Лариса Гарбузенко: «Я й думаю олівцем»

Про коліна, які не загоювалися до шести років, про дитячі враження від мавзолея з Леніним, про селянський раціон 1970-х – 1980-х років, про студентський, багаторазового використання, чай № 36, а також про народне декоративне мистецтво й Крокодилів Ген на стінах будинків – в інтерв’ю кропивницької художниці Лариси Гарбузенко.

– Ларисо, знаю, ви родом з Капітанівки, яка біля межі нашої області з Черкащиною. А з якої родини? Розкажіть про дитинство.

– Батько, Володимир Данилович Попенко, – з Тишківки, це недалеко від Капітанівки. Закінчив «ФЗО» – «школу фабрично-заводского обучения» при цукрозаводі в Капітанівці. Працював токарем у «Сільгосптехніці». Добре розумівся на паливній апаратурі. Йому звідусіль привозили на ремонт насоси, навіть безнадійні. І в Кіровоград кликали на роботу. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Портрет – на дошці пошани постійно. Мати, Тетяна Сильвестрівна Рак, – з Шполянського району, це теж Златопільщина. Також закінчила «ФЗО», працювала фінансистом на цукрозаводі. Коли мені виповнився рік, мама перевела мене, як вона казала, на свій хліб – відлучила від груді. Наступного дня мене віддали в «садік» при цукрозаводі. Батько візьме мій кулачок собі в жменю й тягне в «садік» за три кілометри. Або велосипедом чи на санках везе. Ми тоді мешкали у державному будинку на чотири квартири. Формою він мені нагадував черепаху, так його й називала. Бувало, мене залишали вдома, і там знаходила чимало розваг. Якось підбурила друга, на три роки старшого, сходити до його баби в інший кінець села. Наші батьки прийшли з роботи – а дітей удома нема. «Кішками» перевірили всі криниці…

– То ви неслухняною були?

– Швидше ініціативною. Батьки карали за непослух. Ставили в куток і наказували: «Думай, як будеш жити далі». Я в кутку й засинала, і годували мене там. З п’яти років я їздила в гості до бабусі Марусі в Златопіль (мікрорайон Новомиргорода. – Ред.). Посадять в автобус – і їду. Далі – пішки. Баба Маруся – по матері. Та, яка по батькові, – теж Марія. Її називали бабою Манею. Обидві – освічені й рукодільниці. Баба Маруся, хоч і вивчилася на агронома, не працювала за спеціальністю. Вона заробляла вишиванням і в’язанням гачком. Робила прошви на подушки та підзорники.

– Тобто підузорники – простирадла з вишивкою, яка має виглядати з-під покривала на ліжку. А що таке прошва?

– У нас кажуть «підзорник». Прошва ж – це плетена вставка в наволочці. На тлі напірника вона має вигляд графіки. Також бабуся вишивала скатертини, серветки. Із сусідніх сіл – Листопадового, Андріївки – до неї зверталися, щоб на придане дівкам виготовила такі комплекти. І в мене є такий. У баби в хаті було багато вишитих речей.

– А у вас з батьками? Теж піраміди з подушок на ліжках?

– Коли жили в своїй хаті, там переважав мінімалізм. Вишитих подушок не було, були з прошвами. Піраміди були – ще й на них щось накинуте.

– Розкажіть, як батьки будувалися. Толоку скликали?

– Хата велика – з дев’яносто квадратних метрів. Будували її батьки років з п’ять. Будівництво сільської хати в ті часи – це кілька різних процесів, до яких залучалася різна кількість людей. Саман робили так. Глина, солома, кізяки кінські – усе це вимішується кіньми й накривається, бо швидко схоплюється. Наступного дня збираються люди. У нас не казали «толока». Казали «ідемо на саман». Засипали суміш у форми, там вона сушилася. У мене з такого саману й дачний будинок у Лелеківці під Кропивницьким збудовано. «На саман» у селі приходили навіть вороги. Війна припинялася. Попрацювали – а далі можна продовжувати дутися одне на одного. Гуртом робили й стелю. Казали «ідемо на стелю». Чоловіки босі, закотивши холоші, місили глину із соломою й кізяком, подавали відрами нагору. Далі – мазка. Казали «ідемо на мазку». Замочувалися кізяки, додавали руду глину, цією сумішшю й вирівнювали стіни, стелю. Мазальницям платили гроші, і немалі. А за попередні колективні роботи односельчанам не платили – тільки обід. І відробляли один у одного. Якщо треба помазати літню кухню чи туалет – обходилися своїми силами. Якось мама місила ногами глину із соломою й кізяками, і мені, малій, захотілося. Бульк – і впала в заміс. Мене взяли за шкабарки, віднесли до чана з водою, сполоснули: «Сохни». Коли батьки влаштовували колективні обіди для тих, хто допомагав будуватися, мені здавалося, що це – весілля. Одного разу я сказала в гостях, що була в мами й тата на весіллі. Люди здивувалися, а мама: «Ларисо, не кажи так». Минуло багато років, і я, розмовляючи про це з мамою, зрозуміла, чому так говорила в дитинстві. Кажу мамі: «Пам’ятаю, ти отут з батьком сиділа, а баба Варка – насправді прабаба – принесла десятилітровий бутель квашених помідорів». А мама: «Так то ж у нас хату мазали, а ти подумала, що весілля». Виявляється, я малою надивилася фотографій з весілля батьків, і метушня, якою супроводжувалися колективні обіди, викликала асоціації з весіллям.

– Ви сказали про сільські ворожнечі. Через що конфліктували люди?

– Причини ворожнечі були прозаїчні – сусідська курка поклювала щось на городі чи сусідський кіт покрав курчат. Були й баби, які кляли всіх. Баба Секлета кляла з приводу й без приводу. У Капітанівці «баба Секлета» стало загальною назвою. Означало: клята людина. Ще була баба Наташка на прізвисько ВойнА. Бо воювала з людьми. Заходиш до неї з городу – кричить, лається. А заходиш через хвіртку – щедра, добра, дітям гостинці дає. Я не могла зрозуміти, як в одній людині уживаються дві натури. Чоловік баби Наташки мав машину, схожу на ту, якою їздив Штірліц. На того діда й казали: Штірліц.

– Чим харчувалися у вашій сім’ї? Коли ви вперше покуштували банан?

– Батьки повезли мене перед першим класом у Москву, щоб загоїлися синці. Бо до школи коліна в мене не заживали. Батькам думалося, що відвідини столиці нададуть мені естетичного вигляду. Там мене здивували черги в туалети. Потім баба розпитувала мене: «Як Москва?» Я їй: «Ба, щоб у туалет сходити – черга, я ледь достояла». – «А ще що бачила?» – «Дід лежить у труні, і всі йдуть на нього дивитися. Ба, чому його не закопали?» – поділилася я враженнями про мавзолей з Леніним. «Чим же тебе там годували?» – «Солодка дрянь. Банан називається». Тоді я вперше бананів покуштувала. Не сподобалися. Вони мені нагадали яблука, які пролежали в погребі півроку. Як вата. Свиней ними годували. Що ми їли вдома? Борщі, каші, зокрема гречану. Птицю тримали, регулярно різали. Курка чи качка – на три дні. Мама пундики різні пекла. Їжі було вдосталь, але ми не були такі розбещені в ній, як тепер. Узимку, коли вже не було роботи на городах, кожної суботи ходили до родичів. Там – і голубці, й інша смакота. Для гостей, що приходили до нас, зарубувалися індики. Великі, по вісім кілограмів. Коли вони росли, то літали по всьому селі. Ловити їх допомагали, бувало, й сусіди. Тоді й сусідів теж кликали за стіл. Я любила козяче молоко з медом. Коли підросла, пекла оладки на кислому козячому молоці. Ми, діти, їли їх під двором. Під двором – дуже смачно. У нас у коморі мішок з цукром стояв, а в літній кухні – відро з водою. Відрізаєш скибку хліба – через усю круглу хлібину, – вмочаєш у воду, потім у цукор, йдеш з нею на вулицю, гуляти. Батьки старалися, щоб я була сита. А крихти зі столу в нашій сім’ї не змітали на підлогу. Зсипали в жменьку й доїдали. Або курям давали.

– Судячи з вашого профілю у Facebook, любите котів. У дитинстві з ними панькалися?

– На вхідчини в нову хату баба Варка привезла кішку Марину. Я навчила її плигати через кватирку до мене в ліжко. Марина залишала сліди на постелі. Мама боролася, потім махнула рукою. 18 років прожила кішка. Відійшла в інші світи, коли я вже мала доньку. Не одна Марина була в мене. Я стягувала в двір усіх котів, яких викидали люди. Лікувала їх. Виживали не всі. У дворі було котяче кладовище, з хрестами.

– Поряд з Капітанівкою – ліс. Мабуть, бували там в дитинстві.

– Аякже. Ходили в ліс по гриби, по ягоди, по трави. Просто гуляли в лісі. Недалеко від місцини, де був маєток графа Бобринського (1846 року збудував у Капітанівці цукрозавод. – Ред.), зруйнований у революцію, – старезний дуб. Такий товстий, що обхопити можна хіба що вчотирьох, якщо не вп’ятьох. У часи мого дитинства на дубові була табличка з написом, що йому – 190 років. Батько казав, що ця табличка висіла, ще коли він у «ФЗО» вчився.

– Де розважалися в юності?

– У Капітанівці було три клуби. Дискотека. Жива естрада. Влітку в інші села їздили. Туди – на вантажівці, назад – пішки. Кілометрів п’ять – завиграшки. А в одинадцять мала бути вдома.

– Старші розповідали вам про голод, про війну?

– Данило Сафонович Попенко, мій дід, був видатним агрономом, виводив високоврожайні сорти пшениці, їздив на ВДНГ у Москву, нагороджений орденами Леніна й Трудового Червоного Прапора. На фронт його не пустили, був в евакуації. Я просила його розказати про це. Він на це казав: «Добре зараз живеться?» – «Добре». – «От і не питай, як було раніше. Не треба того знати, то було погане». Але війна нагадувала про себе дідові Данилові до останнього його дня. Він у легенях осколок носив, який влучив на переправі. Осколок непокоїв на погоду. Бабуся Маруся теж з осколком у гомілці жила. Давала мені торкнутися до того місця. Вітчим мами був остарбайтером. У Німеччині вивчив німецьку. Про минуле я дізнавалася з невеликих розповідей.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що в часи вашого дитинства жителі Капітанівки ретельно готувалися до Різдва, Великодня – прибирали в хатах і т.п.

– Це в генокоді українців. А коли в хаті прибрано й гості сидять – занавіска має закривати вікно не щільно, щоб з вулиці було видно, що ж там за красоти, що ж там на столах. Готувалися й до Великодня, і до Різдва, і до храмового свята. У Капітанівці храмове свято – на нього кажуть храм – 28 серпня, на Першу Пречисту. Це день, коли закладено церкву. За місяць до свята біляться хати. На храм зранку сходяться, з’їжджаються всі, хто не пов’язаний з державною роботою. Решта – під вечір.

– Навіть у сімдесяті – вісімдесяті роки відзначалися храмові свята?

– Так. Правда, обідів біля церкви не влаштовували. А на службу йшло багато людей.

– Які науки подобалися в школі?

– Дуже любила українську літературу. Стельмаха, Коцюбинського, Панаса Мирного… На день народження бабуся дарувала мені книжки. У неї були знайомі в книжковому магазині. Я забрала ті книжки, коли розбирали речі в батьківській хаті. Вони допомогли у формуванні мого світогляду. Спасибі вчительці української літератури, яка дозволяла нам думати й сперечатися.

Батьки так виховували, що я мала бути найкращою. Інакше – кулаком по столі: «Не позор сім’ю!» Виникали труднощі – мама, батько сідали поряд, розбиралися разом. Що мені давалося тяжко – це твори з літератури. Усно відповідаю на «відмінно», а висловити думки письмово – складно, та й мені це здавалося несуттєвим. Брала участь в олімпіадах з математики, мені пророчили фізмат університету імені Шевченка. Подобалося малювання. Це був світ, в якому почувалася органічно. Мої малюнки відправляли на конкурси. Щоправда, перша вчителька не повірила в мої здібності. «Не верю», – сказала, коли я перемалювала картинку. Ще й матір викликала. Мовляв, дитина обманює, а це – негарно. Мама запропонувала вчительці, щоб я щось перемалювала при ній. Я перемалювала, знову досить вдало, але вчителька не визнала, що була неправа. У неї склалося враження про мене як про нескорену дитину, з якою треба бути готовою до всього. Так воно й було. Якось вчителька неправильно приклад розв’язала, а я помітила й сказала.

А перший стінопис я зробила, коли тільки перебралися в нову хату. Мама натопила плиту, посадила мене на лежанці теплій, дала олівці, папір, іграшки і – на роботу. Сиджу я на лежаночці, а стіна – така біла, аж руки чухаються. Я й намалювала на стіні кульковою ручкою – вони тільки появилися – троянду. Мама повернулася, з очей – іскри. Дала ганчірку, горілку: «Витирай». А воно не витирається. Потім разів із двадцять ту стіну фарбували, поки троянда перестала проступати.

– Як вибирали вищий навчальний заклад?

– Мене вабила художня кераміка. Поїхала з мамою у Львів, вступати в інститут декоративно-прикладного мистецтва. Вступні екзамени там – на місяць раніше, ніж в інших вузах. Щоб абітурієнти в разі провалу мали змогу вступити в інші вузи. На кераміку брали всього-навсього п’ятьох. Вступники в основному – дядьки. Виявилося, вони не перший раз пробують: хто – вп’яте, а хто – всьоме. Я і мама й задумалися: хто ж тут вчиться? А в приймальній комісії поцікавилися, в якого художника я вчилася, захотіли поглянути на мої роботи. Я – в ступор. Добре, що не взяла своїх малюнків, то ж такий примітив. Мама: «У неї золота медаль». Викладач посміхнувся у вуса: «За всю історію інституту тільки одна дівчинка із золотою медаллю вступила». Я зрозуміла, що другою не буду. Мені запропонували влаштуватися в інституті прибиральницею, щоб тим часом була натурницею в якогось художника. А далі, мовляв, видно буде. Мамі не сподобалося, що мене в натурниці хочуть записати. Вирішили, що вступатиму на дизайнерський факультет – нібито були шанси. Мама: «Продамо машину, буде за що тобі наймати квартиру». Мама ніби приносила себе й батька в жертву заради мене, а я мала відмовитися від цього. І я погодилася на її наступну пропозицію – вступити в хіміко-технологічний інститут в Одесі, на м’ясо-молочний факультет. Хоча мені це дуже не подобалося. Повернулися ми додому, там і дізналися, що є рознарядка з Одеського педінституту імені Ушинського – саме відбирали на спеціальність вчителя образотворчого мистецтва. Я аж засяяла – так захотілося. Було шість претендентів на одне місце. Вступила на загальних підставах, бо Капітанівка – це селище міського типу, а пільги давалися тільки селянам. Факультет – художньо-графічний.

– Тільки не кажіть, що було важко вчитися.

– Таки важко. Було б неважко, якби все вчасно робили. А робили все в останню або передостанню ніч.

– Був якийсь пріоритетний напрямок у навчанні?

– Ні. Вчилися по вісім годин у день в аудиторіях. Чітко визначено, чого й скільки. Але були й спецкурси – дисципліни за вибором: оформлення шкільного театру, графіка й декоративно-прикладне мистецтво. Я офіційно записалася на декоративно-прикладне, це – моє. І від шкільного театру не відмовилася, бо цей курс вів колишній головний художник оперного театру дядя Петя – Петро Афанасійович Злочевський. Він давав нам контрамарки на всі вистави, тому ми передивилися весь репертуар театру. А як відмовитися від різних графічних технік? Офорт, ліногравюра…Ми все це всотували, як губки. Ходили в майстерні до художників. Цікаво було спостерігати, як художник кладе мазок за мазком. А коли художник, дивлячись на твою роботу, казав: «Ммм…», це було найвищою похвалою. З Ольгою Тарасенко, вона читала у нас історію мистецтва, бували на виставках.

– Яким саме видом декоративно-прикладного мистецтва ви займалися?

– Батиком. Це розпис на тканині з допомогою воску. Як писанка, тільки на тканині. Писанкарства як дисципліни в нас не було, петриківського роспису – теж, але ми цим займалися. Просили викладачів, щоб показали. Життя було насичене, і не тільки навчанням. Захотіли дискотеку чи інший захід провести – самі влаштовували. Куратори з нами не панькалися. Кожний рік – робота в колгоспі, на виноградних плантаціях та в персикових садах, робота зі складними підлітками, педпрактика в таборах. На замовлення обкому комсомолу оформляли наочну агітацію. Був будівельний загін, у Ханти-Мансійськ їздили. Літали на літаках у Москву на виставки картин. Їздили потягом дружби в Чехословаччину, на два тижні. Враження – незабутні! Одеса вже тоді була демократична, а Чехословаччина – ще демократичніша! Мама непокоїлася, що приїжджаю з Одеси не в пальто з лами, а в куртці. Питала: «Як на тебе таку люди в Одесі дивляться?» А я, коли одягала в Одесі шубу, то на мене дивилися, як на трохи несповна розуму. Я шубу й одягала, щоб провітрити, щоб міль не з’їла. У Празі я побачила: там ще менше уваги приділяють одягу, а більше – духовному, культурі. Тоді зрозуміла: йду в ногу з часом. А студентське життя так подобалося, що хотілося бути вічним студентом. Думалося, ти коваль свого щастя.

– Що ви, студенти, їли?

– Бабуся передавала домашню локшину. Мама – домашню тушонку з курей. Бабуся знала, якого числа в мене стипендія, і за тиждень до того слала листа, в який вкладала три карбованці. Ми тих листів чекали кімнатою. На три карбованці можна було купити їжі. Частину стипендії залишали в книжковому магазині «Дружба». Коли гроші закінчувалися – пили чай з хлібом. Чай був «Номер 36». Вкидали пачку в чайник і виварювали кілька разів.

– У Кіровограді ви з…

– З 1990 року. Інститут закінчила 1988-го, народила доньку, попрацювала в Білій Церкві і – сюди.

– Хто вас затягнув?

– Доля.Тут, у Центральноукраїнському педагогічному університеті, на кафедрі образотворчого мистецтва і дизайну, маю змогу відтворювати українські традиції. І велике щастя викладати українською.

– Можна сказати, що ваш напрямок – декоративний розпис?

– Так. А почалося все з троянди на стіні над лежанкою.

– Але в часи вашого дитинства, здається, уже не розмальовували печі.

– Як це не розмальовували? Я бачила такі розписи в хаті баби Теклі, маминої хрещеної. Баба Текля жила в Кавунівці Шполянського району. Ми до неї їздили раз у рік, мама возила вечерю. І не тільки в баби Теклі печі розписані були. Мама розповідала, що в селі жінки з Поділля заробляли розписом хат, фарби мали спеціальні. Завершивши роботу, майстрині залишали трохи фарби – щоб хазяї могли домалювати орнамент, коли забрудниться чи зітреться. За роботу майстрині брали харчами – яйця, борошно, олія. Гроші їм рідко давали. Орнаменти були не на один рік. А хати білилися щороку – перед Великоднем або храмом.

– Тепер ви – відома художниця. Берете участь у виставках, робите стінописи на замовлення. Хтось посприяв у популяризації ваших творів?    

– Олексій Доля – відомий фольклорист і етнограф, нині покійний. Він працював у центрі фольклору та етнографії Інституту філології Київського національного університету імені Шевченка. Піклувався про популяризацію народної мистецької спадщини Кіровоградщини. Попросив мене провести майстерклас стінопису, познайомив з тележурналісткою Наталкою Фіцич. Наталка приїздила сюди. Майстерклас я провела в себе в Лелеківці. Його показали на Першому національному. Далі – кілька проєктів стінопису. Найбільший – у Катеринівці Кропивницького району. Багато стін розписала в університеті.

– Це ж нелегко фізично – розписувати будинки. Ще й на висоті.

– Коли є ідея, не відчуваєш, що працюєш на вишині сім метрів. Хоча стрибати доводиться – з риштувань, на риштування. Бо треба час від часу поглянути на свою роботу збоку. З Мирославою Липою та Оксаною Гарбузенко, це моя дочка, настрибалися, коли в Катеринівці стіну цегляної двоповерхівки розписували. Найбільша складність полягала в тому, що стіна – нерівна. Зазвичай стінопис робиться на штукатурених поверхнях.

– Здається, у стінописі ваша улюблена фігура – символічний вазон, або дерево життя. Знаю, вкладаєте глибокий смисл в цей орнамент. Із замовниками обговорюєте такі речі?

– Обов’язково. Вони мають розуміти, про що йдеться. Наприклад, малюю ваш особистий вазон. Пояснюю: ось – ваша квітка. А ця квіточка – це ваше майбутнє. А оці квітки, нахилені донизу, – це те прекрасне, що було в вашому житті. Можливо, і тих людей нема, і ті події відійшли на другий план. Але це – ваш багаж, ваша пам’ять. До речі, про вазони. Малюю їх при кожній можливості. Руки не можуть без олівця. Я й думаю олівцем. Сиджу, наприклад, на нараді чи конференції. Дістаю папір, олівець, починаю малювати. Спочатку вісь, далі – квіточки, птахи навколо… На кожну доповідь – вазон. Тобто враження від кожного доповідача виливаються в окремий малюнок. Згодом дивлюся на свої малюнки, і в уяві постають люди, які виступали з доповідями.

– Стінописи ще називають муралами.

– Не терплю цього слова. Воно мені нагадує дієслово «марал». До того ж, вважаю, що не варто малювати на стінах будинків Крокодилів Ген і тому подібний кітч. Я навіть проти контркультури на стінах. Треба виховувати підростаюче покоління в правильному руслі. Зображення на стінах мають погоджуватися з психологами. Тому що засоби візуалізації впливають на психіку. Малювати де заманеться й що заманеться – це безкультур’я. Читала, що графіті породжує агресивність.

– Розкажіть про останні виставки.

– Вазони того типу, які малюю, цікавлять не тільки жителів Кіровоградщини, де вони були поширені. За останніх три місяці відбулися дві мої персональні виставки у Харкові. Взяла участь у черговій виставці «Країна майстрів» у Кіровоградському обласному центрі народної творчості. Ці виставки дають можливість нам вчитися одне в одного.

– Чого хочете в житті?

– Хочу, щоб було завтра. Як казала бабуся, дасть Бог день – дасть Бог пищу.