Щоденник біженця

15:55
430
views

Продовження. Початок у №48 від 30 листопада 2023р.

 

Ми продовжуємо спілкування з сім’єю з Кропивницького (прізвище просили не називати), яка виїхала до Німеччини. Причина усім відома – війна. Ми ведемо постійне листування з одним з членів цієї сім’ї. Ось іще одна сторінка його щоденника, в якому безпосередні живі емоції та враження, що виникли під час переїзду до іншої країни.

 

Понеділок

Поки що застрягли тут, бо вони з опікунством щось ніяк не вирішать.

Але походили, погуляли по місту сьогодні.

Є озеро, ставок, посеред якого острів із замком. Людей дуже мало, і саме містечко дуже маленьке, менше 10 000 осіб. Займаються в основному фермерством – тваринництвом, сільським господарством. У місті працюють якісь установи, магазини, аптеки. Є кілька старовинних архітектурних пам’яток.

 

Вівторок

Ніяких подій.

 

Середа

Сьогодні день народження (125) Рене Маґрі́тта. Один з дослідників його творчості писав: «Серед спогадів дитинства, які розширили словник образів Маґрі́тта, таємничий кошик біля його ліжечка; аеростат, що опустився на дах рідного будинку; зустріч з незнайомим художником на кладовищі, де Рене грав з сусідською дівчинкою».

 

Четвер

Ходили купляти шапку. Ціни – від двох до семи євро, купили за шість. Я б носив і за два, але мама хотіла хорошу. Племінник радив модну. Вибрали за шість.

Посиділи на лавочці перед крамничкою, де написано Maler meister і farben. Я побачив вивіску, зрадів, зайшов, питаю, чи є у вас папір. У мене питають: «Який?» Я кажу: «Для малювання». Продавчиня: «Може, ви маєте на увазі білий папір?» Кажу: «Так, білий». А вона: «А у нас є тільки це» і показує рулони шпалер.

А поки ми розмовляли, зайшла мама і починає питати її українською: «А ви не знаєте, де купити шапку?» І «показує шапку». Не знаю, що подумала та жінка, але вона якось зніяковіла і зблідла. Чим же ми налякали німкеню?

 

П’ятниця

Нарешті дали мені папірець, що пред’явник цього дійсно є опікуном таких-то і таких-то. Чекаємо, поки нас кудись розподілять, – чи то в Бремен, чи то в Бохум.

А оті македонські цигани, що живуть навпроти, той чоловік гітарист, який показував мені посвідчення, що він голова якоїсь македонської спілки гітаристів, вихвалявся, що він маестро, може грати і в грецькому, і в албанському, і в турецькому стилі, краще, ніж турки, албанці та ін. Бо циган нагородив цим даром Бог. Що Бог спеціально створив циган, щоб вони грали і розважали публіку, бо як у Біблії сказано… Коротше, Остапа понесло, та я почав від нього вже потихеньку тікати, і він, по-моєму, образився. Але в мене після цього зникла стара шапка, і тепер певні думки закрадаються…

Не встиг я привітати С. з ювілеєм, як виявилося, що треба хутко збиратися і бігти на автобус, їхати в Бохум. Як завжди, дали білет з пересадками. Але потяг з Брамше, куди нас підвезли на автобусі, до Остенбрюку спізнювався на 40 хвилин. Я бачив перед цим критичні пости в фейсбуці щодо німецької залізниці: якась українка писала, як в потязі мало не влаштувала бунт, і пасажири почали її підтримувати, але перша така поїздка відбувалася без запізнень, і я на цей допис не особливо звернув увагу. Сьогодні міг повною мірою впевнитися у хваленій «пунктуальності» німецької залізниці.

У Бохумі виявився пункт міграційної політики, і, здається, нас зараз відвезуть у Бюрен. Теж невеличке містечко з 20 000 населення, відоме певними легендами.

Купа пересадок, перший потяг спізнився, другий вже поїхав, але тут на касі моментально поміняли квиток на інший, з іншими пересадками. А квитки тут одночасно на всі поїзди, автобуси і всі пересадки.

В перший день я ще дивувався, думав, такий привілей лише для біженців. Але виявилося, що у звичайній касі міняють на аналогічний.

Сиділи спочатку у великому ангарі, залі очікування. Нас мають відвезти на автобусі у гуртожиток. Їжу – бутерброди, цукерки, чай тут якісь турки чи араби безкоштовно роздають. Ну, хоч так. Не безвихідь!

Вже у другому приміщенні, знову сидимо на сумках. Скільки будемо сидіти – невідомо.

Взагалі, коли зайшли, в кімнаті не було де стати. А кімната величенька, як велика шкільна аудиторія.

У дверях над усіма височив україномовний африканець, всіх викликав по списку, і залишилося досить небагато людей, але з Фюрстенау крім нас хлопець 17 років з дівчиною-опікуншею 18-ти.

 

Субота

Після того, як я написав «не поїхали», поїхали і… «приїхали». Тепер будемо жити у величезних таких наметах, в яких ворушаться стелі.

З їжи майже той самий набір, що і в Фюрстенау, але пластівці одразу у молоці, а не йогурт, інших фірм ковбаса, масло, коробочки з джемом і шоколадною пастою.

Ні, тут гірше. Ні стола, ні вішалки, ні шафок, ні розетки телефон зарядити… Лише ліжка і два стільці… Я забув сказати, що ліжка двоповерхові і стоять драбинками до стіни. Але ми з турком, що нам допомагав занести речі, потім переставили нормально.

У вівторок будуть гроші видавати, наче 170 євро, поки так. Тільки де їх тут витрачати? До міста дві години йти пішки. О, дещо знайшов на території: автомати з цигарками і Кока-Колою.