Поки виє сирена

10:35
1124
views

У ті воєнні роки я засвоїла дуже важливий урок: людина завжди може зробити трохи більше за те, що вчора здавалося межею її сил.

Голда Меїр

 

Ще недавно нас страшенно (до петицій меру) дратував нічний шум сміттєвозів – зараз їхній гуркіт тільки тішить. Натомість вивертають душу сирени повітряної тривоги. Особливо – нічні та довгі.

Цього тижня одна з таких сирен тривала понад п’ять годин. Люди вже перестали думати про небезпеку – усіх турбувало: чому так довго? Може, і справді сирена зіпсувалася? Ні, не зіпсувалась. Відпочила трохи, та й гуде знову.

Поки виє сирена, навіть дивитись телевізор неможливо: там – лише війна. День за днем. І страшні кадри Харкова та Маріуполя, Бучі та Бородянки. І в телефон п’ять годин поспіль не «провтикаєш». Там лише обіцянки – Байден, Макрон, Беннет… І чергові мотивуючі кліпи та відеозвернення Президента. Та ще й гризня між своїми – як без неї? Здебільшого боти собачаться – чи наші, чи росіяни? Замість імен – якісь дивні ніки, замість фото – «веселі картинки».

А ще у телефоні – ППЛ. Путін, Пєсков та Лавров. Де ви взялися на наші голови, виродки?

Мозок не витримує численних повторів, вимикаєш все, сну немає, мимоволі починаєш крутити головою на всі боки, дивитися й розмірковувати.

Про що думає в холодному та напівпорожньому укритті цей чоловік, що притискає до себе двох закутаних у ковдру собак? Про близьких, які далеко, але в безпеці? І коли це все скінчиться? А про що думає жінка, яка вже втомилася від підйомів та спусків із 7-го поверху? Вона розстелила ковдру в коридорі, між двома внутрішніми стінами, сподіваючись якось убезпечити себе. Не хочеться її засмучувати, але…

Щодня з Кропивницького вирушають автобуси на захід. Здебільшого їдуть жінки та діти. Їх проводжають родичі, вони обіцяють один одному швидку зустріч на рідній землі під рідним дахом, а в очах сум – невже назавжди? Звичайно ж, ні! Ви обов’язково повернетеся до нашого міста, і ми зустрінемося. Не всі, мабуть, але це вже як Бог дасть.

А місто помітно спорожніло. Ще нещодавно мер репетував на нарадах, вимагаючи розчистити Кропивницький від суцільних стоянок та пробок. Війна розчистила. Вулиці порожні, водії та пішоходи не гарчать одне на одного, а радіють нечастим зустрічам.

Багато дрібних торгових яток закрилося – немає підвезення товару, та й грошовиті клієнти вже далеко. Президент пообіцяв різко знизити податкове навантаження й скасувати всі перевірки, аби народ зміг вижити. Місцева влада христом-богом просить продавців повернутися на ринки. Сам чув, як одна горласта тітка «наїжджала» на охоронця: «Ну шо, тепер не ганятимеш курячо-молочну мафію?»

Знову завила сирена. У супермаркеті обслуговування одразу припинилося. Хоча ні, бабусі – «божому одуванчику» товар касирка пробила. А на ображений докір публіки, що застрягла, відрізала: «Їй можна, вона все одно сирену не чує!»

А пам’ятаєте, як у мирний час пандемії ми соромилися зізнатися навіть друзям, що перехворіли на «корону»? Тепер так само ухиляємося від прямої відповіді: «Ви спускаєтеся у сховище?» Смішно й безглуздо.

На мене особисто сигнал повітряної тривоги справляє дивний вплив – зомбуючий. Щойно чую її завивання, одразу чомусь згадую старий анекдот і лізу всім його розповісти. Ось і вам розповім:

– Семене Львовичу, чому ви щодня підходите до мого кіоску, дивитесь на прилавок, а газети ніколи не купуєте?

– Я чекаю на некролог.

– Але ж вони публікуються на останній сторінці.

– Той некролог, якого я чекаю, – він буде на першій!