Нерепресований і неповернутий Іван Микитенко

Про нашого земляка, радянського письменника й драматурга Івана Микитенка нас попросила написати наша постійна читачка Вікторія Микитенко. Вікторія Іванівна пише, що хотіла б більше дізнатися про родину драматурга,  – можливо, він родич її чоловіка.

Чесно кажучи, писати про Івана Кіндратовича сьогодні не так легко. Син мірошника з містечка Рівного (зараз Новоукраїнського району), військовий, а потім сільський фельд­шер, переконаний більшовик, він надзвичайно швидко зробив блискучу літературну кар’єру. Вже в двадцять п’ять років, не маючи ніякої літературної освіти, завідував літчастиною Одеського державного драматичного театру, став одним із засновників Всеукраїнського об’єднання пролетарських письменників, а потім і Спілки письменників УРСР.

У 1929 році всі (!) державні українські театри відкрили сезон спектаклями за його п’єсою «Диктатура». В останні роки життя, з 1935-го до 1937-го, він був керівником Національної спілки письменників, членом Міжнародного бюро боротьби проти фашизму. Але, поки він у Мадриді боровся з фашизмом, тут, в українській спілці письменників, розгорнулася масштабна кампанія проти нього.

Його не судили як ворога народу чи японського шпигуна, не заслали, не розстріляли на Соловках. Його просто виключили із партії, а наступного дня, коли він САМ пішов у НКВС, щоб з’ясувати, що сталося, застрелили на вулиці, як бездомного собаку, і так само, як собаку, зарили невідомо де. Дружина Микитенка, Зінаїда Бикова, отримала довідку про те, що його знайшли на вулиці мертвим, майже через двадцять років! А місце його поховання невідоме й досі.

У 1956-му Микитенка реабілітували, відновили у партії, почали знову друкувати. Проте його твори вже нікому не були потрібні. Без сумніву, Микитенко був талановитим письменником. Проте він був письменником свого часу й радо витрачав свій талант на виконання «соціального замовлення», а, може, і не вмів писати інакше…

Через багато років українсько-американський мовознавець Юрій Шевельов (Шерех) напише про нього: «Був такий радянський письменник Іван Микитенко, на еміґрації мало відомий. Він почав оповіданнями, що зраджували талант і свідчили про брак культури, а потім перейшов на позицію офіційного драматурга. Талант усе менше виявлявся, а культури не більшало. Щороку він продукував п’єсу відповідно до останньої постанови ЦК партії. Про колективізацію – маєш “Диктатуру”. Про перевиконання норм виробітку в Донбасі – “Справа чести”. Про побудування Дніпрельстану – “Дівчата нашої країни”. І так далі».

А відомий діяч російського зарубіжжя літературознавець Альфред Бем у 1935 році писав про один з його виступів на міжнародних конгресах: «З українського делегата І. Микитенка ніхто не спитає – після того розгрому, що зроблений над українськими письменниками радянською владою, виступити з вихваленням культурної ролі радянської влади на Україні може тільки людина, що втратила всяке уявлення про те, що таке культура».

Ну, їм звідти завжди було видніше…

«Від щастя не спав»

Іван Кіндратович Микитенко народився 6 вересня 1897 року в родині мірошника, що проживала в містечку Рівному Херсонської губернії, закінчив двокласну міністерську школу в Рівному та в 1911 p. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

У грудні 1914 року, у сімнадцять років, потрапив на фронт, служив помічником лікаря та одночасно брав активну участь у діяльності революційного полкового комітету.

У 1918 році Микитенко обморозив обидві ноги та був демобілізований. Він повернувся додому та згодом влаштувався на роботу в Єлисаветградську першу народну лікарню. Тоді в Єлисаветградському повіті була епідемія тифу, і лікарів не вистачало. Після ліквідації епідемії Микитенка направили завідувати фельдшерським пунктом у селі Нечаївці (зараз Компаніївського району).

У Нечаївці Микитенко прожив лише два роки, проте саме тут він почав писати – п’єси для аматорського театру, в якому він був і за режисера, і за сценариста, і за актора.

На сайті Нечаївської середньої школи ми знайшли дуже докладну статтю про той період у житті Микитенка за спогадами старожилів села (автор, на жаль, невідомий). Так, наприклад, нечаївці розповідали, що молодий лікар відразу пішов співати в церковний хор. Але потім влаштував свій хор у клубі, куди поступово перетягнув усіх хористів, навіть дяк почав приходити. Співали «Заповіт», «Чорнії брови, карії очі», «Ніч яка місячна», але й «Інтернаціонал», «Уперед, хто не хоче конати» і т. п.

Микитенко організував у клубі струнний оркестр та драматичний гурток, який ставив «Наталку Полтавку», «За двома зайцями», «Марусю Богуславку». А потім, щоб урізноманітнити та «осучаснити» репертуар, лікар почав писати й власні короткі п’єси «на злобу дня». Місцева мешканка Надія Горошко згадувала: «Посходимось на репетицію, а Іван Кіндратович починає нам розповідати про театр запально, пристрасно, видно, що він його так любив і без нього не міг бути жодної години.

– Театр, – каже він, – потрібний нам, і сучасна людина без нього не може обійтись. Театральне мистецтво – одна з найвищих форм спілкування з найширшими колами трудящих. Театр – дзеркало, в якому відбито все життя, добро і зло, хороше й погане. Глядач дивиться і з критикою, гнівом осуджує одного, а хвалить – іншого. Наше завдання – піднести глядачеві життя з різних боків, різними гранями показати, щоб він міг осмислити, зрозуміти, сприйняти або осудити недоліки, що нам залишив старий, віджилий лад».

У спогадах іншої сучасниці Христі Мороз читаємо: «Пригадую, з якою жадобою, з яким ентузіазмом ішли люди до театру, вони тут одержували все. Радіо й телебачення тоді ще не було, а люди без музики, без пісні жити не могли. Їм потрібна була духовна розвага. Треба було знати, чим живе і дихає наша країна. І вся оця, так би мовити, “трансляція” здійснювалася тільки через театр».

В стаття вміщено ще багато спогадів про молодого лікаря, який, наприклад, під час вистави, подивитися яку приїхало високе районне керівництво, мав відлучитися зі сцени, щоб прийняти пологи. Оголосили антракт, заграв струнний оркестр, а режисер і виконавець головної ролі, як був, в костюмі і гримі, збігав до породіллі, прийняв пологи і повернувся на сцену!

Важко це уявити. Проте темп життя Микитенка в той час взагалі важко уявити. У 1922 році йому було лише двадцять п’ять. Він встиг побувати на фронті, попрацювати лікарем, розгорнути у Нечаївці агітаційну роботу, створити аматорський театр, одружитися з вчителькою з Рівного, випускницею єлисаветградською жіночої гімназії і своєю колишньою однокласницею Зінаїдою Биковою.

Сам Микитенко писав в автобіографії: «Писати почав на сільській агітроботі в 20, 21, 22 роках. Писав вірші, ударні п’єски-агітки, присвячені певним кампаніям. Перша, пам’ятаю, була “Перше травня” – антирелігійна. Перше травня саме припало на перший день Великодня. Друга, “За краще майбутнє”, була присвячена революції 1905 року (сповнювалося 15 роковин). У 1920 році цю п’єску поставив уже професійний театр у Єлисаветграді. Я вистави не бачив, тому що не міг вибратись у місто – 40 верст, не було підводи, осінь, болото, а тут іще якась невідкладна робота. Але передавав мені член партії Чижов, начальник продзагону, що пройшла вона в Єлисаветграді добре. Я був щасливий і, як ведеться, від щастя не спав».

«З гарячих днів»

У серпні 1922 року Нечаївський комітет незаможних селян направив Івана Микитенка в Одеський медичний інститут для продовження навчання. А дарма. Як водиться, молодий, талановитий та амбіційний чоловік більше у Нечаївку не повернувся.

Проте Нечаївка поверталася до нього постійно. Мабуть, згодом письменник усвідомив, що то були найкращі роки його життя. Бо він постійно писав про Нечаївку, про Криничувате, про найближчі села та хутори, про події, які там дійсно сталися і які б могли статися. Так, в оповіданні «З гарячих днів» Микитенко описує, як він сам разом з головою комнезаму Іваном Череватенком (це реальна особа – письменник навіть прізвище не змінює) вилучали золото в церквах «на користь голодуючих Поволжя»: «Тоді ото читали обіжника укому:

“Зробити це по змозі без ексцесів. Пояснити селянам надзвичайно тяжкий стан голодного Надволжя. Золоті речі з церков доставити до райпарткому Бобринець. Твердо”. (…)

– Люди з голоду пухнуть… За золоту ложку сім’я з дітьми врятована буде…

Піп важко дихав. Від спеки у нього змокріла спина. По ситому обличчю перебігав тупий жах.

Я ж одмикаю… Хіба ж не одмикаю?.. Раз люди пухнуть… Ось, будь ласка, ключі…

Ми увійшли в напівтемну прохолоду дерев’яної церкви.

Піп мовчки виніс нам золото, зав’язане в старий оксамит. Воно спокійно виблискувало на червоному полі. Переломлений промінець зеленів через кольорову шибочку з вівтаря й лащився до золотої чаші».

Але, на щастя, Микитенко в Нечаївці не тільки золото вилучав. За його ініціативи у селі Кам’яний Брід» (зараз частина Криничуватого) створили будинок для безпритульних дітей, який чомусь називався «Діти Донбасу». І усі прибутки театру (а його театр мав прибутки!) Іван Микитенко віддавав на утримання цього будинку. І ця тема теж знайшла відображення в його творчості.

«Тоді один доброзичливий дядько підхопив його одного разу, самітного, посадовив на воза й довіз аж до міста.

– Оце, хлопче, тут тобі станція, – сказав він до Альоші. – Приют.

Потому він одвів Альошу до канцелярії й віддав завідателю будинку при такому папірці:

“При сем прилагаємо як невозможно його нам більше содержувать бездомного хлопця з якономії потому що він голодує, а пам’ять підходяща і рука добра, також уміє малювать всяку всячину і виліплювать штучки, котрі виходять з глини інтересні на взгляд то може приют його приютить і дасть напрасно образованіє потому що мальчик пам’ятливий аж дивно що вдостоверяється охвіціально.

Уповноважений сільради (такий то)”.

Завідатель будинку посміхнувся, перечитавши того папірця, і звернувся до хлопця:

– Куди ж я тебе візьму? У мене повно. Так не можна. Куди ж я візь­му?

– Візьміть! Хоч кров із носа, візьміть, – сказав дядько. – Потому що куди ж нам із ним потикатися? Ить воно може пропасти без послєдствія. Воно ж таке, звиніть, як каченя, утле. А шкода. Пастухів у нас і своїх стільки, що…

Альоша мовчазно стояв біля дверей. Сумними очима обводив стіни. По обличчю йому пересувалася тінь, немов у порцеляні хтось скаламутив прозору воду. Він підняв руку й ніяково застромив пальці в бронзову куделю, що вперто буяла йому над тихим чолом. Глянув на дядька, одвернувся й зітхнув: “Якби в художествене!”».

Це уривок з повісті «Уркагани» про дивакуватого хлопчика Альошу, який понад усе любив ліпити скульптури з глини. Дивно, але ця повість 1927 року відразу привернула увагу російських та американських читачів, проте в Україні не була популярна.

Науковий співробітник Інституту літератури Академії наук України Тетяна Свербілова у статті «Іван Микитенко як дзеркало українського кітчу» пише: «Повість І. Микитенка сьогодні згадується хіба що одеськими краєзнавцями як незабутня історична топографія південного міста. Утім, вона цікава як одна із перших у новій українській літературі спроб вийти на головну для мистецтва ХХ ст. тему самотності художника як “іншого”, на тему божевілля як розплати за творчий дар, тему трагічної відчуженості, неможливості навіть фізичного виживання в прагматичному жорстокому суспільстві для людини, яка з народження не схожа на інших».

Дія цієї повісті відбувається в Одесі, де Микитенко жив у 1922–1926 роках. Темп життя залишався такий самий: рік – за п’ять. Микитенко навчався у медінституті, працював вантажником у порту, щоб прокормитися, почав друкуватися в одеській пресі та, звичайно, займався агітаційною роботою. В Одесі він став членом літературного об’єднання «Потоки Октября», працював завідувачем літературною частиною Одеського драматичного театру, керував одеським відділенням Всеукраїнської спілки пролетарських письменників.

«Диктатура»

У 1926 році письменника Микитенка запросили до Харкова. Там він і закінчив медичний інститут. Проте лікарем більше ніколи не працював. Справою його життя стала література.

Тож в Харкові подружжя Микитенків оселилося у кооперативі літераторів на вулиці Червоних письменників. Цей страшний дім, куди, наче у гетто, збирали з 1930 року майбутніх «ворогів народу», відомий як «Будинок “Слово”». З 1933-го тут регулярно заарештовували господарів квартир та їхніх гостей – літераторів, які приїздили до столиці й зупинялися у друзів. Це було надзвичайно зручно для НКВС. Іван Багряний, якого заарештували саме в цьому будинку в 1932 році, писав, що самі письменники в той час вже називали цей будинок «Крематорій». Проте навіть той, хто регулярно спостерігав арешти сусідів і розумів, що відбувається, щиро вірив, що його ця біда обмине. У звільнені «ворогами народу» квартири селилися нові радянські письменники, а потім і вони звільняли площу…

Ми вже писали, що всесоюзна слава прийшла до Микитенка в 1929 році, коли побачила світ його п’єса про продрозверстку «Диктатура». Журналіст Світлана Орел у статті «Бути виключно правдивим» («Дзеркало тижня») пише про те, що відданий комуніст Іван Микитенко не був ідейним сліпцем, і наводить цитату самого Микитенка: «… Після доповіді селянин-незаможник спитав мене: “Воно, конєшно. Влада робітників і селян, як ви сказали. Це я згоден. А чому ж диктатура… пролетаріату?..” Одним цим питанням він поставив під удар увесь настрій селян, створений нами до цього моменту. … Як не доводь, які логічні докази не виставляй після цього, але цей селянин-скептик уже зім’яв їх своїм запитанням. Кілька років це питання не давало мені спокою».

І саме це питання один із героїв «Диктатури» – незаможник Малоштан – ставить комуністу Дудару, який приїхав у село вилучати хліб.
І воно теж бентежить, не дає спокою: «А я ж був колись селянином… Розумієш? Важкувато. Як спитав тоді Малоштан, чому диктатура…» Здається, майже всі твори Микитенка у тій чи іншій мірі автобіографічні.

З 1928 року й до смерті Микитенко займав керівні посади у спілці письменників, тож ми боялися знайти спогади сучасників про причетність Івана Кіндратовича до цькування Миколи Хвильового, Івана Багряного, Миколи Куліша чи інших представників «розстріляного відродження».

Але голова спілки письменників був надзвичайно порядною людиною.

Згадують тільки його дивну промову над труною самогубці Миколи Хвильового у 1933 році – промову, яку багато хто потім згадував, як пророчу… Микитенко, наприклад пояснив, що Хвильовий «не повертається до партії, втрачає мужність, заходить у глухий кут індивідуалізму, з якого вирішує знайти “вихід у небуття”», а потім закінчив промову досить двозначним висловлюванням, що «в Радянському Союзі кожна здібна до творчої праці людина – на обліку, тим паче член партії».

Ані сам Микитенко, ані інші присутні тоді ще не розуміли, наскільки це вірно.

Проте й за цю промову сучасники Микитенка не винуватили, його жаліли.

Український письменник Юліян Мовчан писав: «Ось, як сьогодні, бачу на вхідних східцях будинку в сіренькому костюмчику і завжди енергійного і рухливого письменника-драматурга Івана Микитенка. Він напружено обводив навколо очима, наче когось шукаючи з-поміж публіки. Того самого Микитенка, який з позицій свого “ортодоксально-пролетарського” ВУСППу (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) не раз гостро нападав на Хвильового за його “націоналістично-ваплітянські” погляди. Бідний був він, Микитенко! Він тоді, видно, зовсім не передбачив, що через якихось чотири-п’ять років, у часи кривавої єжовщини, йому так само доведеться пустити кулю в лоб, але за чимало гірших і менш симпатичних обставин, ніж це сталося з автором “Вальдшнепів”, бо під час утечі десь у лісі, так що ніхто тепер навіть не знає, де лежать його кістки… Він не знав, що Москві ніхто ще не міг догодити. Мавр зробив своє діло – мавр може відійти…»

Мавр зробив своє діло?

Мовчан пише про те, що Микитенко покінчив життя самогубством. Така версія теж є. Мовляв, Микитенко сказав дружині, що піде в НКВС, а сам вийшов за місто й застрелився. А вже тіло його знайшли та передали у НКВС. Може, й так…

Влітку 1937 року Микитенко був у Іспанії на II Міжнародному антифашистському конгресі письменників. А в цей час у Києві відбулися збори парторганізації спілки письменників, де Микитенка заочно звинуватили у тому, що він, як голова комісії з прийому до Спілки письменників України, виявляв нерозбірливість при прийомі нових членів, що стало причиною «забур’янення» письменницьких рядів «ворожими елементами», в тому, що він не зрозумів завчасно, що керівник російської асоціації пролетарських письменників Леопольд Авербах є ворогом народу, і т. п.

Повернувшись додому у вересні, Микитенко узнав про свої злодіяння зі сторінок «Літературної газети». Потім він каявся – у тій самій «Літературній газеті», писав, «за притуплення політичної пильності, політичну короткозорість, що проявилася в мене в заступницькому відношенні не тільки до Авербаха, але і до деяких інших виявлених тепер ворогів народу, я готовий і повинний нести сувору відповідальність…».

Все відбувалося дуже швидко. 1 жовтня на зборах парторганізації спілки письменників було визнано, що «до останніх днів у керівництві спілки письменників була чужа, ворожа партії і радянському народу людина. Притиснутий до стінки неспростовними фактами, Микитенко “визнає” один за одним свої злочини перед партією, перед радянським народом». У статті з цього приводу в «Літературній газеті» Микитенка називали «підспівувачем і особистим товаришем виявленого ворога народу, буржуазно-націоналістичного вилупка Хвилі», другом і приятелем «шпигуна, троцькіста Авербаха», говорилося, що «Микитенко приховав від партії і радянської громадськості своє соціальне походження». Як доказ стверджувалося, що «це ж факт, що герої його повісті “Брати” – це родичі Микитенка, махрові куркулі із села Рівного».

3 жовтня Микитенка виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату – куркульському бандиту, яка мала зв’язки із заклятими ворогами радянського народу – троцькістами і буржуазними націоналістами, яка свідомо допомагала шкодити українській літературі».

4 жовтня він пішов до НКВС, щоб здати особисту зброю та з’ясувати, що ж врешті-решт відбувається. Додому він вже не повернувся.

Через рік, у вересні 1938 року, Політбюро порекомендувало Головліту УРСР вилучити усі твори Микитенка як шкідливі.

Усі спроби Зінаїди Микитенко дізнатися бодай щось про долю чоловіка були марними.

Син письменника, головний редактор журналу «Всесвіт» Олег Микитенко писав, що тільки в березні 1956-го його мати отримала офіційну відповідь на тисячі своїх листів: «Ваш чоловік – Микитенко Іван Кіндратович, 18 жовтня 1937 року був знайдений мертвим на околиці м.Києва в районі “Шовкобуду” із вогнепальною раною на скроні. На підставі судово-медичного огляду смерть Микитенка наступила внаслідок самогубства». 18 квітня 1956 року Микитенка поновили в партії.

У тому ж 1962 році журнал «Жовтень» опублікував останню п’єсу Микитенка, написану до 20-річчя Жовтневої революції,  – «Як сходило сонце», яка викликала неабиякий інтерес. Сучасники Микитенка ніяк не могли зрозуміти: як він, глибоко партійний письменник, у 1937-му році міг написати та подати на розгляд це? Невже не розумів? Чи розумів? У п’єсі йдеться не про перемоги більшовиків, а про трагічну поразку повстання на київському «Арсеналі» в січні 1918 р. Повстання, що почалося зарано, стало причиною жахливої загибелі великої кількості цивільних людей. П’єса Микитенка грунтовалася на мемуарній літературі та спогадах арсенальців. І на рівні з Леніним тут з’являлися Винниченко, Петлюра та Грушевський – і не як карикатурні «злодії», а як живі повноцінні персонажі…

Після нього

Хоча, можливо, те, що Микитенка офіційно не звинуватили, врятувало його родину. Зінаїда Микитенко все життя була вчителькою у київській школі, син Олег працював у журналі «Всесвіт» і згодом став його головним редактором. До речі, сьогодні шеф-редактор «Всесвіту» – онук письменника Юрій Олегович Микитенко.

Геннадій Глазунов у статті «Драма страшних років» (газета «День») пише про брата Івана Кіндратовича, лікаря Григорія Микитенка: «Вперше його допитували як свідка в 1933 році. Він тоді свідчив, що в 1919 році селянами-повстанцями під Новоукраїнкою був обстріляний залізничний ешелон, але сам Г. Микитенко “ніякої участі в розграбуванні ешелону не брав”. Після того як І. Микитенко додому не повернувся, 14 жовтня 1937 року був заарештований. Його знову допитували з приводу нападу повстанців на ешелон. У грудні він визнав, що “у 1919 р. брав участь у збройному повстанні в Ровенському районі, однак не по особистому бажанню, а був захоплений повстанцями і примушений виїхати в Новоукраїнський район під загрозою зброї”. Далі повідомляв, що “участі в зупинці потягу і пограбуванні його я не брав, тому що навіть не дійшов до місця події і при першому ж зручному випадку втік із Новоукраїнки”. (…) Трійка УНКВС по Харківській області визнала його “активним учасником збройного повстання проти радянської влади в 1919 році й отаманом банди, який підтримував систематичний зв’язок із активним учасником української націоналістичної контрреволюційної організації – своїм братом І. Микитенком”. Відповідно до постанови особливої трійки від 23 березня 1938 року він був засуджений до вищої міри покарання – розстрілу. У той же день вирок було виконано».

Про Зінаїду Микитенко докладно написав кіровоградський краєзнавець Сергій Шевченко у книзі «Старі стіни. Єлисаветградська громадська жіноча гімназія»: «Соратниця письменника зуміла зберегти його великий літературний архів і бібліотеку у суворі сталінські, окупаційні й повоєнні часи, виховала сина, стала відмінником освіти, працюючи у київських школах, дочекалася громадської реабілітації чоловіка, коли його твори повернулися з небуття і почала увічнюватися пам’ять.

Зінаїда Микитенко відвідувала Рівне 1957 і 1967 рр., коли тут з нагоди ювілеїв письменника його іменем назвали школу і відкрили меморіальний музей».

Зінаїда Григорівна передала чимало експонатів і у музей у Рівному, і в Кіровоградській краєзнавчий музей. І, мабуть, добре, що вона не дожила до часів, коли музей у Рівному розграбували (потім його відновили, вже в приміщенні школи), з експозиції краєзнавчого музею прибрали стенди, присвячені її чоловікові, як ідеологічно застарілі, а його твори знову вилучили зі шкільної програми…

Хоча доктор філологічних наук Тетяна Свербілова в статті «Іван Микитенко як дзеркало українського кітчу» переконує, що це не назавжди, він ще може повернутися: «На перший погляд, п’єси цього адепта соціалізму, знищеного своєю ж владою, на сьогодні безнадійно застаріли як за тематикою, так і за поетикою. Але так здається лише на перший погляд. Почнімо здалеку.

У голлівудській продукції США існувало безліч фантастичних блокбастерів, знакових для світу, де за плином дії смачно, за допомогою дорогих технічних засобів демонструвалася руйнація літаками славнозвісних нью-йоркських хмарочосів. Це відома “Матриця”, “Бійцівський клуб” та ін. Після 11 вересня 2001 р. знімати руйнування хмарочосів заборонили. Старі блокбастери залишилися єдиною територією, де можна побачити те, чого вже немає, знову пережити профетично передбачену катастрофу, а також порівняти кінематографічні наслідки подій із справжніми. (…)

У п’єсах І. Микитенка справді можемо побачити те, про що вже й згадки, слава Богу, нема, і чого ми більше ніде не побачимо. Читаючи їх (а може, колись і знайдеться такий авангардний театр, що ризикне переосмислити ці тексти), можемо оцінити нашу національну катастрофу, власні зруйновані вежі “з перших рук”, свідоцтва напередодні загибелі, репортаж із зашморгом на шиї».

І як вам, до речі, ідея про авангардний театр, який переосмислить Микитенка? Читати його п’єси досить важко, адже він майже завжди прагнув показати «народні маси», тож у п’єсах величезна кількість другорядних героїв, яких і не запам’ятаєш. А у театрі це виглядає органічно. Чому б не на нашому театральному фестивалі? І чому б не в цьому вересні, коли виповнюється 120 років з дня народження Микитенка та 80 років з дня його загибелі?