Бомби з мирного неба

В останні роки про Другу світову, а за радянською традицією Велику Вітчизняну, найчастіше згадують на День Перемоги, і чим далі, тим більше навколо цього ідеології. Уже й перемога над фашизмом не одна на всіх, але чого ніхто не зможе поділити, так це горе та сльози, які принесла війна для нашої країни.

Історики багато зробили для того, щоб розібратися в причинах конфлікту між фашистською Німеччиною та комуністичним СРСР, але до кінця так і не розібралися. Усі знають про 22 червня, прикордонні бої та бомбардування великих міст, але якось мало уваги тому, як після початку війни почав жити глибокий тил, яким тоді вважалася й Кіровоградщина.

Як пише науковець державного архіву Кіровоградської області Іван Петренко в книгах «Нацистський окупаційний режим на Кіровоградщині» та «Обком утік», війна для мешканців області розпочалася з… численних мітингів, які пройшли в місті та установах 22 червня після виступу по радіо В’ячеслава Молотова й тривали до пізнього вечора. Проте були впроваджені й заходи чисто оборонного характеру. Наприклад, на заводі «Червона зірка» оголосили режим понаднормованої праці в кількості 3-х годин на кожного працюючого. Окрім цього, було запроваджено охорону стратегічних об’єктів, ліній зв’язку тощо. На жаль, світломаскування запровадили лише 30 червня, хоча ворожі літаки вперше пролетіли над Кіровоградом вже 24 червня, а 27-го німці вже бомбардували Знам’янський залізничний вузол, 7 липня – залізничну станцію Олександрівки. З кінця червня мешканці та працівники установ почали заклеювати вікна паперовими стрічками хрест-нахрест, а також копати в дворах тимчасові земляні сховища, так звані щілини. 30 червня в Кіровоград прибули перші поранені, яких розмістили в деяких навчальних закладах. Місцеві активісти зібрали для них допомогу – квіти в вазонах, музичні інструменти, доміно чи шахмати. Потрібно думати, що дефіциту медикаментів та харчів не було…

Вже в червні в місті почали з’являтися перші біженці, але якоїсь окремої організації, яка б ними опікувалася, не існувало, тому люди то тікали з міста, то поверталися в нього. З 25-26 червня о 22 годині почав регулярно з’являтися над Кіровоградом фашистський літак, кидав запалювальні й фугасні бомби на склади за містом та будинки в центрі. 3 липня кілька ланок німецьких літаків потужно бомбили склади, центр міста, завод «Червона зірка».

В області почалися роботи по зведенню земляних укріплень навколо населених пунктів, в яких приймали участь десятки тисяч мешканців. Таким чином вручну, лише за допомогою лопат, було викопано десятки кілометрів протитанкових ровів, зокрема на річці Синюсі довжиною 31 кілометр, біля Знам’янки – 4 кілометри, в Новогеоргіївському районі викопали рів довжиною 23 кілометри, не рахуючи сотень окопів та вогневих позицій. У Новоукраїнському районі, очевидно, в інших також, робили східні береги річок вертикальними, пізніше це спрацювало проти відступаючих радянських військ, бо бійці не могли видертися на такий берег після форсування річки й ставали легкою здобиччю німецьких кулеметників. Але це було потім, а в липні та навіть у серпні копали практично до окупації, яка показала всю марність титанічної праці.

Одночасно підприємства та колгоспи області працювали над виконанням виробничих завдань, зокрема почалися жнива, але паралельно почала проводитися евакуація обладнання підприємств та майна організацій. Історик Василь Даценко в дослідженні «Евакуація 1941 року, про яку ми не знаємо» пише, що на основних промислових об’єктах була проведена робота по вивозу обладнання, але разом з тим не встигли вивезти багато зерна з Кіровоградської бази держрезерву. Щодо зерна, то в значній мірі не була виконана директива Сталіна, яка вимагала спалювання хліба «на корню», що було прямо спрямовано проти місцевого населення, яке залишалося під окупацією. Те саме можна сказати й про тваринництво, яке теж мало бути повністю знищеним або евакуйованим, але все поголів’я колгоспної худоби з Кіровоградщини вивезти не встигли. Через це сотні тисяч голів корів, овець, свиней чи кіз, яких «гоном» погнали на схід, або загинули негодованими, непоєними та недоєними, або розбіглися біля переправ через Дніпро, які могли використати або військові, або номенклатурні товариші. Для отримання права на відхід потрібно було мати дозвіл на евакуацію й транспорт, тому більшість біженців, як ми розуміємо, народ, залишилася на окупованій території…

Через відсутність чіткої організації було евакуйовано всього дві машинно-тракторні станції з 64, які діяли на території області. Можливо, тому, що основна увага надавалася евакуації промислових об’єктів, але й там вистачало непорозумінь, що теж свідчить про непідготовленість. Наприклад, ще в 1940 році для заводу «Червона зірка» було «спущено план» виготовити один мільйон мін, але вже з 22 по 27 липня на Москву відправили звіт, що «з фундаментів зірвали та вивезли на станцію Кірово-Українська все обладнання, 50% кабельних ліній, усього 80 вагонів». Але практично одночасно нарком Паршин запропонував відновити виробництво снарядів, притому, що на заводі вже не було металу. Через це вивезти всі станки так і не встигли, зате встигли завантажити в вагони 17 тисяч снарядів і мін, які відправили на схід. Зазначимо, що залізничні станції Помошна та Знам’янка працювали на евакуацію навіть під бомбардуваннями, відновлюючи зруйновані колії.

Евакуація 1941 року має одну маловідому сторінку, про яку розповідає Василь Даценко. Мова йде про в’язнів кіровоградської тюрми, кількість яких напередодні збільшилася за рахунок арештованих мешканців «визволених» районів Західної України. Чомусь серед «гостей» найбільше було євреїв, чехів, угорців і українців. Вони чекали від СРСР звільнення від капіталістичного гніту, але визволителі підготували їм іншу долю – тюремні терміни. Усього на початок війни в місцевій тюрмі перебувало майже 3 тисячі засуджених. Частину в’язнів звільнили, частину, немов худобу, погнали на схід, про що наводяться просто моторошні спогади, але значну частину розстріляли за так званими рішеннями суду або розпорядженням місцевого керівництва. У кіровоградській тюрмі таким чином «евакуювали» 287 осіб, і де їхні могили – невідомо.

Про повну непідготовленість до німецького наступу свідчить і мобілізаційна робота, про яку на основі архівних документів розповідає Іван Петренко. Він зазначає, що можна говорити про підготовку агресивної мобілізації для «великого визвольного походу» напередодні війни. Або можна припустити, що якась інформація чи розпорядження щодо можливої німецької окупації все ж були. Наприклад, навесні 1941 року була спроба наповнити бюджет наперед, за рахунок активного розпродажу понаднормованих запасів горілки. Але, коли настав час боронити власну землю, мобілізація була провалена, хоча в цифрових показниках все виходило досить солідно.

Вже 23 червня 1941 року в райцентрах і Кіровограді було відкрито мобілізаційні пункти – людські, механізаційні та кінські. Завдяки мобілізації до лав Робітничо-селянської Червоної армії направили трішки більше 30 тисяч мешканців області, та ще майже 2,4 тисячі осіб подали заяви про добровільний вступ до армії. Нагадаємо, що на той час населення області складало один мільйон чоловік.

Однак у плані організації ополчення або винищувальних батальйонів справи були набагато кращими. По партійній лінії в області було сформовано підпільну мережу, своя мережа підпільників була у Народного комісаріату внутрішніх справ – усього більше 2 тисяч осіб. Підпільні групи створювалися на всіх великих і стратегічних підприємствах, таких, як залізничні станції, електростанції, водоканал, заводи, навіть у театрі. Майбутні підпільники входили в групи, які підпорядковувалися кущовому керівництву, а керівництво трьох кущів, у свою чергу, – підпільному обкому. Забігаючи наперед, зазначимо, що аж до початку визволення області Червоною армією активних дій абсолютна більшість підпільників не вела.

Натомість набагато грізнішою силою мало виглядати народне ополчення, яке почали формувати 25 червня. До складу винищувальних батальйонів після перевірок і рекомендацій було зараховано більше 66 тисяч осіб, які на першому етапі, тобто до окупації, були цілком дієздатними утвореннями. Хоча на їх організацію відводилося всього 24 години, загони були створені практично негайно з числа свідомих робітників-ударників, старих партійців, ветеранів Громадянської війни та активних комсомольців. Вони навчалися, охороняли, проводили перевірки, слідкували за дотриманням світломаскувального режиму та комендантської години, взагалі сприяли формуванню в суспільстві психології активного опору загарбникам, додавали людям впевненості. Уявіть, якою грізною та потужною здавалася населенню кількатисячна колона озброєних чоловіків і жінок, яка проходила містом у напрямку Міського саду для проведення занять.

Таким чином вже 10 липня 1941 року було сформовано дивізію народного ополчення, до якої входило 5 полків, а от з озброєнням та матеріально-технічним забезпеченням не склалося. При потребі 60 кулеметів дивізія мала всього три, і так по всім позиціям. Трішки пізніше озброєння додали за рахунок складів польської армії, проте це було не більше 30% від потреби. Тим не менше, ополченці активно діяли в доокупаційний період і навіть мали на рахунку затримання 13 німецьких льотчиків, які були збиті над територією Кіровоградщини, більше 80 затриманих дезертирів.

Окупація Кіровоградщини розпочалася в кінці липня, а вже 3 серпня німці з’явилися на околицях Кіровограда, 6 серпня ввійшли в Олександрію. Тобто Червона армія територією області відступала практично без боїв, якщо не рахувати героїчну боротьбу двох оточених армій в Зеленій Брамі, село Підвисоке Новоархангельського району. Навіть комісія, яка розбиралася з причинами відступу радянських військ, визнала, що 2-3 серпня в Кіровограді «абсолютно ніяких військ не було, а ті, що були, розбіглися, у т.ч. авіатори, місто горить, немає нікого, грабежі, п’янки». У таких умовах було важко очікувати результативних дій і від майже неозброєного ополчення, яке, до того ж, залишилося без партійного керівництва та більшості командирів батальйонів чи загонів, які поспішно евакуювалося на схід. Але не варто думати, що ополчення не відіграло ніякої ролі в обороні області. По-перше, ці люди свідомо йшли на смертельний ризик, залишаючись на окупованій території в якості агентів радянського впливу, а по-друге, через два роки ті, хто перебував в тилу, або активізувалися, або влилися в ряди наступаючих радянських військ.