До нас, загублених на краю географії, десь біля Сусуману, старателів, новини приходили з великим запізненням, тому ми не дуже знали про події 19 серпня 1991 року, коли в Москві стався переворот. Ми вже жили надією на близьку відпустку, яка відчувалася холодом морозних ночей, ввижалася нам в золото-червоних фарбах осінньої тайги, вчувалася у високому гелготінні журавлиних ключів і гусячих зграй, які поспішали на зимівлю. Вертольота не було давно, солярку ми економили, тому включали дизельелектростанцію на кілька годин, тож і радіо могли почути лише вряди-годи.
Того вечора хлопці вмовили мене поганяти «ДЕСку» трохи довше, щоб пограти в карти та послухати радіо. Щойно я задрімав, як годин у 11 вечора мене нагло розбудив промивальник Толька, який нещодавно вивіз сім’ю з Грозного, де від чеченців не стало життя: «Сергій, Горбачова скинули! Пішли до нас».
У балку було надимлено так, що лампочка під стелею ледве жевріла, у кутку шкряботів транзистор, але зараз ніхто нічого по радіо не розповідав – грала класична музика. З’ясувалося, що хлопці нічого толком не чули, бо грали в карти, балакали й до радіо не прислухалися, що аж вивело мене з себе. «Чого ти кип’ятишся? Подумаєш, переворот зробили комуністи. Тільки й того, що за свої вірші ти вже не поїдеш додому, а залишишся тут. Безплатно», – пожартував хтось. Усі розреготалися, але я про таку перспективу подумав ще раніше, по дорозі до хлопців. Аж ось, сувора мелодія урвалася, й дикторський урочисто-напружений голос зачитав постанову «ГКЧП»: «У зв’язку з хворобою Горбачова» і таке інше. Мені запам’яталося, що в країні вони хотіли швидко навести дисципліну та порядок, для чого чомусь необхідно роздати людям по 15 соток землі під городи, а ще – мобілізувати городян на допомогу колгоспам.
Я повернувся до себе, але заснути довго не міг, згадував свої вірші, в яких діставалося комуністам і бюрократам, навіть почав думати, яким чином мені втекти в Україну, де про мої вірші нічого не знали. Згадав, як в газетах, а їх ми отримували всього дві – «Правду» і «Радянську Росію», раптом почали з’являтися страшні матеріали про вбивства, про бідність, про розруху, хоча раніше комуністи про це не дуже розповсюджувалися, а писали: «Поряд із здобутками, у нас ще трапляються окремі недоліки», оце і вся критика. Усе це було спрямовано проти Горбачова й перебудови, яку ініціювала сама партія, а тепер критикувала. Правда, до чого вся ця критика, ми не знали, але здогадувалися, що неспроста.
Цілісінький наступний день я мотався по полігонам, ремонтував бульдозери, робив зйомки, регулював воду, проте думалося про одне й те ж. На вечір усі хотіли знати правду, почали шукати в ефірі «вражі голоси», знайшли і «Голос Америки», і «радіо Сахаліну» чи «Свобода», які розповіли нам про те, що проти комітету піднімається Далекий Схід. Порт Владивостока оголосив страйк, владу комітету не визнав Сахалін, магаданська міліція заявила, що не виконуватиме наказів комітету. Народ біля приймача загудів, наше невелике суспільство розкололося навпіл. Хтось казав, що нічого страшного, бо за будь-якої влади він залишиться бульдозеристом, на що йому відповідали, що старателів у нас лише грабують і гноблять, тоді як ми за сезон повинні заробляти на ціле життя, як в Америці, та й жити повинні, як люди, а не як раби.
Народ продовжував хвилюватися, але роботу ми свою продовжували виконувати. 21 серпня нарешті прилетів вертоліт, льотчик, начебто ховаючись, віддав мені кілька екземплярів єльцинського звернення «До громадян Росії», яке я й зачитав в їдальні. Ввечері вирішили зібрати збори. Нас було трохи більше 30 чоловік. Сиділи бородаті й серйозні. Я вів протокол, причому не вказував прізвищ, адже всі розуміли, чим все могло закінчитися. Посперечавшись, майже одноголосно ми вирішили зупинити роботу промприладів, на знак протесту проти дій комітету – «Ні граму золота на будівництво комунізму», – про що ми й повідомили керівництво артілі, яке дипломатично змовчало.
Другого дня ми довідалися про танки в Москві, про арешти членів комітету та про його поразку й приступили до роботи. Прострайкували ми всього одну ніч. Ввечері один з бульдозеристів, який казав, що буде бульдозеристом за будь-яких розкладів, запитав мене: «А ти подумав, що б з нами було, якби комітет переміг?» «А що б було? Ти б так і залишився тут працювати бульдозеристом, як і хотів, тільки безплатно». «А тобі б, мабуть, і цього не дали». Хтось не погодився: «Чого б це не дали? Років з десять дали б, це точно»…
Сергій Полулях, «УЦ», 1993 р.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...