Справка «УЦ»: Криськов Олег Дем’янович. Випускник Веселівської семирічної школи бувшого Аджамського району (1952 р.), Кіровоградського технікуму сільськогосподарського машинобудування (1956 р.), Кіровоградського філіалу Харківського політехнічного інституту (1966 р.), професор кафедри «Технологія машинобудування» КНТУ (2010 р.). Пенсіонер.
Війна
Перші роки війни, як не дивно, більш-менш пам’ятаю. Мені було біля трьох років, і я їхав у місто до тітки на корові верхи. Відстань десь 12-15 км. Над нами був повітряний бій. Мама з бабусею з жаху не знали, куди дітись. Ховали мене й себе у придорожну канаву. А мені було весело. Красиві літачки виблискували, ричали й стрекотіли над головою в небі.
Через поганий зір у правому оці батько (Дем’ян Харитонович), вчитель за професією, не був військовозобов’язаний. Перед приходом німців на Кіровоградщину пробував втекти на схід. Але попав у черговий котел і змушений був повернутися до сім’ї. Німці запропонували йому очолити школу. Відмовився. Попав під підозру. Пам’ятаю, як німці його забирали. «Наш» поліцай палив у великій сільській печі батькову бібліотеку. Книжки погано горіли, він шурував кочергою й лаявся поганими словами. Біля дверей мовчки сидів німець і тримав гвинтівку між ногами. Батька кудись забрали, і він пропав безслідно. По війні мати ходила до Скирди… Але що то був за підпільний секретар обкому та що він міг знати, ми з сестрою тільки тепер зрозуміли. Десь у 60-х роках ми узнали, що дід (по матері) Бентя Серій Іванович (кавалерист) помер з голоду в полоні в австрійському таборі.
Влітку 1943-го я таскав з німецьких машин скловату. Просто з цікавості. Іграшка була незвично біла й блискуча. Якби спіймали, розстріляли б на місці.
Пам’ятаю, як у грудні 43-го року мимо нашої хати йшли гурти людей і везли дітей на саночках. Німці їх гнали з Аджамки та навколишніх сіл у свій тил перед відступом. Мати з бабусею Танею (земний їм уклін) готували такі саночки й для нас з сестрою.
Десь на початку січня сорок четвертого вночі мати вийшла до вітру й наткнулась на наших розвідників. Їй наказали йти в хату й не вилазити, а ще краще – сховатись з дітьми у льох, бо на ранок буде бій, і невідомо, як він для нас скінчиться. По розповідям матері, у льох було страшно лізти, то мене з сестрою поклали під стіл, в надії, що, коли рядом упаде бомба й завалиться стеля, то ми залишимось живі. Але бою не сталось. Кажуть, як вдарили «Катюші» по Знам’янці, то німці хутко втекли з села. На ранок ввійшли наші солдати. Йшли табуном чоловік 20-40. Одіті не як у кіно, а як прийдеться. Деякі в обмотках. Жінки стояли на узбіччі, кричали прізвища своїх чоловіків, совали їм варену картоплю або кукурудзяний хліб і плакали. Бійці були голодні й перевтомлені вкрай.
Літо 44-го року
Дитинство моє до школи проходило на бомбосховищі за селом. Там були окопи, канави, там ми, дітлашня, грали в жмурки. Рядом з селом був аеродром (Канатово), над яким постійно точились повітряні бої. Тож навколо села валялось багато збитих літаків. В 45-47-му роках чоловіки, які мали доступ до підводи та коней, звозили алюмінієві залишки й здавали до контор «Вторчермету». Так підробляли. А ми, малишня, виливали ховрашків, здирали з них шкурки, сушили й здавали по 30 коп. у спеціальні пункти прийому. Це була ціна маленького червивого яблучка.
Навколо села валялось безліч цікавих речей: різнокольоровий порох, патрони, снаряди з красивими червоними, синіми кульками, інколи попадались радіолампи та інші цікаві іграшки. Ми, хлопчаки, ховаючись від батьків, пробували це добро розковиряти, розбити, підпалити. Від такої цікавості в наших селах (Веселівка, Канатово) загинуло багато дітей. Були й поранені та покалічені. Вище школи, десь метрів за 500, було кладовище. Там з плачами хоронили занадто цікавих.
Весна 45-го року
Я біжу біля сільського глинища (це такі ями, де все село добувало глину, і з неї та з соломи ліпили мазанки, в яких жили) і кричу: «Ура, побєда над нами!» Старші хлопці поправляють: за нами, а не над нами. А я все своє: «Ура… над нами!» Аж поки хлопці не дали мені по писку.
Першого вересня 1945 року я пішов перший раз у перший клас у ту саму Веселівську семирічну школу, де до війни працював батько. Від нашого кутка в селі до школи 5-6 км. Прийшла зима. Надзвичайно сніжна. Біля хати виривали проходи (своєрідні окопи в снігу) глибиною десь біля метра. Принаймні мене з окопів не було видно. Батьки на нашому кутку села організували паралельний перший клас у звичайній сільській хаті. Позносили хто що міг. Табуретки, ослінчики. Моя мама принесла для мене власну табуреточку та окремий дитячий столик довоєнного зразка. Вчителька сказала, що якщо я буду сидіти за окремим столиком, то в мене швидко виросте борода. Той столик забрала й використала його як класну дошку. Зошитів у нас не було, як не було й чорнильниць, ручок. Перо, зошит були предметами заздрощів. Вчились писати чим прийдеться й на чому прийдеться, у тому числі на газетах чорнилом з бузини. Ближче до весни мама привезла з міста чорнильницю-невиливайку, ручку та декілька пер і зошитів. Це була велика радість.
Викладання в сільській школі було українською мовою. Були співи, фізкультура. Переважно трав’яний хокей. Для футбола не було м’яча. Малювання не було. Здається, була каліграфія. Новорічну ялинку вчителі організували нам десь у четвертому класі. Коли офіційна частина новорічного свята закінчилась, по команді якоїсь сільської баби діти кинулись на ялинку, зім’яли її й позривали цукерки в красивих обгортках. Щоб вчителі їх не поїли, як пояснювала баба. Думаю, вчителі, скоріше за все, купили їх за свої гроші й повісили на ялинці, щоб нас потішити. Такі яскраві обгортки ми побачили вперше.
Оскільки при німцях школа не працювала, то було багато так званих переростків, тобто дітей, які за віком були старші за нас на три, інколи чотири роки. А ще й такі були, яких залишали в класі на другий рік повторно. Були тоді такі методи в боротьбі за якість підготовки. З семикласниками були проблеми. По-перше, вони нас, малишню, безбожно гамселили, а по-друге, як писав Павло Глазовий у вірші «Небезпечний вік»:
Запросив директор школи –
Це вже в котрий раз! –
Матір лобура, що ходить
У десятий клас.
– Угамуйте свого сина,
Вчора ваш Петро
Семикласницю затиснув
І зламав ребро.
Мати каже:
– Ви, звиняюсь,
Дивний чоловік.
Я ж не винна, що у сина
Переломний вік.
Зі школою особливі проблеми були пізньою осінню та ранньою весною. Взувачки не було, а рідний український чорнозем – це не кіровоградський тротуар, хай навіть і щербатий. Грязюка непролазна. Інколи ногу витягав, а підошва оставалась там. Школа працювала в дві зміни, тому в старших класах після семи уроків, а ще й після літературного гуртка, повертались додому в темноті. Носили з собою саморобні світильники, щоб бачити, куди ставити ногу. Світильник – засклений ящик з «катюшею». Це гільза з кулеметного авіаційного патрона, відкритий кінець якої сплющували, вставляли гніт, пробивали дірку для заливки гасом, і першокласне повоєнне «світило» готове. Але старші хлопці та й наші бешкетники ті світильники били. А шкло (так мене вчили в школі називати цю субстанцію), як і гас, були в дефіциті. Інколи ходили берегом, але мочили ноги й хворіли. Коли наступала зима, було легше. Зими були сніжні, але зима – не грязюка. Та й ми підросли.
Семирічку закінчував при свічці або при «катюші». Тільки в шостому класі мама привезла з міста фабричну лампу з красивим прозорим фігурним шклом. Красота! Майже електрика. Але, на жаль, я його швидко розбив. Книжок, особливо дитячих (про це пише Юрій Лєбєдєв, «Украина-Центр», №1, 2019 г. «Город глазами мальчишки пятидесятых»), у нашій сільській школі не було. Німці попалили. Десь у п’ятому класі я прочитав один із перших радянських бойовиків під назвою «Шхуна “Колумб”». Там йшлося про те, як діти з приморського міста захватили німецький підводний човен. Недавно бачив на книжному «полі чудес». З цікавістю переглянув.
З п’ятого класу нас стали вчити німецької мови. Але вчити мову ворогів ми не хотіли, та й вчителька не особливо наполягала. Перші півроку я ту мову ігнорував. Далі схаменувся після маминого ремня й став учити. Але найбільше з тих пір пам’ятаю «матка, млеко, матка, яйки», «шнапс», «шпіг» та інші подібні вирази.
Першу білу булку я побачив у шостому класі у своєї міської родички. Їм такі видали в школі на свято. У село такі радощі не доходили. На ту булочку я дивився, як кіт на сало, але попросити покуштувати не посмів.
В шостий-сьомий класи я носив усі книжки. У шаньці. Шанька – це така торба, яку на зупинці одягали конячині на голову. А в торбу насипали овес чи ще якесь зерно. Таку торбу я використовував як шкільний портфель. Книжки були не у всіх, а у мене, дякуючи мамі, були. То я й носив їх усі (три-чотири кілограми) в школу. Для недокормленого дохляка це була вага. У переважній більшості однокласники, як правило голодні, не дуже хотіли вчитись.
Здається, у шостому класі у нас з’явився предмет «російська література». Читав її незабутній Гавриш Сергій Остапович. Одинак після війни. Він організував своєрідний літературний гурток і після уроків розповідав нам багато цікавого. Роман Ж. Верна «Двадцять тисяч льє під водою» я вперше почув у його переказі. У сьомому класі я сам переказував однокласникам по пам’яті роман «Угрюм-река» В.Я.Шишкова, про те, як росіяни освоювали Далекий Схід.
Дуже добре пам’ятаю вчительку математики Крупську Аллу Костянтинівну (низький їй уклін і вічна память), яка прийшла до нас у шостому класі зразу після випуску з кіровоградського педінституту. Вона, класна керівниця, заставила нас вчитись і по суті витягнула, бо ми на той час забули навіть таблицю множення. А вже в сьомому класі на випуску в класі було чотири відмінника, з яких двоє поступили до Кировоградського техникума сільськогосподарського машинобудування (КТСХМ – так він тоді називався). І не тільки поступили, а й витримали конкуренцію з міськими випускниками. Технікум тоді тримав планку знань дуже високо.
Пригадуєтся директор школи Маленко Андрій Іванович – він обіцяв особисто мене викинути у кватирку за те, що я носив у школу повні кармани насіння. Їсти ж постійно хотілось. А взагалі треба віддати шану сільським вчителям тих років. І вчили добре, і виховували. Школа на селі була світочем знань.
Десь в 45-46-х роках почали з’являтися в селі наші солдати з війни. Із моїх знайомих хлопців був лише один, який мав батька. У решти батьків не було.
Пам’ятаю голодовку 1947 року. Весною бігав на свіжу ріллю й збирав мерзлу картоплю, з якої бабуся пекла такі собі «виплигаcики» – аналог сьогоднішніх хачапурі. Правда, вони були виключно з мерзлої картоплі, яка зиму пролежала в грунті. Напевно, влітку 1947 р. ми з сестрою врізали б дуба, якби нас не забрав дід по батьку (Харитон, вічна йому пам’ять), який з 1937 р. усю війну на засланні рубав ліс. А якраз в 47-му році єдиний із трьох його синів (Іван Харитонович), що повернувся інвалідом з війни, вирвав його із заслання. Може, дякуючи тому засланню дід і залишився живим. Уже будучи аспірантом, я їздив до діда й питав, за що посадили. Сказав, не знаю, але, коли повернувся, то поцікавився, кого ще разом з ним забрали. Виходило так, що забрали з села всіх грамотних дядьків.
Із сільського життя пригадуються вибори, які починались о шостій ранку. Баба Таня, безграмотна сільська колгоспниця, налякана діями влади на селі, вставала вдосвіта й бігла, сердешна, із краю села в сільраду, щоб кинути бюлетень в урну за «блок комуністів і безпартійних» якщо не першою, то в числі перших. Щоб, не дай боже, її не запідозрили в нелояльності до радянської влади. А вночі вона брала мотузку та йшла в поле вкрасти в’язку соломи із колгоспної копиці, бо соломи на трудодні не давали й не було чим топити піч та зігрівати хату, а в ній – забутих богом і державою цуценят: мене з сестрою.
Ще пригадується, як у 1950-51 роках із Західної України в колгосп прислали (вислали) групу чоловіків. То баба, а за нею й мати, маючи певний політичний досвід, суворо забороняли навіть підходити до них, не те що з ними розмовляти. Дітей з ними не було, отже, не було й приводу для контакту. Єдине, що було в них цікаве для мене, – це їхня вимова з наголосом на першому складі слова. Скажімо, звичайне слово «полЯк» вони говорили як «пОляк».
Ще пригадується дід Габ, колгоспний сторож біля кагатів кукурудзи. Це була вирощена, зібрана та зсипана з осені на голу землю під відкритим небом у величезні кагати колгоспна кукурудза, яку не вспіли чи не змогли вивезти на заготівельний пункт. До весни вона пролежала під снігом, морозом і відлигами, її точили миші. Почорніла та згнила. Але коло кагатів весь цей час був приставлений дід, щоб, не дай боже, селяни не поцупили народне добро. То він з нудьги за ті трудодні, які йому записували за сторожування, розказував нам – сільській дітлашні – різні небилиці та дореволюційні часом скабрезні анекдоти.
Місто. 1952 рік
Коли я переїхав у місто, то перше, що мене вразило, – какофонія звуків. Басом ревіла «Червона зірка», свистіла меблева фабрика, подавав голос «Червоний профінтерн». Голосно сигналили автомобілі. Паротяги, які приходили та відходили на станції «Кірово». Кожна майстерня старалась себе позначити гудком, які кликали на роботу. «Червона зірка» ранком гуділа навіть двічі. О пів на восьму та о восьмій. Не дай боже запізнитись на роботу. Ці міські звуки, незвичні для сільського хлопця, були для мене музикою. У селі я чув лише співи жінок (між іншим, вертаючись з поля, жінки співали дуже красиво), кукурікання півнів, гавкання собак, рев корів, кудкудакання курей, хрюкання свиней, іржання коней, гелготання гусей та індиків. Останніх, правда, було мало. Село було бідне.
Міський парк, який тоді називався ім. Леніна, був обнесений кованою огорожею. Остання була двох видів: був паркан нижчий, без шпичаків наверху (зараз його залишки огороджують дитячу залізницю в дендропарку), і вищий – із шпичаками. Вхід до парку був платний, і коли в парку проводились якісь красиві заходи, з внутрішньої сторони вздовж низької огорожі стояли міліціонери й ганяли дітей, щоб не лізли в парк «по заборной книжке». Одного разу і я поліз там, де високий паркан із шпичаками й де не було міліції. Невдало зіскочив, розірвав штанину аж до паху й так ходив по парку, не зважаючи на одяг. Бо був дуже красивий феєрверк. Постріли, розриви, море різнокольорових вогнів. Усе це було неймовірно красиво й головне – нове, небачене.
Пам’ятаю останню жіночу школу (восьму) на вулиці Карла Маркса (тепер Велика Перспективна). Коли після першого курсу технікуму мене туди запросили дівчата з нашого двору, я майже осліп від білих бантів і фартухів. У сільській школі такого дива не було й близько. У приміщенні тієї школи зараз якась бюрократична установа, яка бореться чи то за економіку, чи то проти. Успіхів в економіці щось не видно.
Технікум
Моє навчання саме в КТСХМ визначила мама. Взагалі я захоплювався радіо. У шостому класі дядько Афанасій мені подарував детекторний приймач «Комсомолець». Я й спав у навушниках. Проте був не проти вчитись у машинобудівному технікумі. Тим більше, що незадовго перед тим у наше село приїздив технікумівський духовий оркестр. Напевно, з агітаційними цілями. Мене вразили блискучі труби, звучання оркестру й сама атмосфера, яка панувала між музикантами. Їхня одежа, слова й вчинки. Я вертівся біля них і слухав їхні перемовини, як кажуть, роззявивши рота. Така то була дивина. Уперше я почув вальс «Амурские волны» у виконанні цього оркестру. Не скажу, що я собі поклявся туди поступити, але бажання з’явилось. Видно, моє бажання помітила мама. Я заразив ще одного однокласника. Нас було четверо відмінників у класі, і два з них поступили до КТСХМ.
А для мами була ще одна важлива обставина. Наша школа була семирічка. Якраз у ті роки «батько» Сталін ввів плату за навчання у восьмих – десятих класах. Не пам’ятаю скільки. Здається, біля місячної зарплати. Якщо врахувати, що мама, різноробоча на меблевій фабриці, заробляла 800-900 крб. (на старі гроші), до того ж нестабільно, а свого житла в місті не було, і нас у неї було двоє, то такі витрати були для неї непідйомні. А в технікумі, навпаки, платили стипендію (у групі механіків 180 на першому й десь 220 чи 240 карбованців на останньому курсі). То мені була пряма дорога до технікуму. Адже була перспектива отримати спеціальність, уникнути колгоспу (хто тоді на селі не хотів цього для своїх дітей) і злізти з маминої шиї. Так воно й сталось через чотири роки.
У групу на перший курс набрали чоловік сорок. Дуже багато було відмінників, особливо із сільських шкіл, яких у той час мали приймати поза конкурсом і формально їм не можна було відмовити. Але адміністрація технікуму знала ціну тим відмінникам. До першої зимової сесії з групи зникло біля десяти учнів. Не потягнули вимог до знань та дисципліни. Крім того, у групі було 5 чоловік, старших за нас на 4-8 років. Це переважно були з затримкою після війни демобілізовані з лав Червоної Армії.
Ще одна деталь. Коли я навчався в технікумі, то часто проходив вздовж огорожі парку ім. Леніна (тепер називається Ковалівський). У кожному виступі верхнього поверху корпусу бувшої кавалерійської школи до 1955 року сиділо по вороні. Там були сотні ворон. Коли їх щось турбувало, вони чорною хмарою піднімались у небо.
Технікум вразив мене своєю будівлею, високими аудиторіями та широкими коридорами, великими вікнами. Уміли будувати до революції, що реальні училища, що гімназії. Опалення було пічне. Перші півроку я жив у гуртожитку, оскільки у мами постійного житла в місті не було. Якраз недалеко від технікуму навпроти парку здали два нових двоповерхових будинки (один з тих будинків зараз стоїть захаращений, а в другому – Кіровоградська обласна прокуратура). У кімнаті нас було біля 10 чоловік. Зрозуміло, що це були діти переважно з села. У кожного під ліжком був свій сидір. Переважно цибуля, картопля, соняшникова олія. У декого сало. У суботу-неділю кожний їхав за сидором в село. Їздили по-різному, у тому числі й зайцями на товарняках. В одній із таких поїздок мій одногрупник загинув, збитий насмерть з даху вагону мостом над колією.
Поселити своїх дітей у гуртожиток була мрія багатьох батьків. А в мене в місті жила мама з сестрою. Хтось доніс. Мене визвав директор технікуму, на той час Пивовар, і спитав, чи правда, що мама живе в місті. І я, підкоряючись піонерській звичці говорити старшим правду, підтвердив це. Мене виселили з гуртожитку. Мама півроку шукала житло. Його в місті після війни було мало, а бажаючих здавати кімнату вдові з двома дітьми, від яких завжди можна було чекати якихось витівок, було ще менше. Уся ця колотнеча призвела до того, що в зимову сесію на семестровій контрольній роботі я отримав трійку з російської мови й залишився без стипендії. А правила були суворі, і на сімейний стан і матеріальне положення сім’ї в ті роки не зважали. Додам, що вчитись було важко. Я, і таких було біля половини в класі, з україномовної школи. «Чет – нечет» – біс його знає, що б то воно значило. Нас перевчали. Деяких математик Кеслер продовжував перевчати й на другому курсі. Спочатку слухав доказ теореми українською, а потім заставляв повторювати російською. Дуже складні були деякі предмети: нарисна геометрія, необхідна для розвитку просторового мислення та вміння читати інженерні креслення, тяжко давалась математика, з другого семестру – технічне креслення, логарифмічна лінійка. Вчитись було важко, але цікаво. У технікумі на уроках хімії я вперше побачив пробірку. Вимагали викладачі дуже суворо, навіть занадто. Червоний олівець був у ходу. Літератури було обмаль. Пригадується навіть довідник HUTE (по розрахункам деталей машин і механізмів). Додам проблеми з фізкультурою. Яка в селі фізкультура, відомо. А тут снаряди, вправи, нормативи. Ще одна проблема – іноземні мови. Нам дали свободу у виборі іноземних мов: англійська чи німецька. Я, звичайно, записався на англійську. Вчитель Стрілець Петро Тимофійович з такими, як я, мав мороку починати з A, B, C. Адже переважна більшість у підгрупі були діти з міських шкіл, в яких вивчали англійську. Рік я напружував сили, щоб не отримати трійку. А тут щастя. Якраз на другому курсі якийсь мислитель у міністерстві видав циркуляр, що в технікумі іноземну мову вивчати не обов’язково (можна, але, так би мовити, факультативно, за бажанням). Звичайно, ми всі на прохання викладачів, бо вони залишались без роботи, записались як бажаючі. Але десь через місяць-два зрозуміли, що це не впливає на стипендію, і уроки іноземної мови присвячували гігантським крокам (була така забава для підлітків) у парку, розміщеному поряд з технікумом. Через роки, уже в аспірантурі, я отримав в якості приза на олімпіаді з англійської мови біографію, здається, Карла Маркса англійською й подарував того приза нині покійному Стрільцю.
На регулярних зустрічах випускники гр. 52М з вдячністю згадували Героя Радянського Союзу Радіонова М.Ф. (начерталка, креслення, фізика), Бауліна А.І. (теоретична механіка, деталі машин: «Если я подействую на двести грамм, то двести грамм подействуют на меня»), Куницу М.А. (технологія металів), Рувінського Г.М. (нарисна геометрія, креслення), Кеслера Б.Б. (математика), Сліпака М. Я. (металорізальні верстати), Стеценко А.І. (технологія машинобудування і технічне нормування), Стрільця П.М. (англійська мова), Стена А.Я. (хімія), Бутурліменко М.І. (допуски й посадки), Деревянко І.І. (військова справа), Распряхіна І.І. (слюсарна та виробнича практика в лабораторіях технікуму:праця на верстатах, що дуже мені стало в нагоді на заводі). Після третього курсу була й інша практика: на «Червоній зірці» клепали заклепки на мірному дроті для квадратно-гніздового способу посадки кукурудзи…
Колгоспи
В останнє літо 1956 р. на селі я працював у колгоспі. Сапав з бабушкою її ланку. Кукурудзу, соняшники. Що це таке, тепер у селі не уявляють. Цілий день, зігнувши спину, шуруєш сапою під спекотним сонцем. Кінця тому сапанню не видно. А інколи мені довіряли коней, і я працював у полі кінною сапалкою.
Окремо треба згадати поїздки з технікуму приблизно на місяць кожної пізньої осені в колгоспи навколо Кіровограда. Ламали кукурудзу, збирали картоплю, баклажани. Холодно. Мокро. Спали в сільських хатах покотом на соломі. П’ятеро підлітків, яких нав’язали сільській жінці (бо велика хата), не задумуючись над тим, де вона їх покладе спати. Знову ж таки, брала мотузку й увечері йшла до колгоспної скирти. Кормили не дуже. Інколи просто привозили в поле хліб і мед, бо йти з поля в село було дуже далеко. І грязюка ж. У зв’язку з цим пригадуються виховні прийоми нашого класного керівника (земля йому пухом), який заставив одногрупника, у відповідь на його протести проти роботи без обіду, їсти перед строєм групи той самий хліб з медом. І Льоня крізь сльози їв. І таке було. Кожної весни перед літніми канікулами та перед святами (першотравневими і жовтневими) Радіонов попереджав нас, щоб ми вели себе чемно, не дай бог не пиячили, бо… у місті на святах працює (таємнича) трійка. Може, вона в ті роки вже й не працювала, але такі попередження були.
Закінчення
На початку літа 1956 року 28 випускників групи захистили дипломні проєкти й отримали дипломи техніків-технологів по холодній обробці металів різанням. Так називалась наша перша в житті спеціальність. До речі, дипломні проєкти були стандартні: «Проєкт дільниці механічного цеху…» з варіаціями, який включав дипломну записку та 7-8 листів графіки, причому один із них мав обов’язково бути виконаний в туші.
Після захисту випускник В.І. Ступа як п’ятипроцентник поїхав поступати в Київський політехнічний інститут, на п’ять здав екзамен з математики (дякуючи вимогливості, знанням і таланту Бенціона Борисовича Кеслера) і був зарахований студентом КПІ. Випускники переважно старшого віку залишались у Кіровограді. Решта випускників поїхала на заводи по призначенню. З призначеннями в ті роки не шуткували. Біля 10 чоловік, у тому числі й автор цих рядків, були направлені в м. Конотоп Сумської області на завод «Червоний металіст», частина – в Казахстан. Деякі з них там і залишились навіки.
А хлопці з групи 1937 року народження, які не мали права на відстрочку, прямо з технікуму були відправлені на цілину для збору врожаю. Після декількох місяців ударної праці їх розвезли по армійським частинам. А після демобілізації у них були проблеми з працевлаштуванням. Застарілі за три-чотири роки міністерські призначення вже не мали сили, а оскільки робочих місць у місті було мало, то приймати їх на роботу «без блату» заводські бюрократи не хотіли. Очевидно, боялись, що люди з технічною освітою при практичній відсутності заводського досвіду будуть претендувати на керівні посади, адже більша частина середньотехнічної ланки керівників на підприємствах спеціальної технічної освіти не мала. Саме тому й появився в Кіровограді філіал Харківського політехнічного інституту, в який с ходу вступили наші старші товариші, що тут залишались згідно з розподілом. Через шість років ці щасливчики (Мельников П.П., Корсунский И.А. та інші), яких затримала в навчанні війна, стали інженерами. Мені особисто для цього треба було витратити дев’ять років життя (включаючи армію) і пройти багато випробувань. Нас добре вчили, і, як сказав на одній із наших традиційних зустрічей В.І.Ступа, технікум зробив нас людьми техніки. Проте майбутні здобутки одних і горбаті дороги других були ще попереду.
У подальшому
Більшість випускників з групи в подальшому отримали вищу інженерну освіту – як правило, заочно чи по вечірній системі, у тому числі й автор, дякуючи Кіровоградському філіалу ХПІ. Група 52М перший раз зібралась через 25 років після закінчення технікуму, а надалі збирались через кожні чотири роки. І кожного разу з вдячністю згадували своїх вчителів.
Про перших випускників КІСМу, які стали керівниками кіровоградських заводів, багато писала газета «Україна-Центр» до ювілейних дат міста. З нашої групи вийшли нині покійний директор Каменського машинобудівного заводу Жевченко А.І. (після закінчення ВЗМИ), головний інженер заводу друкарських машин Ткаченко В.В. (КІСМ), зав. відділом газети «Правда» Назаренко А.М. (МГУ). З кожним роком учасників цих зібрань ставало все менше й менше. На сьогодні в місті нас троє, по Україні – шестеро, про яких відомо. Решту розкидало життя по світах: Германія, Казахстан, Одеса, Чернігів, Харків, Дніпро, Запоріжжя, Ізраїль. Значну частину товаришів по навчанню забрав час.
Із щирою теплотою й вдячністю пам’ятаю та підтримую зв’язок з дорогим товаришем тих років, заслуженим діячем науки і техніки, доктором технічних наук, професором, 35-річним директором чернігівського галузевого інституту «Хімтекстильмаш» Ступою Володимиром Івановичем. Саме він провів свій інститут у буремні 90-ті роки: не прихватизував, не розвалив, не дав розікрасти, як це зробили із заводом друкарських машин у Кіровограді і як це сталось з дослідним інститутом після того, як Володимира Івановича з пошаною провели на пенсію у 2008 році. Я особисто був у Чернігові, коли він святкував 70-річчя. Слухав і бачив, скільки людей щиро дякували йому за плідну працю. Серед них від Кіровограду був і виступав з подякою за зроблене для Кіровоградщини голова облради Сухомлін М.О.
Криськов Олег Дем’янович.
Про призначення / поновлення виплати пенсії особам, які виїхали з тимчасово...