Народний депутат Олексій Гончаренко з’явився на українському політичному небосхилі 7 років тому, хоча в рідній Одеській області його знають вже досить давно. Більшості людей Олексій Гончаренко відомий як полум’яний оратор, чиї виступи з парламентської трибуни або на телеефірах завжди гострі, дотепні, аргументовані. Інколи навіть дивуєшся, коли Олексій все встигає: робота над законопроектами та в окрузі, міжнародна діяльність і активна присутність у соціальних мережах, зйомки авторської програми «Гончаренко рулить» і створення та розвиток Гончаренко центрів, які по всій Україні безкоштовно навчають охочих англійської мови та інших предметів.
Проте мало хто знає про особисте життя Олексія Гончаренка, його дитинство та юність, уподобання та захоплення. Ми вирішили заповнити цей пробіл і поговорили з ним на неполітичні теми.
– Олексію, ви прийшли в політику – спершу одеську регіональну, а потім і в загальнонаціональну – досить молодим. У народі побутує думка, що це неможливо без грошей, зв’язків та іншої протекції. Спростуйте або підтвердіть це.
– Можливо, хтось так і потрапляє в політику, але це точно не мій випадок. Усе, чого я досяг, – виключно моя щоденна праця і наполегливість. Більше того, чимало я мусив виборювати не завдяки обставинам, а всупереч.
– Але ж відомо, що ви мали впливового батька…
– Так, ні для кого не є секретом, що мій батько – Олексій Костусєв. Свого часу він був головою Антимонопольного комітету, народним депутатом кількох скликань та мером Одеси, але…
Мої батьки розлучилися, коли мені було лише три. Вони не просто розлучилися, я не бачив і не чув батька аж до 23 років. Він не лише нічим не допомагав мені та моїй матері. Коли я почав робити перші кроки в політиці, батько перешкоджав цьому, розгорнув цілу інформаційну кампанію проти власного сина…
– Ми обов’язково про це ще поговоримо, але розкажіть про ваші дитинство та юність.
– Мене виховували мама та бабуся – дві інтелігентні, ерудовані, високоморальні жінки. Ви й не уявляєте, як я їм безмежно вдячний за все. Навіть прізвище Гончаренко – це дівоче прізвище мами, я свідомо його змінив. Моє дитинство – це злиденні 90-ті. Мамі-вчительці постійно затримували зарплатню, у бабусі мізерна пенсія. У 14 років я пішов працювати – у дитсадку навчав дітей англійської мови.
А ще я їздив під Одесу «на помідори». У той час у людей було мало «живих» грошей. Тому з власниками плантацій була домовленість: я збираю три ящики помідорів, четвертий забираю собі. Але я ще мав встигнути на електричку, щоб доїхати додому. І це було справжнє випробування – зібрати більш ніж три ящики. І коли я це завдання виконував, то дуже пишався собою. Адже я з молодих років намагався стати «годувальником» сім’ї. Тому зараз смішно десь читати про себе, що я нібито ріс «мажором».
– І що, ви більш ніколи не бачили батька?
– Не зовсім так. Коли мені було 23 роки, я його розшукав. Я вирішив одружитися й хотів, щоб батько був на весіллі. Він відгукнувся та навіть прийшов. Відтак ми почали спілкуватися, я спробував відновити стосунки з чистого аркуша. Але потім наші шляхи розійшлися. Бо як мер Одеси батько робив усе, щоб політика Олексія Гончаренка не існувало. З 2010-го ми жодного разу не спілкувалися. Це все дуже боляче.
– Такі непрості стосунки: як вони вплинули на формування вашої особистості?
– По-перше, я зрозумів для себе, що справжня сім’я, де панують злагода й любов, – це найвища цінність. Багатьма це сприймається як належне, а насправді то велике благо. Тому моя родина – одна з найважливіших частин мого життя. Це неймовірне щастя – бути люблячим чоловіком і справжнім батьком для двох синів.
Друге: це завжди, навіть у найкритичніших ситуаціях, розраховувати на себе, на власні здібності й принципи. Не втрачати оптимізму та віри в свої сили.
– Ви згадали, що підлітком підробляли в дитячому садочку, де навчали дітей англійської мови. Але нині під вашим патронатом по всій Україні працюють Гончаренко центри, де не лише діти, а й дорослі можуть безкоштовно вивчати англійську…
– І не лише англійську мову… Я вважаю, що високий освітній рівень громадян – це те, що робить країни успішними. А вчитися ніколи не пізно. У багатьох європейських державах є спеціальні центри громадянської освіти, де люди постійно вдосконалюють свої знання та навички. В Україні, на жаль, держава не може забезпечити належного рівня громадянської освіти, тому й виникають такі приватні ініціативи. Сьогодні в Україні працюють 23 Гончаренко центри, більшість з яких розташовані в невеликих містечках. Це такі собі відкриті освітньо-культурні простори, головна мета яких – надихати й надавати необхідні знання людям будь-якого віку. Зокрема, ми навчаємо англійської мови, фінансової грамотності, допомагаємо підготуватися до ЗНО й чимало іншого. Тому ласкаво запрошую у Гончаренко центр Кропивницький, що розташований за адресою: вул. Велика Перспективна, 4А, телефон +380 50 884 97 16.
– Як ви познайомилися з майбутньою дружиною?
– Ми познайомилися з Олею, коли разом навчалися в медичному університеті. Відтоді я знайшов не лише справжнє кохання на все життя, а й надійного друга та однодумця.
Щоб ви зрозуміли, наскільки моя дружина мене підтримує, розповім одну коротку історію. Коли я вирішив піти в політику й вперше балотувався до Одеської міської ради, я не мав коштів і команди. Увесь мій тодішній штаб – дружина і ще один добрий друг. Ми на ксероксі розмножували листівки на звичайному папері, і моя дружина вечорами їх розклеювала. І так завжди: вона мене підтримує у всіх починаннях.
– Чи вистачає вам часу на спілкування з дітьми?
– В активній політичній діяльності завжди бракує часу для родини. Але я роблю все можливе, щоб його було якомога більше. Молодшому сину лише три роки, тому більшість нашого спілкування – це ігри. Старшому вже 15 – це майже сформована особистість. Ми чимало спілкуємося з ним на різні теми. Ходимо на футбол, у походи з наметами, граємо на гітарі. А ще в нас спільна пристрасть – шахи. Мій син грає професійно, кандидат у майстри спорту, був чемпіоном Одеської області, постійно бере участь у міжнародних змаганнях.
– Чи є у вас «конфлікт поколінь»?
– Мабуть, гострого «конфлікту поколінь» немає, але, звісно, є різні думки. І це нормально: наші діти завжди будуть кращими за нас. Приміром, мій син інколи дає мені поради, як краще вести свої сторінки в соціальних мережах. Поради цілком слушні. А моє завдання як батька – дати дітям тепло, любов. Це те, чого мені бракувало в дитинстві. Ну, звичайно, розуміння справжніх цінностей. Навчити, пам’ятаєте, як у дитячому віршику: «что такое хорошо и что такое плохо».
– Не можу не запитати, чим захоплюється Олексій Гончаренко? Чи є якісь хобі?
– Спорт і музика. Якщо спорт – то це біг і плавання. Я намагаюся бігати щодня, брав участь у напівмарафонах, а також у кількакілометрових запливах. Ну й, звісно, шахи. Хоча шахи – це щось більше, ніж просто спорт.
Якщо музика, то це, насамперед, опера. Обожнюю оперу. Я переслухав і передивився весь репертуар Одеського оперного театру, в усіх закордонних відрядженнях намагаюся потрапити до місцевої опери.
– А чи маєте улюблену страву?
– Я дуже невибагливий у їжі, тому не можу виділити чогось особливого. Але є одна справжня пристрасть – горіхи. Я завжди маю їх із собою, насамперед, волоські. Бувають дні, коли просто не встигаєш чогось з’їсти, і тоді горіхи стають у пригоді. Моя пристрасть до горіхів вже стала приводом для жартів серед колег.
Також люблю яблука. Звичайні українські яблука, з саду або маленького ринку, але не з супермаркету. Про цю мою слабкість, до речі, знають мешканці мого виборчого округу. Тому завжди після його відвідування я їду додому зі смачними соковитими яблуками, які потім ще довго заряджають мене енергією.
Наталія Борисенко.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...