Три лінії фронту Дарки Оліфер

14:24
1170
views
Квітень 2006 року, Житомирський загальновійськовий полігон. Навчання українських військових перед відправкою до миротворчої місії в Косово (Сербія) / Апрель 2006 года, Житомирский общевойсковой полигон. Обучение украинских военных перед отправкой в миротворческую миссию в Косово (Сербия)

Як досі Україні вдавалося зупиняти повномасштабну війну, з ким Росія говорить на «Ви», скільки у фронта ліній і що спільного між журналістами та вампірами, розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «УЦ» відома політична журналістка та воєнкорка, прессекретарка другого президента України Леоніда Кучми Дарка Оліфер.

– Ви закінчили філософський факультет. За другою освітою – психологиня. Як прийшли в журналістику?

– Майже одночасно із вступом на філософський факультет, але набагато раніше, ніж наважилась на психологічну освіту.

З-поміж важливих речей, які дав перший диплом, – звичка постійно звертатись до класиків та навички критичного мислення. Знання психології допомогли, насамперед, краще розуміти себе.

А от шлях до журналістики був трохи іншим.

Коли мені виповнилось 14 років, то я остаточно збагнула, що мені подобається робити найбільше, – читати книжки та писати гімназичні твори, насамперед – з української та російської літератури, але так само і англійською, і німецькою. Писала твори за однокласників, сусідів, друзів – могла з однієї теми написати до десятка різних текстів, без повторів, у різному стилі. У батьків вдома є кілька коробок з моїми зошитами. Нещодавно переглянула один з них – і знайшла чернетку «домашки», яка виявилась майже пророчою. Під час вивчення ділового українського мовлення (це коли вчаться правильно укладати документи) нам дали завдання написати протокол засідання якоїсь зустрічі. Надворі був квітень 1999 року, і головною новиною була війна у тодішній Югославії. Як і багато наших з вами колег, я змалечку цікавилась політикою та міжнародними подіями й тому написала протокол засідання Ради Безпеки ООН, що був присвячений саме стану справ на Балканах. Сама писала пряму мову ключових дійових осіб тої доби – Мадлен Олбрайт, держсекретаря США; Хав’єра Солани, генсека НАТО; Віктора Чорномирдіна, спецпредставника РФ з врегулювання ситуації в СРЮ. Я не мала тоді жодних планів ані щодо журналістики, ані щодо інших напрямків діяльності. І я ще не знаю, що зовсім скоро мені доведеться вживу спілкуватися з усіма героями своїх шкільних творів, я багато висвітлюватиму діяльність ООН в цілому та її миротворчу місію зокрема, а військові та дипломати стануть невід’ємною частиною мого життя. Та коли на першому курсі мій університетський друг Михайло Штекель, чий батько Леонід Штекель на той час керував видавництвом «Негоціант», сказав: «Моєму тату потрібні журналісти. Ти не хочеш спробувати?» – я не розмірковуючи погодилась.

– Вас взяли на роботу у Києві «як хлопчика». Що це за історія і як зараз себе бачите?

– Трохи не так – не в Київ, а на ICTV. Восени 2008 року там запускали новий проєкт – щоденний підсумковий випуск новин о 22:45. На той момент його керівники, Віталій Ковач та Віктор Сорока, вже взяли двох кореспондентів- хлопців, їм був потрібен третій. Оскільки працювати треба було багато, то мене одразу попередили, що це – чоловіча робота. Усе життя працюю в чоловічих колективах, і для мене це звична справа. І мене тішить, що зараз роботодавці так питання не ставлять.

– Ви працювали в усіх гарячих точках України й не лише – у Ліберії та Косово, коли там були українські миротворці; у Криму, коли звідти виходили українські війська; на Донбасі, коли була надія найближчим часом перемогти у війні. Чому саме такий вибір журналістської місії?

– На всіх етапах, які ви перелічили, це було абсолютно свідомим рішенням.

Моїм першим місцем роботи в Києві був ньюзрум телеканалу НТН – прекрасна команда професіоналів з усієї України, багато з яких нині є топовими медійниками.

Тоді, у 2005 році, я прагнула знайти своє місце в професії. Визначилась досить швидко: я прийшла на НТН у серпні, а вже в листопаді дзвонила тодішньому керівнику прес-служби Міністерства оборони України Андрію Лисенку із вимогою взяти мене на виведення українського миротворчого контингенту з Іраку, яке мало відбутися наприкінці року. Андрій був вражений таким нахабством з боку незнайомої особи та як нормальна людина, звичайно, відмовив, і в Ірак я не полетіла. Але ж, як то кажуть, вода камінь точить, і на кілька років я зосередилась саме на висвітленні діяльності Збройних Сил України.

Тоді це було, м’яко кажучи, не надто популярно, і колеги мене часто питали щось на кшталт: «Ти ж класний журналіст, чого ти не займаєшся нормальною роботою?» На жаль, в Україні часто-густо люди вважають, що «хороший журналіст», здебільшого, дорівнює «політичний журналіст», бо політика затьмарює все інше. А я завжди з радістю працювала з армією й завжди буду вдячна всім, хто мені тоді довіряв, допомагав і підтримував на цьому шляху.

Під час Другої світової батьки моєї матері пішли добровольцями на захист країни від нацистів – вони були тими самими небагатослівними фронтовиками, які вкрай рідко розповідали про війну. Особливу повагу до людей у формі мені прищепив батько мого тата, інший мій дідусь, капітан І рангу, який виховав нас з братом та сестрою. Дід навчив мене читати; супроводжував на вступних іспитах до університету; наполіг на моєму вступі до аспірантури. Та головне – навчив любити життя й нічого не боятися. Він пішов з життя в травні 2014 року, і його похороном опікувався офіцер Військово-Морських сил України, який щойно вийшов з Криму. Одразу після того, як в одеському крематорії пролунали постріли почесної варти, я вирушила у своє перше відрядження на Донбас. Це був мій професійний та громадянський обов’язок. І так само вирішили десятки наших колег, які не мали досвіду висвітлення збройних конфліктів, але розуміли, що повинні бути там, де відбувається найважливіше для країни. Взагалі я вважаю, що роль українських журналістів у збереженні нашої державності в 2014-2015 роках – тема для окремої великої розмови.

– Ще недавно ви щосереди летіли до Мінська на засідання Тристоронньої контактної групи. Що було найважчим у цих засіданнях? Що – переможним?

– Насамперед мені потрібно було зрозуміти, що таке Тристороння контактна група, що таке Мінські угоди, Нормандська четвірка та для чого все це потрібно. Щоб пояснити українському суспільству, що відбувається, насамперед потрібно розуміти це самому. І бажано розуміти це системно та глибоко.

Липень 2017 року, під час засідання Тристоронньої контактної групи, Мінськ (Білорусь) / Июль 2017, во время заседания Трехсторонней контактной группы, Минск (Беларусь)

І потрібно було розуміти роль Леоніда Кучми в цій надскладній геополітичній роботі. Завдяки його особистому авторитету та його дипломатичним здібностям у найтяжчі моменти 2014-2015 років вдалося зупинити повномасштабну війну, коли щодня гинули десятки українських громадян – як військових, так і цивільних; почалося повернення сотень полонених додому; країні вдалося виграти час для створення дієздатної армії. Його поважають в усіх верствах українського суспільства; до нього дослухаються в США та країнах ЄС, він останній український державний і політичний діяч, з яким Росія говорить на «Ви».

Найскладнішим було щоразу витрачати величезні зусилля – і не бачити результатів місяцями й роками. Це дійсно складно.

А найбільшою радістю, звичайно, були звільнення з полону. Торік, напередодні Дня Незалежності України, мені пощастило бути на черговій церемонії нагородження найбільшою неурядовою нагородою «Народний Герой». Подія відбувалась в Холодному Яру, просто неба, атмосфера була піднесеною та зворушливою. І тут я бачу, що одного з нагороджених представляє Богдан Пантюшенко – танкіст, який майже 5 років був у полоні й якого вдалося повернути додому лише наприкінці 2019 року. А з ним на цій церемонії – його дружина, яка тоді була при надії. Я не буду вам казати, про що я думала в той момент, коли дивилась на них, таких красивих та щасливих. Але такі миті дають відчуття того, що все недарма.

– Ви причетні до повернення додому з Донбаської війни полонених. Чому, на вашу думку, процес так званого обміну пригальмувався?

– Звичайно, я уважно стежу за всіма новинами щодо роботи Три­сторонньої контактної групи, але не коментую цього процесу. Насамперед тому, що знаю, наскільки це складна робота загалом і звільнення утримуваних осіб зокрема. Лише щиро бажаю колегам успіхів в їхній роботі на благо українського народу та української держави.

– Чому пішли з активної професії та зважилися на посаду прес-секретарки? Підозрювали, що вона стане лінією фронту?

– Ви правильно кажете: з початком війни в 2014 році з’явилось три лінії фронту – військовий, дипломатичний та інформаційний, і вони всі тісно пов’язані між собою. Це гібридна війна. І коли йде війна, ти мусиш робити те, що треба, а не те, що хочеться. Тоді, на початку 2015 року, вже було розуміння, як військовим кореспондентам будувати свою роботу безпосередньо на лінії зіткнення. Треба було забезпечити інформаційний супровід дипломатичної лінії захисту. Оскільки такої структури, як ТКГ, ніколи раніше не існувало, усю цю систему комунікації ми створили з нуля.

– Коли та з якого приводу ви чули востаннє фразу «Даниличу, ти мав рацію»?

– Цього тижня, коли Леонід Данилович повідомив суспільство, що вони з дружиною перебувають у Києві й не мають жодних намірів залишати Україну. Це істотно заспокоїло і громадськість, яка чекала належної комунікації від чинної влади, і український політикум.

– Коли ви стежите (чи стежите?) за нинішньою ситуацією, у вас не виникає бажання повернутися до активної журналістики?

– Журналістика – це велика любов на все життя, яка відкрила мені світ. І вона вже ніколи з мого серця не піде. Проте моя нинішня робота дозволяє приносити більше користі Україні. Ми на постійному контакті і з колегами-журналістами, і з тими, хто опікується комунікаціями різного рівня в урядових та неурядових структурах. Окремо – з іноземними дипломатами, навчальними закладами, армією, спецслужбами. Обмінюємось інформацією, думками, якщо потрібно – координуємо свої дії.

– Нам чекати нову книгу Леоніда Кучми? Його спогади вкрай цікаві.

– На це потрібен час – свої найвідоміші книги Леонід Данилович представляв суспільству тоді, коли країна підбивала певний підсумок, підводила риску під тим чи іншим етапом. І ці видання більш ніж актуальні й нині.

«Україна – не Росія» користується величезною популярністю, це справжній маніфест національної ідентичності українського народу. Особисто мене вражає незмінно активне обурення росіян щодо самої назви: книгу видано майже 20 років тому, а вони й досі не можуть змиритися з цією констатацією.

«Після Майдану» – менш відома, раджу її до прочитання всім, хто цікавиться українською політикою. Вона вийшла у 2006-му й містить роздуми другого президента про його досвід десяти з половиною років роботи на чолі держави. Для мене найцікавіше – це детальний опис історії формування і державних інституцій, і окремих особистостей. Я взагалі вважаю, що було б непогано законодавчо обмежити використовувати посадовцям слово «уперше», бо ним зловживають. Нова команда приходить і проголошує: до нас нічого не було, лише дух Божий над водою літав. Тож літочислення починається з нас, і все хороше – то ми.

Проблема не лише в тому, що це позбавляє українську владу спадковості та знецінює роботу попередників. Найгірше те, що люди не знають, яких помилок припускалися ті, хто був до них, і, відповідно, як тих помилок можна уникнути. Молодим політикам здається, що все, що вони роблять, є чимось унікальним і неповторним. А насправді – «це ж вже було». Інколи навіть дивує, наскільки точно відтворюються моделі поведінки, взаємин, рішень. І наскільки вперто політики не хочуть бачити цієї схожості. І як щиро вони потім дивуються результатам, до яких призводить така поведінка.

Жовтень 2014 року, на Дебальцівському плацдармі / Октябрь 2014 года, на Дебальцевском плацдарме

– Кожен президентський прес-секретар має свій професійний почерк. Який він у вас?

– Згадала слова одного з найкращих фотографів-новинарів сучасності Єфрема Лукацького, який каже, що журналіст має бути як вампір – у дзеркалі не відбиватися й тіні не залишати.

А якщо серйозно… У 2014 році з початком російської збройної агресії Леонід Данилович відгукнувся на прохання президента Порошенка, а згодом і президента Зеленського представляти Україну в Тристоронній контактній групі. Леонід Кучма допоміг зупинити широкомасштабну війну, повернути додому сотні полонених, почати відновлення зруйнованої інфраструктури Донбасу, переозброїти українську армію. Найголовніше – він допоміг зберегти українську державу. І якщо я була йому бодай трохи корисною в цій справі, то я не дарма прожила останні 7 років.

– Леонід Данилович говорив, що «ви ще побачите Україну без Кучми». Яка вона, ця Україна? Які її перспективи?

– Головне, що вона є. Кажу це абсолютно серйозно. Ми не усвідомлюємо, наскільки масштабними й тяжкими є випробування, через які нині проходимо як держава та як суспільство. І нам потрібно гуртуватися, а не сваритися один з одним. 31 грудня 2004 року у своєму новорічному зверненні президент України Леонід Кучма закликав українців до єдності: «Якщо в нашому українському домі будуть мир та злагода, решту наш працелюбний народ зробить своїми руками й своїм розумом». Фактично, це були останні публічні слова Леоніда Кучми в якості чинного глави держави. І за роки війни ми всі переконались: коли ми єднаємось, то нас неможливо здолати.

– Якими ви бачите перспективи вирішення конфлікту на Донбасі, який поріг прогнозування, чи перетвориться ОРДЛО на Придністров’я?

– Леонід Данилович завжди каже, що завершення війни на Донбасі залежить від Господа Бога та від Путіна. Тому всі прогнози тут марні.

– Чого ви хочете для себе та для країни, якою є ваша ідилія?

– Для України хочу миру, розвитку, руху вперед, самодостатності, відновлення територіальної цілісності. На філософському факультеті мене вчили, що щастя немає: є лише воля та спокій. Коли опановувала фах психолога, то з’ясувалось, що в нас завжди є право вибору. А досвід журналіста довів: якщо людина вирішила стати щасливою, то зупинити її неможливо.