступав. Плануємо декілька комерційних стартів, але їх буде небагато. Тут важливо не перевантажитися. Головне в наступному році – це чемпіонат Європи в Римі, який відбудеться в червні, і Олімпіада в Парижі. Але зараз ніхто не може сказати, що буде завтра. Особливо в Україні. Але ми зустрічаємо наступний рік зі стриманим оптимізмом.

Ігор Сергієнко, спеціально для «УЦ».