Яке воно – життя на пенсії?

Започатковуючи проект «УЦ» з умовною назвою «Чого не вистачає пенсіонерам?», ми зателефонували Миколі Йосиповичу Олефірову з Олександрії. На традиційне запитання, чим займаєтесь у вільний час на пенсії, отримали абсолютно традиційну відповідь: «Зараз? На рибалці!»

Він народився в 1935 році, закінчив семирічку в Стародубі, потім був технікум, де досхочу, тобто чи не щодня до години ночі, займався всіма видами спорту, потім працював тренером, у тому числі й команд обласного рівня, створив у 1969 році спортивну школу ігрових видів в Олександрії, 22 роки керував плавальним басейном, але й зараз займається з інвалідами шахами та шашками, тому не дивно, що на ювілейний День міста йому вручили Почесну відзнаку «За заслуги перед містом Олександрією».

За визначенням, пенсіонерам якби було роздолля для організації власного дозвілля, але, з іншого боку, чи не найбільшою проблемою для людей цієї категорії, особливо активних, є відсутність можливостей. Микола Йосипович відповідає конкретно: «Пенсіонерам дуже не вистачає активного відпочинку, за СРСР тільки в нашому басейні було 350 оздоровчих груп, на стадіоні було 4 групи, були сауни, а зараз усе це поховано (він вжив радикальніше слово. – Авт.), нічого немає, у місті немає жодної оздоровчої групи. А це ж і настрій, і здоров’я, і довголіття. Конкретно в Олександрії не вистачає умов, я не бачу, щоб хтось десь займався в гуртках. Раніше на кожному підприємстві працювали інструктори по спорту, і не один, які займалися і з ветеранами. Ми 5 разів були першими, наш басейн, серед спортивних споруд України й двічі в СРСР. Для порівняння, в Україні було 17852 спортивних споруди різного типу, але з 1998 року басейн на громадськість не працює».

Микола Йосипович прямо каже, що в Олександрії спортивні об’єкти, де могли б займатися пенсіонери, позакривалися чи не за прямого сприяння колишньої влади, мовляв, мер запропонував, а депутати проголосували. Так закрили боксерський клуб, гімнастичну залу в БК шахти «Світлопільська» та ДЮСШ № 1 біля стадіону, де починав олімпійський чемпіон Григорій Місютін, та й сам стадіон змінився, бо став вузькопрофільним: «Раніше був стадіон громадський, при вході зліва був городошний майданчик, потім ішов гандбольний, потім мініфутбольний, потім волейбольний, а справа – хокейний, були роздягалки, майданчики поливали. А потім реконструкція, Степан Кирилович (ексмер Олександрії С.К. Цапюк. – Авт.) відкривав стадіон, перерізав червону стрічку, його показали по місцевому телебаченню, але він не зрозумів, що насправді від громади закрили стадіон, бо там могли займатися всі, хто хотів, а тепер ніде й ніхто. У Кропивницькому є стадіон, є доріжка, проводять чемпіонати України з легкої атлетики, а в нас цього немає. Слово стадіон пішло від слова „стадіо”, біг на дистанцію, а в нас бігають усі за стадіоном, але раніше бігали люди й на вулицях, цього вже немає. З басейну посилають подалі, треба платити, ігрових майданчиків по місту теж майже не залишилося, як і на стадіоні».

Микола Йосипович жартує, що «попередники» нінішньої міської влади вирішили, що «людина владі економічно невигідна», але люди й самі мають турбуватися про зайнятість, ось потроху почали повертатися на свої дачні ділянки, які кілька десятків років стояли покинутими. Це теж допоможе і економічно, і психологічно, бо людина має відчувати свою потрібність, повинна й на пенсії мати можливість реалізувати свій досвід, хоча в Олександрії зробити це складно.

Але ж не грошима єдиними, якщо перефразувати приказку? Сам Микола Йосипович, мабуть, відчуває потребу працювати й бути з людьми: «Я пішов на пенсію в 60 років, це був 1995 рік. Ще трішки попрацював у басейні, в 95-98-х роках басейн був закритий, я залишився один, добре, що давав кошти Василь Моцний і заступник, на жаль, покійний, Михайло Поставенський (міський голова та його заступник. – Авт.), сам їздив в Костянтинівку за склом, привіз 800 квадратів скла, з-під Києва привіз алюміній, і коли зробив ремонт, знайшли іншу людину. Якщо я вам не потрібен, я йду. Написав заяву та пішов у 1998 році, і з того часу й по сьогодні цей басейн не працює, як працював колись.

На пенсії я пару місяців не працював, а потім мені подзвонили з Кіровограда, запропонували пів ставки, і з 1998 року я працював з інвалідами, 2-3 рази на тиждень привозили людей на візках, і ми працювали. Вони всі чемпіони області по шашкам і шахам, інваспорт. А потім кошти закінчилися, і я 5 років вів заняття безкоштовно. А це пару років тому кошти з’явилися, знову подзвонили, я написав заяву, так і працюю, добре, що допомогли з кімнатою в Будинку побуту, бо шаховий клуб в Олександрії теж закрили. Ось у суботу їдемо на чемпіонат області в Знам’янку, за свої кошти. Для людей пенсійного віку робота та зайнятість дуже потрібні, це і продовження життя, це настрій, ти з людьми працюєш, така потреба в людей є, тому я 5 років працював безкоштовно. Пенсіонерам важливо відчувати свою потрібність».

Однак і тут мають бути межі, вважає співрозмовник, хоча б і в плані більшої активності трішки молодшого покоління. Вірите чи ні, але Микола Йосипович і досі займається важкою громадською діяльністю: «Досвід є, але мені незабаром стукне 87 років, а я до цих пір старший будинку, молодь не хоче. Вже 5 років прошу, переоберіть – ніхто не хоче». Можливо, оця відсутність чи втрата звички нашого старшого покоління до активного дозвілля, яка, в свою чергу, спричинена відсутністю доступу до спортивних майданчиків, і виховує байдужість як до себе, так і до суспільно-корисної активності? Тому потрібно прислухатися до порад таких фахівців, як Микола Йосипович, і починати відроджувати широкий спортивний ветеранський рух.

Здавалося б, з одного боку людям потрібно йти на заслужений відпочинок, а з іншого, пенсіонери ще хочуть попрацювати, бо більшість пенсій не дає можливості відчувати себе матеріально захищеними. Знову таки, і уряд нібито постійно турбується, підвищує вік виходу на пенсію, але чи правильно це?

Микола Йосипович має не лише власну думку, але й знає, як виправити несправедливість: «Пенсійний вік не потрібно збільшувати, бо він у нас на межі. В Японії люди в середньому живуть 82 роки, а у нас 72. А ще рівень пенсій, ви подивіться, як люди живуть. Я на свою пенсію не скаржуся, але інші отримують мізер. Це можна виправити, бо колись чиновники будь-якого рівня, особливо радянські, самі вирішували. Як в Москві встановили, що прибиральниці вистачить 60 карбованців, а тренеру 120 чи 130, так і було по всій країні, але ж собі вони зробили не 130 карбованців, а більше! Вони зробили собі коефіцієнт зарплати, тобто взяли високу зарплату чиновника, поділили на середню по країні й отримали коефіцієнт зарплати 2, 3, 4, а в декого і 10. У мене 2, а в інших – одиниця та навіть менше. А чому не зробити коефіціент праці? Моя пропозиція така: потрібно застосовувати і коефіцієнт зарплати, і коефіцієнт праці, тобто, якщо людина пропрацювала 50 років, а норма для трудового стажу 25 років, то треба кількість відпрацьованих років поділити на 25, і коефіцієнт праці буде 2, але комусь це невигідно».

Це роздуми досвідченої та постійно зайнятої людини, які варті уваги, оскільки пенсіонерам, особливо міським, і правда, нічим займатися, немає можливостей продовжити своє життя, у нашому випадку – по спортивній лінії. Тому добре, якщо є хобі, хоча б і рибалка, але нашим пенсіонерам не таланить і в цьому, посміхається Микола Йосипович, але й тут висловлює побажання: «Що стосується рибалки, а за радянської влади їздив на Дніпро 32 роки, риби було море, зараз немає цього. У цьому році виїжджаємо на Войнівку 12 разів, і 12-й раз у нас повний нуль! Такого ще не було, а колись в цих місцях ловили за одну рибалку по 30 великих карасів! Рибу теж потрібно розводити, запускати малька, бо це теж і зайнятість, і відпочинок…»