Эти строки кропивницкого галериста Николая Цуканова, посвященные Победе в Великой Отечественной войне, заставляют задуматься – а действительно, что мы знаем о той войне? Ветеранов уже почти не осталось, исторические события интерпретируют по-новому, но ничто, никто и никогда не изменит личные истории наших семей.
Та война коснулась всех. У меня она забрала прадедушку – он героически погиб в 1941-м во время обороны Киева, моя бабушка осталась сиротой – так называемым ребенком войны. Голод, холод, страдания матери она вспоминала до самой смерти. В этом материале известные кропивничане делятся своей болью. Истории разные, а боль одинаковая. Рассказано со слезами на глазах.
Микола Сухомлин, радник голови обласної державної адміністрації:
– Коли почалася Велика Вітчизняна війна, мої батько з матір’ю переїхали з міста Кривий Ріг до моєї бабусі Ганни Микитівни в село Кудашівка Криворізького району (це десь за 22 км від міста). Через це село понад річкою Боковенькою проходила дорога в сторону Гурівки, Кривого Рога, Жовтих Вод і так далі. Міст там був такий капітальний, і, очевидно, завданням німецької авіації було розбомбити цей міст. Під час бомбардувань мати хапала мене на руки, бігла до річки, де були скелі, і засовувала в щілину, щоб уберегти мене від випадкових поранень. Мені тоді було десь два роки. Після цього пройшло більше 75 років, і в минулому році мій внук каже: «Дєдушка, я хотів би побачити це місце», то я його повіз туди й показав йому ті скелі.
Пам’ятаю ще один епізод. Коли наш дім розбомбили, ми вимушені були перебратись у хату нашої родички через балку. Уп’ятьох оселились у «боковушці» (бабуся, мати, я, наша тітка й баба Мотря), а у великій половині хати розмістилися калмики, які служили в німців. У прибудові знаходились їхні коні. Десь уже в 43-му році, коли бабуся напоїла цих двох коней, калмика обурило, що вона зробила це без дозволу, і він, розсердившись, з автомата почав по ній стріляти. Бабусю врятував випадок: вона перечепилась через поріг і впала в той час, як калмик стріляв чергою. У дверях залишились тільки сліди від куль. А ми в той час у кутку сиділи.
А ще пам’ятаю, у січні 1944 року радянські війська звільнили наше село, зайшли тоді двоє солдат і повідомили, що ми звільнені. Я став тоді хапати солому з підлоги, підкидати її догори й кричати: «І сльодіна!!! І Сталіна!!!» Я просто букву «з» не вимовляв, і це означало «За родину, за Сталина!».
День Перемоги сам не пам’ятаю, а пам’ятаю, як батько в 1946 році повернувся з війни і пішов працювати на шахту. Це була всезагальна радість.
Людмила Шубина, генеральный директор ООО «Друкмаш-Центр»:
– У меня есть одно очень тяжелое воспоминание, которое я часто своим детям и внукам рассказываю. Все мое детство сознательное (где-то лет с пяти) я хорошо помню, и помню, как складывалась моя жизнь с родителями. Я с ужасом ждала каждую ночь, и до сих пор слышу этот звук. Мама по ночам кричала, когда ей снилось, что её гонят в Германию. Уже немного повзрослев, я спросила, почему она кричит. Их, молодых девочек, немцы выстраивали в шеренгу и спускали собак. Кто не успевал заскочить в сарай, погибал. Мама мне показала сзади на ногах две глубокие большие раны, затянутые кожей, – ее собаки хватанули за голени. Она вырвалась и осталась жива, а многих загрызли. Вот развлечение такое было. Этот ужас от фашистов меня долго преследовал.
Помню (тогда я уже училась в институте), мы в Киеве на железнодорожном вокзале встречали немецкую делегацию. Немцы вышли из вагонов, все бросились их встречать, а я услышала немецкую речь и ушла, не смогла. Потом оно как-то с возрастом, с годами забылось, ушло, но боль эта осталась. Наверное, мои дети не чувствуют это так остро, как я. Меня просто могло и не быть на свете. Знаешь, вот этот внутренний животный ужас, эта мука, с которой я будила по ночам маму, этот какой-то гортанный крик никуда не ушли. Я врагам своим такого не пожелаю.
Мой отец воевал 6 лет – начал на Бело-финской, а закончил в Японии с кучей орденов и медалей. Для меня 9 Мая всегда было большим праздником, потому что разбиты были враги, которые в мою семью принесли столько страданий. Бесследно для психики ребенка это тоже не проходило, вот я даже сейчас об этом говорю, и как-то все нахлынуло. (Плачет.)
Мои родители поженились уже после войны, но отец маму из Германии спасал, освобождал из концлагеря людей и отправлял в Украину, домой. Не понимаю, почему теперь это вдруг стало плохо и моего отца надо считать оккупантом? Для меня это больная тема. Я не могу принять того, что надо все крушить, ломать и переписывать.
Николай Цуканов, владелец галереи «Елисаветград»:
– Начало войны настигло семью моего отца в Таганроге. Там он вместе с друзями-подростками впервые увидел на железнодорожной станции двух убитых людей – мертвые милиционеры лежали просто на пути, а рядом стоял немец. Ребята начали стрелять в него из рогатки, попали в каску, он открыл огонь, но им удалось спастись бегством. А на следующий день они стали свидетелями того, как немцы согнали жителей на рынок и начали у всех на глазах вешать партизан. Они провисели на площади трое суток – так немцы запугивали людей.
Летом 42-го семья пешком отправилась по Днепру, дошла до Каховки, а потом – до Кировограда. Уже в 43-м отца вместе с остальной молодежью пытались насильно отправить в Германию. Его схватили и под конвоем отвели на пункт (в театр им. М. Кропивницкого). В этом помещении фашисты на двух этажах построили двойные нары: на первом этаже разместили девушек, на втором – ребят. Для начала всех выстроили в колонну и отправили смотреть киножурналы о жизни Германии. По дороге в театр рядом с моим отцом шли две незнакомые девушки. Он случайно услышал, как одна из них шепотом договаривалась с полицаем-охранником о грядущем бегстве из лагеря этой ночью. По договоренности, без пяти минут полночь она должна была открыть нужное окно и убежать. После просмотра фильма Николай Васильевич Цуканов быстро прошмыгнул на первый женский этаж и забрался под нары, к которым ближе всего было спасительное окно. Когда девушка выскользнула в окно, отец ринулся за ней. Ночь была такая лунная – вспоминал он, все было видно, как днем. По дороге оказалось, что они с той девушкой жили почти по соседству – папа на Новой, а она на Старой Балашовке. Дошли вместе до перекрестка улиц Киевской и Салтыкова-Щедрина и разошлись. Потом отец сожалел, что даже имени ее не узнал и больше они никогда в жизни не виделись. На этом война для моего отца не закончилась – в последние дни освобождения Кировограда от немцев его контузило…
Валентина Ревенко, директор Кіровоградської музичної школи № 2 ім. Ю. Мейтуса.
– Мій тато, Русін Григорій Мусійович, вчитель за професією, з 23 червня 1941 року взяв у руки зброю і до грудня 1945 року ніс нелегку солдатську ношу. За відкритими в наш час для всіх матеріалами, документами під грифом «секретно» я знайшла невідомі мені факти з воєнного життя мого тата. Був поранений у 1941 році, мав контузію в 1942-му та тяжке поранення в 1943 році під Сталінградом, осколки якого носив до самої смерті. Мав три медалі «За отвагу», «За взятие Берлина», «За освобождение Праги», орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня. Батько – учасник Сталінградської битви, визволення Сандомиру, Праги, Берліна. Він під кулеметно-мінометним обстрілом, при інтенсивних артобстрілах виніс з поля бою 66 солдат і офіцерів, 29 надав термінову медичну допомогу.
Після війни, з грудня 1945-го, тато працював директором Тарасівської семирічної школи, а з 1946 року в школах № 20 та № 12 м. Кіровограда до самого виходу на заслужений відпочинок у 1964-му. Батько світив нам усім – рідним, знайомим, учням, яких просто обожнював.
Він виріс у сім’ї, де після ранньої смерті батька всі зазнали значних труднощів. Моїх дядьків рано віддали «під руку» майстрів – коваля, ветеринара, бухгалтера, а татові – найменшому, слабшому за здоров’ям – припало йти в науку до швеця. Все життя тато обшивав свою дружину та нас із сестрою. Мої платтячка, костюмчики, пальтечка до 15 років, аж до закінчення 8 класу, тато конструював сам на старенькій ножній машинці «Зінгер». Ці практичні навички виручали всю нашу сім’ю під час післявоєнних потрясінь минулого століття.
Взагалі тато був чоловіком-мрією – ветеран війни не соромився прати, прасувати білизну, міг прийти зі школи й зварити супчик, фарширувати рибу, спекти пиріг і багато чого ще.
Щодня заплітав мені косички з атласними бантиками, які сам прасував перед дитячим садком, а згодом – перед школою. Саме тато привчив мене до читання книжок і особливо газет, вголос зачитував мені новини, що вразили його й могли бути корисними й мені.
Людмила Богданович, вчитель української мови та літератури:
– Мою бідну маму виганяли в Німеччину, щоб не їхати – вона переховувалась на Балашівці в дядька й тітки в погребі. Раніше погреби були в хатах, то мама вдень сиділа під землею, а потім вночі сідала в коридорчику й дихала свіжим повітрям.
При 33-й школі був збірний пункт – саме туди зганяли молодь, лемент стояв такий, що це жах. А німецькі марші грали ще голосніше для того, щоб перекрити лемент матерів і дітей. Мама розказувала, що два рази її туди приводили й обидва рази вона звідти тікала. Другий раз її здав сусід-поліцай. За його доносом німець прийшов (а вона сидить там – щеня чотирнадцятирічне), подивився на маму, повертається до поліцая, по морді як бахнув, сказав kinder (нім. дитина), що ж ти – кіндера? От так мама врятувалася. А моя тітка Валя (татова рідна сестра) таки була в Німеччині. Загребли з Завадівки. Так склалось, що їй дуже пощастило. Майже вся молодь працювала тоді на бауерів на господарствах, а тітці поталанило доглядати дітей у дуже поважній родині. Голова цієї сім’ї був якимось вченим, викладав в університеті й явно не поділяв гітлерівських поглядів. Хазяї садили Валю з собою за один стіл і називали її Walchen («Вальхен»), а молода німкеня-господиня навіть ділилась з нею усіма нарядами. Ці люди мали двох синів, моя тітка їх доглядала. Коли закінчилася війна, хазяї говорили «не їдь, Вальхен, не їдь, буде погано», а вона – тільки додому, бо там два брати, сестра, батько. Тоді та німкеня випроводила мою тітку з трьома чи чотирма (!) валізами речей і всього. Наші солдати, звісно ж, не оцінили таку гостинність, і Валя насилу доїхала з однією валізкою. А ті люди писали весь час їй, листи приходили із закресленими словами, наша цензура не спала. Але одного разу якось хтось пропустив, що там було написано «Вальхен, посилка» (писали німецькою мовою, тітка Валя за два роки вивчила німецьку мову). Виявляється, вони ще й посилки висилали Валі. Ну, звісно, ніхто їх не отримував, а фото від них прорвалося до нас аж уже через багато років. Один із тих хлопчиків одружувався, і фотографія прийшла. Ще тоді, у 70-ті роки, в них уже був полароїд. А потім уже навіть їхніх батьків не стало, а ці хлопчики ще писали тітці. Валя була в Німеччині до 45-го. Жила в Потсдамі.
Ще одного члена нашої сім’ї війна таки вбила. Двоюрідний батьків брат Володя Кравченко під час окупації брав участь у підпіллі. Коли звільнили Кіровоград, шукали Володю. І хтось сказав, що, коли німці ще були тут, бачили його в гестапо (це обласна санстанція). А німці, відходячи, усіх, хто був у тому гестапо, розстріляли, а всі трупи за своєю бузувірською модою кинули в колодязь. Потім батько з дідом дістали з колодязя не тільки Володю, а й всіх, хто був розстріляний.
Коли мама дивилась отой серіал «Велика Вітчизняна війна», сиділа, плакала й згадувала, як на Новомиколаївці гнали концтабірних полонених на роботи. Вони ходили, мама говорила, в смугастих робах, дерев’яні сабо – було чути хтозна куди, як їх, бідних, гнали й як вони чугикали тими сабо. А ще на її очах німці розстріляли цілу сім’ю циган. Страшно було. Отут, де другий корпус нашого університету (семиповерхівка), було кладовище. Спочатку там же, в інституті, був госпіталь німців, потім наші зайшли – наших був. Там хрести стояли, там хоронили, то кістки і наших, і німецьких солдат були майже в одних ямах. Коли там пізніше копали-будували, то з усієї ділянки того шикарного саду повигрібали чимало кісток. Невідомо чиїх. Мама казала, що й наших, бо ходили ж туди підроблятись для того, щоб вижити, то вона знала. На кухні чистили овочі й лушпайки брали з собою додому, щоб хоч щось зварити. Страхіття. Колись на уроці розказую про цей концтабір у одному із сьомих класів, про Велику Вітчизняну війну, про корову, про дітей, про голод – тиша в класі, і раптом одна дитина каже: «Людмила Брониславівна, а що це – таки правда?» І сьогодні ця ситуація повторюється, бо ми не знаємо, що нас чекає, коли діти гинуть. Хіба Божа кара обійде винних? Хіба так буває? Живу в центрі на четвертому поверсі. Пам’ятаю, як раніше 9 Травня люди йшли на Вали з першим промінням сонця. Шоста ранку, а я прокидаюсь від того, що шаркають ноги і дзвенять медалі. Уявляєш, скільки тоді було ветеранів? Як ці медалі виблискували на сонці і як вони дзвеніли! Уявляєш собі? Повна тиша – і дзенькіт металу.
Взагалі мене дивує, обурює, чому кожному поколінню припадають якісь нещастя – революції, 37-й рік, Велика Вітчизняна… Ми народилися вже після війни, але все наше дитинство пройшло в чергах – ми приходили зі школи, а на столі записка від мами «я стою на Декабристів», ми бігли туди. Бо цукру не було, круп не було, а потім прийшов Хрущов – і оцей кукурудзяний хліб, ми стояли в натовпах за кукурудзяним хлібом. А далі – Афганська війна, і врешті-решт ми дійшли до страхіття наших днів.
Фото – из личных архивов Людмилы Богданович и Николая Цуканова, «УЦ».
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...