Партизанська одіссея Івана Вільного

22 червня виповнюється 80 років з початку нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз у 1941 році. Як правило, про Другу світову або Велику Вітчизняну ми згадуємо в День Перемоги, але її початок – теж вагомий привід, щоб згадати тих, хто воював.

Готуючи тему, ще раз переконався, як часто інформація з’являється саме тоді, коли вона потрібна, у результаті чого матеріал отримує додаткове наповнення. Нещодавно натрапив на архівне відео 2004 року, на якому представники Кіровоградської міської ради вітають з 80-річчям відомого тренера зі стендової стрільби Івана Карповича Вільного. Тодішній голова управління спорту міської ради Олександр Куценко розповів, що Іван Карпович має звання почесного майстра спорту, виховав багато успішних спортсменів і тренерів, кілька разів сам ставав чемпіоном України та призером різного рівня змагань, визнавався кращим тренером області. На цьому ж відео можна побачити, як давнього товариша і колегу по роботі в спортивній галузі вітає Володимир Жученко, і це ще один штрих до матеріалу. Тодішній голова Ради ветеранів війни та спорту області називає іменинника лагідно – Ванечкою, він теж фронтовик і теж зустрів війну хлопцем, і нам теж відомі його спогади про початок війни. Володимир Антонович, уродженець Новомиргородського району, з того покоління, чий, образно кажучи, випускний припав на 22 червня 1941 року: «Я щойно закінчив 8 класів, як нам оголосили про початок війни. Для нас це стало повною несподіванкою, ми були впевнені, що будь-якого агресора переможемо дуже швидко. Але ще гірше було те, що вже через місяць німці були в Новомиргороді». Якщо продовжити тему збігів, то скажемо, що в порядку денному Кіровоградської обласної ради, яка відбулася 17 червня, стоїть питання «Про затвердження Положення про обласну премію „За досягнення в галузі фізичної культури і спорту ім. Володимира Жученка”».

Архівна зйомка демонструє процес привітання та навіть скромне застілля, люди жартують, пригублюють за здоров’я чарки, бажаючи довгих років життя. Але найцікавіше в цьому відео те, що Іван Вільний розповідає про свою участь у війні – як можна зрозуміти, він був снайпером, у тому числі й у партизанському загоні Семена Довженка, який діяв у Нерубаївському лісі, це північ Кіровоградщини, зовсім недалеко від Кіровограда. Можливо, якісь події змістилися в часі, але партизан розповідає про те, що сам пережив: «Я був снайпером в основному загоні, мене брали лише на спецзавдання, де треба було застрелити водія, а з іншими німцями розбиралися хлопці. Мене маскували, щоб чекати машини з німцями. Я не рахував, скількох, бо було не до цього. Було важке становище, особливо коли нас оточили три дивізії. Нас в загоні було 280 чоловік, а оточили три дивізії, стиснули кільце, що нам не було виходу, лише померти. Але дякуючи Маковеєву і ще одному нашому – це було, коли німці перекрили центральну дорогу, ту, що через ліс з Кіровограда в Олександрівку, поставили два крупнокаліберних кулемети й тримали перехресним вогнем – ніхто живим не проскочив. Так ми що? Домовились, що він візьме гранату, „лімонку”, Ф-1, а я зняв з себе полушубок, накинув на рушницю й почав сунути її вперед, відволікаючи увагу на себе. Він (німець) уже почав стрілять, тоді Маковеєв кинув гранату й знищив кулеметника. А потім з криком „Ура! За Родіну! За Сталіна!”, тоді Сталін був у почьоті, і прорвались з цього кільця, вирвались з уже безвихідного становища, так у нас вийшло».

На цьому відео обривається, і це була остання зйомка в житті ветерана, бо наступного року він помер. Про це нам розповів його син, Володимир Іванович Вільний, ветеран МВС, голова профільної ветеранської організації, з яким ми зустрілися завдяки допомозі речниці Нацполіції Кіровоградської області Віталіні Бевзенко. У його розповіді стільки цікавого й несподіваного, бо саме родинні спогади й є найціннішими свідченнями епохи. З’ясувалося, що справжнє прізвище Івана Карповича не Вільний, а Базарний, бо він народився 5 червня 1924 року в селі Молочне Гадяцького району Полтавської області й був шостою дитиною в родині Никифора Базарного, майстра на всі руки, дуже роботящого, але козака – любив випити і, як свідчать родинні перекази, пригощав навіть малолітніх дітей, такі в нього були дивні порядки. Але на початку 30-х, точна причина невідома, казали, що через бідність, а швидше за все, батько вже помер, Івана Базарного всиновила бездітна родина машиніста паровоза зі станції Шостаківка – Карпо Вільний і його дружина Олена. Так тоді рятували дітей, а рідний брат Івана, який врятувався від голоду й закінчив Кіровоградське медучилище, потім потрапив служити на Далекий Схід, залишився Базарним.

Коли Карпо помер, Іван з мамою Оленою переїхали в Кіровоград, але важливо, що саме від названого батька, який був заядлим мисливцем, хлопець отримав навички в стрільбі та полюванні, більше того, полюбив цю справу, а від свого рідного батька він, очевидно, успадкував любов до ремесла, що теж знадобилося в житті. У Кіровограді Іван Вільний вступив до ФЗУ, вивчився слюсарній справі й усе життя нагадував своїм дітям, як він пишався обмундируванням з картузом і тим, що замість чобіт міг взяти черевики. Потім була робота на «Червоній зірці», зауважимо, що на початок війни хлопцю ледве виповнилося 17.

Нагадаємо, що все розповів нам син Івана Карповича – з того, що запам’яталося від батька. Німці вступили в Кіровоград вже в серпні 1941-го, а десь у жовтні Іван вступив у якийсь загін і став підпільником, розповідав про участь у звільненні 80 радянських військовополонених, які працювали на вугільній шахті в Балашівці. Їм допомогли перебратися в ліс поблизу Федвара, тепер Підлісне Олександрівського району, де базувався загін імені Ворошилова, командиром був Семен Довженко. В загоні, окрім спеціальності снайпера, Іван Вільний на псевдо Іван Другий був ще й зброярем, і це чи не важливіше, бо доводилося ремонтувати зброю, якої було обмаль. Якийсь час загін мав лише кілька рушниць і пару пістолетів, але Іван примудрився переробити СВТ (самозарядну гвинтівку Токарєва) в автоматичну, при цьому хвалив німецьку зброю за якість. Повторимося, що в партизанів було дуже мало зброї, тому кожного разу командир клав руку на плече юному снайперу й казав: «Не дай бог промажеш» – мотивував, так би мовити.

У загоні Іван підхопив запалення легенів, яке перейшло ледь не в туберкульоз, від якого лікувався в селі Бовтишка, тоді взагалі партизани більше ховались по селах, ніж на якійсь лісовій базі. Доводилося добувати борсуків, з яких Марія Стрілець готувала жир. Після приходу Радянської армії в кінці 1943 року партизанів мобілізували, подробиць Валерій Іванович не знає, але каже, що по дорозі на Далекий Схід батька комісували, і він повернувся в Кіровоград. Між іншим, Іванове вміння стріляти дуже виручало родину Вільних в голодні післявоєнні роки, адже за одне полювання вдавалося добути по десятку й більше зайців, яких мати готувала та продавала, або міняли на хліб з розрахунку один заєць – одна буханка хліба.

Пізніше колишній командир узяв свого партизана в управління юстиції, у виконавчу службу, а потім вміння стріляти та лагодити зброю привело Івана Карповича в спортивне товариство «Колос», де він був і спортсменом, і тренером, і майстром по ремонту стрілецького обладнання. Брав участь у змаганнях до похилих років, а полюванням займався ледь не до останнього року життя, і мисливці, коли бачили, що Вільний з синами, теж майстрами спорту зі стендової стрільби (по летючим мішеням, «тарілочкам») виходили на качок, переходили десь далі: «Біля Вільних робити нічого».

Тепер найважливіше – те, що спогади Івана Карповича Вільного про участь партизанського загону ім. Ворошилова під командуванням Семена Довженка в бойових діях проти окупантів підтверджується в книзі Івана Петренка «Обком утік». Хтось каже, що ця робота швидше скептичного характеру щодо діяльності партизанів на теренах Кіровоградської області, але насправді це спроба подати об’єктивну картину діяльності справжніх партизанів на основі архівних документів. І там, дійсно, дуже мало місця для комуністичного керівництва партизанським рухом. За документами виходить, що рух опору окупантам був не таким активним, як про нього розповідали партійні історики, особливо з початку окупації і до половини 1943 року, коли на територію східних районів області вступили радянські війська.

Іван Петренко називає саме Семена Довженка «одним з небагатьох комуністів області, які виконали доручення по розгортанню партизанської боротьби проти нацистів». Він кілька разів робив спроби організувати партизанський загін в Нерубаївському лісі, але особливого успіху вони не мали й ще в 1942 році більше займалися пошуками зброї та продуктів харчування. У книзі подаються факти участі партизанів-довженківців в операціях проти німців, у тому числі «обстріляли й спалили німецький автомобіль», «обстріл німецького автомобіля на Олександрівській дорозі» – це зі звіту командира загону, і саме про свою участь у цих операціях нам розповів Іван Карпович.

Іван Петренко підтверджує й те, що загін був дійсно оточений гітлерівським військом 25 жовтня 1943 року: «Майже три десятки партизанів загинуло, тож командування дало наказ уцілілим: розділитись на дрібні групи й самостійно залишати ліс». Івану Вільному з кількома товаришами поталанило прорватися, про що він і розповів.

Хтось може сказати, що партизанили не надто активно, але для того, щоб загинути, достатньо п’яти хвилин, тим більше ці люди вже були поза законом, бо взяли до рук зброю. До того ж воювати в партизанах і в регулярній армії – було не одне й те саме. Партизани казали, що добувати собі їжу, зброю, одяг, засоби гігієни, облаштовувати житло, самим лікуватися, постійно бути під тиском настільки важко, що мало кому хотілося б повторити. Але немає сумніву, що повторили б, і все це почалося рівно 80 років тому, 22 червня 1941 року – у день, коли почалася війна…