Пікассо в СРСР розстріляли б…

На стіні фойє біля сесійної зали Міської ради міста Кропивницького привертає увагу галерея портретів керівників міста, починаючи з Пашутіна.

Їх виконав художник Анатолій Микитович Янєв. Це теж своєрідна історія міста, і створення портретів мерів теж має свою історію. Але розмова з майстром вийшла далеко за межі конкретної теми.

– Анатолію Микитовичу, кажуть, що галерею портретів міських голів Кіровограда намалювали ви. Вони позували чи як?

– Ні, хто це буде позувати? Все писав з фотографій. Скажімо, Володимир Пузаков замовив портрет свого попередника Миколи Чігрина. Фотографії мені давав начальник управління культури міської ради Микола Барабуля: «Анатолію Микитовичу, зробіть». Я, звичайно, постарався, взяв акварельний папір, він не гладенький, як ватман, а якби пухирцями, шорсткувата поверхня, щоб зручно було писати. Я написав, приніс, Пузаков каже: «Ой, як добре! Але чому це обличчя таке, ніби у нього віспа?» Я засміявся, мовляв, яка віспа? Це така фактура паперу. Треба переробити. Я переробив, усі залишилися задоволені.

– Це історія одного портрета, а їх там багато, аж 17, починаючи з Олександра Пашутіна. Вони в хронологічному порядку…

– Я вже й не пам’ятаю, але хронологія – це само собою, усі вони повинні бути, як один, тобто один матеріал, одна рука… Уявіть, якби було врізнобій – той чорний, той олівець, акварель, масло, різні рамки…

– А коли з’явилася ідея портретизувати історію міста?

– Згадайте, хто був мером у 1995 році, того й була ідея.

– Мухін? Нікулін?

– О, Мухін, а не Нікулін, хоча я його портрет теж робив.

– Тобто, ідея народилася при Василеві Мухіні. А як все відбулося, вас покликали чи ви запропонували?

– Вони звернулися в нашу Спілку художників. Мене викликав голова спілки Надєждін і запропонував зробити. Я пішов у міську раду, там ще очолював культуру Полячок, який теж брав участь в організації. Тоді й почалося, останнім я намалював портрет Пузакова.

– А Олександра Саінсуса?

– Бритоголовий такий, з вусами?

– Так.

– І його я робив, да, писав. А Райковича ще ні, не прийшов той час. Портрети роблять, коли мери йдуть з посади.

– Коли ви малювали портрет, намагалися проникнути в душу, характер?

– Фотографія нічого не передає, це мертвий відбиток, вона не передає того, що художник спостерігає в натурі, протягом кількох годин сеансу.

– А все-таки, головне ж – добитися подібності?

– Схожості добиваються, як кажуть, на раз, тим більше при сучасній техніці, а ось проникнути в характер, душу, щоб це не був його двійник, а саме людина, – оце головне.

– Але ж вам доводилося писати портрети з натури?

– З натури писав, так. І в виставках брав участь не раз, наприклад, писав двох міліціонерів, один з Новгородки, а інший місцевий, був у нас такий сержант Запорожець. Цей портрет купив Микола Цуканов.

– Це ж було ще в радянські часи, в сенсі, ці портрети? А яку роль тоді відігравав портрет, передавав характер героя свого часу?

– Людина, її портрет, стоїть вище всього, вище різних натюрмортів, бо це набагато складніше. Проникнути в душу не кожний зможе. Є просто хороший портрет, про такі художники кажуть «Портрет Портретович». Якби добрий, але нічого особливого, портрет – та й портрет.

– Але художники все-таки прикрашають дійсність? Якби ретушуєте його, як фотографії? Пам’ятаєте, «Тупейний художник» у Лескова, де майстер прикрашав навіть покійника. А художники прикрашають своїх замовників?

– Буває, скажемо так, догоджують. Але той же Сєров завжди намагався знайти щось неповторне в людині, навіть шукав аналоги серед звірів…

– Серед звірів? Як цікаво.

– Так, шукав, на кого ця людина схожа. Одна людина схожа на поні, конячку, така трудолюбива. Була видатна актриса, не можу згадати, тоді вже старенька, чиста домогосподарка, на велику актрису зовсім не схожа, згадав, Єрмолова!

Художник зобразив її нібито знизу, щоб надати портрету величі.

– Тобто за рахунок ракурсу він зробив актрису величною.

– Так, можливо, догодив їй. А взяти Побєдоносцева, державного діяча, – людина неначе зі склепу, неначе вже померла, череп обтягнутий шкірою, але ж він в уряді! Потім схожа на мишу, по-моєму, Моріц, вона з темного фону визирає так, одним оком, ніби мишка з нори.

– А буває, що замовники ображаються, коли художник зобразив його, як в житті?

– Скільки завгодно! Був такий модний іспанський художник Зулаг, він написав портрет багатія, домовились за ціну, а тому портрет не сподобався. Художник пішов в суд, мовляв, я виконав роботу, а замовнику не подобається, і він не хоче платити. Суд змусив заплатити, визнав, що портрет схожий на оригінал. Той заплатив, а портрет прямо в суді взяв і порвав.

– Цікаво. А які зараз напрямки в портретному мистецтві? От ви сказали, що натуру можна прикрашати?

– Зараз все переглядається, геть все по-іншому. Був такий художник англійський, Уорхол, чули? Він писав, ну як писав? Трішки не так, як я роблю ці портрети в міській раді. Він брав фотографію, скажімо, Мао Цзедуна, друкував їх кілька штук і кожну зафарбовував в окремий колір.

– Я пам’ятаю ці серії…

– Енді Уорхол, так. Потім в такому стилі є портрет кіноактриси, в якої сукня піднімається…

– Монро.

– Так, Мерілін Монро. Також та сама історія, бере фото і підфарбовує.

– Фактично силует – і нічого більше?

– Так головне, що це йде на ура, підноситься, як новизна, але живопису там немає, як такого. Є таке бачення, тим більше зараз роблять портрети за допомогою комп’ютерів, беруть і повторюють фото однієї й тієї ж людини в різних поворотах.

– Як покадрова розгортка?

– Ніби в кримінальній справі – фас, профіль… Але й по-старовинному – замовляють і роблять теж.

– А ви ж, мабуть, чули історії з портретами колишнього прокурора Пшонки?

– О! Вони платять, а художники роблять, як замовник хоче. Хоч в образі Цезаря, якшо він хоче. Якшо талану немає, то хоч так себе наблизити до великих… Художник і малює в лицарських обладунках, аби гроші, тобто зобразить все, що схочеш.

– А у вас такі замовлення не траплялися?

– Мені замовляли Сталіна, я відмовився. За хороші гроші.

– Сталіна? А давно?

– Так, Сталіна, дядюшку Джо. Років три, а може, чотири тому, як вже війна на Донбасі йшла.

– А хто ж це, цікаво? Для чого?

– Хто його знає, хотіли портрет, можливо, в якусь організацію. Ви ж бачили, що в Запоріжжі поставили бюст, йому там звернули шию потім.

– А ви відмовились? А що значить «хороші гроші»?

– Відмовився. Як можна? А щодо грошей – наприклад, три ваші зарплати.

– До речі, про гроші: міськвиконком за портрети не поскупився?

– Ні, ціни середні, тим більше це ж олівець, там простіше, не турбуєшся за світло…

– А скільки часу йде на один портрет?

– Дивлячись який. Буває туго, а буває «на раз». Є фотографія, от і тримайся, тоді й схожість буде. Це коли натура, тоді можеш експериментувати, а тут – ні. Або приносять фото з паспорту, то що можна з нього видумати, якщо там голова, як пучка? І збільшувальне скло не допомагає, мучишся-мучишся…

– Виходить, зробити портрет з фотографії досить складно?

– Складно, але коли гарна фотографія, то простіше.

– А портрети відомих людей області доводилося писати?

– Нікого. Давали Гіталова, але він уже був на ісході, то його зробив Бондаренко, серед кукурудзи. Стоїть Гіталов до пояса, з боків кукурудза, а вдалині трактор. Таке воно, не живопис, а оповідання.

– Соцреалізм, пейзаж з портретом.

– Живопис оперує пластичністю, лінією, кольором, композицією, рівновагою, розміщенням. Кіно оперує іншими засобами, література – своїми, складати слова так, щоб вийшов образ.

– А в художників олівець, фарба, лінія…

– Багато чого, і гармонія обов’язково.

– А коли ви почали працювати в портретному жанрі? Пам’ятаєте перший портрет?

– Ще учнем, в 10-му класі, олівцем малював однокласників.

– І що, не побили?

– Один раз отримав (сміється), то була карикатура. Вчителька сказала: «Толю, намалюй цього двійочника». А він здоровий, тупий, нічого не хоче вчити, а я в 4-му класі, він мене й тріснув за зображення.

– Так ви постраждали за мистецтво? А де це було й коли?

– Митрофанівська середня школа, біля Шарівки, недалеко від Аджамки. Народився теж там, в 1945 році. Закінчив школу, потім армія, потім інститут.

– А коли з’явилося бажання стати художником?

– Це проявляється в підсвідомості, от хочу малювати – і все! У 14-15 років це проходить, навіть у тих, хто закінчує художню школу, навіть інститут закінчує, і все – немає. Потрібні постійні вправи, постійна робота. Воно тебе саме несе. Як якась залежність у тебе.

– Художня залежність?

– Хочеться малювати, хоч ти трісни. У школі я отримав премію, у 1961 році, намалював портрет Тараса Шевченка в профіль, пам’ятаєте його автопортрет в овалі, зараз на грошах друкується? Потім зробив великий макет хати Шевченка в Моринцях, але за його малюнком. Усе в матеріалі – солома, картон, фанера, отримав першу премію й купив фотоапарат.

– Це великі гроші були!

– Звичайно, 16 карбованців, батько дивувався: «Ти диви, я справжню хату вкрию соломою, стільки не зароблю» – сміявся… В армії теж малював.

– А освіта у вас яка?

– Київський державний художній інститут, по класу «Живопис», професор Шаталін Віктор Васильович.

– Анатоліє Микитовичу, сучасні портретисти, такі, як Нікас Сафронов, заробляють великі гроші за гламурні портрети. Це потрібно?

– Раз замовляють, то й роблять. Той же Нікас Сафронов, але йому сказала старенька мистецтвознавець, 90-літня, з Третьяковської галереї: «Ви пишаєтесь, що робите портрети в лицарських обладунках і лестите своїм моделям, бо платять, але жодної вашої роботи в Третьяковці немає».

– У цьому цінність?

– Це мірило. Попков, Андронова – є. Хоча Попков графік, навіть не живописець. Людина з болем, з почуттям в серці, пам’ятаєте його «Вдови» – червоні такі репродукції? Є й картина «Будівельники Братської ГЕС», на чорному фоні стоять. Пропаганда не пропаганда, але суть є.

– Я пам’ятаю, на початку 80-х років у Києві, у Будинку профспілок була ледь не підпільна виставка Івана Марчука, бо не дуже афішувалася. А поряд у залах виставка радянського соцреалізму – робітники, передовики й таке інше. І тут ми бачимо роботи Марчука – це ж як інший вимір. Ви сказали, що в СРСР і таке було мистецтво, але ж воно не таке, як «Дівчина з веслом»?

– То не мистецтво, то «совєтський переляк».

– Як-як?

– (Сміється.) Радянський переляк, «Дівчина з веслом», «Хлопчик з горном» – задовбали вони, якщо чесно, ну це геть не те!

– Мистецтво широкого вжитку?

– Так, а про Марчука – не потрібно забувати, що він народився в Західній Україні, яку він любить до болю, до неможливості! І оце його плетіння пейзажів, як він його робить, – загадка, він над тією картиною сидить, чаклує, доки напише. Вона має свій ілюзорний ефект і одночасно пластичний. Потім його вижили, це було в перебудовні часи, і він виїхав в Америку. Подивився, а західне мистецтво – це взагалі інше, це зовсім інше мистецтво, мистецтво проби, форми, індивідуальності. Якби Пікассо жив у нас, його б розстріляли…

– Пікассо б розстріляли в СРСР?!

– Розстріляли б.

– У нас же була школа Бойчука?

– А де Бойчук? Розстріляли. Де Падалка, де Мурашко? Теж там…

– І художники постраждали, як уся творча українська інтелігенція?

– Звичайно, а в Росії їх скількох до стінки поставили? Був портрет Сталіна на фоні наче людського кістяка, художника розстріляли, не встиг навіть пояснити. Там нічого не було, а комусь здалося, що там кістяк.

– Анатолію Микитовичу, а яке зараз завдання перед художником? У нас війна, пандемія… Яке завдання перед художником – прикрашати дійсність чи передавати її?

– Завдання одне – писати, що скажуть твоє серце і душа, як ти відчуваєш, як бачиш світ, що тобі подобається. Є багато можливостей, щоб проявити саме себе. Мистецтво більш індивідуальне, не загальне, мовляв, я напишу, як пожежник, на потребу дня, і все я вмію – і портрет, і пейзаж, і натюрморт. Так не буває, треба робити щось одне, але дуже добре, старатися. Що в тебе є в душі та в серці, те в тебе й вийде. Пережить треба, як той же Пікассо казав: мовляв, якщо отут болить, значить, то твоє.

– А ви потрапляли під ідеологію? Коли це можна, а цього не можна малювати?

– Уся радянська система стояла на цьому.

– А що заборонялося малювати?

– Заборонялося, наприклад, таке. Візьмем оформлювачів, які багато працювали хоча б і на 7 листопада, у нас воно пройшло днями, ніхто й не згадав. А тоді слідкували за співвідношенням кольорів, особливо жовте – синє. Приходить Валькова й каже: цього не має бути, була така в райкомі партії, потім баба Женя: «Не можна!» А чого? Бо жовто-блакитне. Лише червоний колір, як у китайців. Затверджували ескізи, а якщо Леніна пишеш, то не дай бог щось не так – ні вправо, ні вліво.

– Тобто був, можна сказати, трафарет, канонічне зображення?

– Ідеологічно витримане. Хвалили: «Вы написали нужную картину», а потрібна – це Ленін, це політбюро. А на виставку республіканську брали лише такі.

– Це було тогочасним мірилом успішності?

– Так, був в Одесі художник Філатов, чудовий майстер. Ніяк воно в нього не йшло, а потрібно щось зробити. Він зробив «Красну площу», де Ленін йде, долонькою отак вітає. Отримав заслуженого.

– Пам’ятаю цю репродукцію на поштових марках, вітає військових.

– Так, художник Філатов, він у мене вдома бував не раз. Тоді Одеса курувала Кіровоградщину, у нас Спілки художників не було, то ми були приписані до Одеси. Потім її, з горем пополам, організували, Кіровоградська спілка художників утворилася останньою в Україні.

– А чому так?

– Усюди спілки художників були, а в Кіровограді – ні. Покійний художник Володимир Федоров казав про нашу спільноту: «Павуча банка». Чудовий рисувальщик, але радянська система багатьох майстрів загубила. А хто виживав, то наперекір собі. Або за кордон, або гинули.

– Ви готові малювати наступний портрет?

– Якщо позвонять.

– Останнє запитання, а ви задоволені своєю кар’єрою, життям художника?

– А як же не бути задоволеним? Хоч якось я доторкнувся до мистец­тва. Від цього і радість, і горе, ти як галерник, прикутий до весла, отак і гребеш. Нікуди не дінешся. Якщо покинеш, значить, ти сам собі зраджуєш, зраджуєш своєму таланту. Якщо можеш не писати, не малювати – ради бога! Але який ти тоді художник?