А Оли больше нет…

Два города страны попрощались с Ольгой Гливой, врачом-анестезиологом Запорожской областной клинической больницы. Прощание прошло в Запорожье и в нашем Кропивницком, откуда она родом.

Ольга погибла в борьбе с коронавирусом. Но не от вируса. В тот черный день 3 февраля после 23 часов она в реанимационном отделении делала интубацию больному – вводила в горло эндотрахеальную трубку для проходимости дыхательных путей и проведения искусственной вентиляции легких. В этот момент злополучный аппарат искусственной вентиляции легких загорелся, некоторые говорят, вообще взорвался. В результате погибли трое больных и Ольга. Говорят, что из-за халатности техработника, годами толком не проверявшего исправность оборудования и электропроводки. Правда, в больницах есть еще и ответственные за технику безопасности – главврач с замами, руководители отделений… Случившееся в небольшом помещении площадью всего 20 квадратных метров тушили около часа 60 пожарных и 16 единиц техники. Кислород – очень опасная штука, страшный катализатор горения.

Ольге было всего 26 лет…

Сначала с Ольгой Гливой попрощались в фойе Запорожского академического областного театра юного зрителя. Не просто так. Ольга Глива была очень активной и коммуникабельной. Девушка принимала участие в разных молодежных проектах, в том числе и в этом театре, много путешествовала, писала стихи.

На церемонию прощания пришло много людей, даже не знавших Ольгу при жизни. Люди говорили, что просто шокированы трагедией.

Погибшей девушке несли белые и красные розы. Белоснежный гроб с телом Ольги стоял в фойе театра, рядом все время сидели родители девушки.

Отцу Ольги стало плохо, ему вызывали «скорую»…

В Кропивницком прощались с Ольгой возле родного дома, где она выросла, в районе Арнаутово. Там же она училась в школе №33, закончила ее с медалью. Давно думала о выборе профессии медика.

Ее похоронили на Арнаутовском кладбище, оно считается закрытым, но к родственникам можно подхоранивать.

Попрощаться пришли не только родные, близкие и знакомые, но и известные врачи города, депутаты горсовета, – много людей. Соболезнования высказали руководители нашей области и города.

В Запорожском медуниверситете говорят, что Ольга была одной из лучших студенток, что медицина сразу стала ее призванием. Девушка пыталась делать идеально все работы и задания, вуз закончила с красным дипломом. Училась за счет бюджета. Потом были два года интернатуры. И наконец Ольга начала работать в Запорожской областной клинической больнице в августе 2020 года. Не проработала и года…

А накануне гибели девушка написала в социальной сети такие последние стихи:

«Не просто бути,

Не просто споглядати,

А перетворитись повністю у слух

І розчинитись».

Вообще человека в наши дни лучше всего раскрывает то, что он сам пишет в тех же социальных сетях.

«Моє активне життя – це вперше за останні два тижні поспати нарешті вдома. Не в іншому місті, не в потязі, автобусі, чи на роботі, чи десь у друзів, а нарешті провести ніч у власному ліжечку. Хоч і дуже шкода, що завтра рано вставати і знову на роботу.

Це мати в рюкзаку завжди речі першої необхідності і навіть не допускати думки, щоб лишити зубну щітку вдома.

Це бути завжди готовою до того, що життю завжди є що тобі запропонувати».

Свою будущую жизнь связывала с Запорожьем : «Працювати в новорічну ніч не важко, скоріше просто прикро. А от встати 1 січня і бути о 8 на роботі я запишу до своїх особливих досягнень.

Ця новорічна ніч була абсолютно радісна, легка і невимушена. Здається, саме цьому я навчилась у 2020 – відкидати зайве і лишати найголовніше.

А за ніччю слідував прекрасний ранок (трохи важкуватий, але від того не менш прекрасний) і відчуття великого хорошого попереду.

1. S. За 9 років мій перший новий рік у Запоріжжі, моя перша ялинка у моїй особистій квартирі. Скажу вам, що це великого вартує і цього би не було без того поганого у 2020, що незмінно призводило до чогось кращого».

Но в Кропивницкий любила приезжать: «Виїжджала з літа, а приїхала в осінь. Ще вчора була у легенькій сукенці біля Дніпра, а сьогодні вже куртка і запах дощу у Кропивницькому.

Та що там погода, повертатись додому це як подорожувати в часі, в інші світи і паралелі.

Хоча насправді жити не в рідному місті і добре, і погано водночас. Але це мій вибір, і він абсолютно правильний, тому що повертатись часом цінніше, ніж залишатись назавжди».

И еще о себе: «Оглядаючись, я розумію, що навчилась не відкладати життя на потім. І найголовніше – створити атмосферу і відчути кайф, в якій би життєвій пастці я не опинилась. Єдине би ще навчитись, так це не картатись за те, що планувала я насправді зовсім інше від того, що отримала».

«Так багато всього, життя пролітає швидко, але наповнено. Зараз дихаю на повні груди і відчуваю життя кожною клітиною тіла. Як давно вже не було. І все здається добре, і все на своїх місцях. А знаєте чому? Та тому що я себе слухаю. Знаю, чого хочу, і йду до цього. А по секрету, то я ще про це прошу у Всесвіту. Я не боюсь озвучувати найсміливіші свої бажання в голос. І от зараз банально я маю роботу, яка мені в кайф, навіть якщо після чергування як танком переїхана. І знаєте, на голову впала зарплата, про яку я говорила впевнено, що саме така мені потрібна для нормального життя, а всі дивувались, як мені такій одній маленькій так багато потрібно. І зараз я її маю, і знаєте, ніфіга не багато. До чого це я. Прислухайтесь до себе, зупиняйтесь в швидкому плині часу і озвучуйте свої найсміливіші бажання, може, не Всесвіт, то хоч хтось поблизу для вас зробить це дійсністю».

А вот что о ней написала лучшая подруга: «Не було в моєму житті дня, який би почався гірше. Увесь час відчуваю, що мала б щось написати, але не знаходжу слів.

Цієї ночі героїчно (не побоюсь цього слова) загинула одна з моїх найкращих подруг.

Ольга Глива була лікаркою. Однією з найкращих. Не знаю жодної людини, яка горіла б своєю роботою більше, ніж вона. І загинула вона на роботі. Рятуючи пацієнтів. А я не можу звикнути вживати по відношенню до Олі слово “була”.

Мабуть, дійсно, цей світ не вартий таких, як вона. Бо, вибачте, але вона заслуговувала на життя більше за будь-кого. І любила його усім своїм величезним серцем.

Ми дружили трохи більше п‘яти років. Ця дружба почалась з того, що у мене було вино, а у Олі штопор. Після цього у нас були сотні спільних пригод.

Але в останню вона відправилась сама.

Сподіваюсь, там є хтось, у кого є вино. Бо у Олі завжди штопор.

Пам‘ятайте її усміхненою».