Снідати не було коли – покликали воювати

Олександрові – 47 років, він – спецпризначенець, старшина. Брав участь в обороні Донецького аеропорту, у боях під Іловайськом. Побував у полоні. Продовжує служити, але війна дається взнаки – недавно знову опинився в лікарні. Там з ним і зустрівся кореспондент «УЦ».

За словами Олександра, в десантники він пішов за прикладом покійного діда Леоніда, учасника Другої світової.

– Мене не одразу взяли, хоч і мав досвід строкової служби. Командир частини сказав мені, щоб подумав добре, бо «десант» – це на все життя. Я два роки думав, 2008 року знову звернувся. Уклали зі мною контракт. Спочатку я служив старшим водієм, у званні сержанта. Згодом став командиром відділення розвідки. 2014 року почалася війна. Нас, конт­рактників, відпустили по домівках, щоб відпочили після полігону. Я саме під душем стояв, голову намилив, а жінка їсти насипала, як зателефонували зі служби: бойова тривога. Снідати вже не було коли, зібрався – і в частину. Звідти нас направили в Донецьк, де заворушилися сепаратисти. Спочатку ми розташувалися у військкоматі. На початку квітня під військкомат прийшли цивільні, кричали, що вони – за Росію. Неадекватні якісь. Ми тримали оборону, їх не чіпали. А вони побоялися лізти. Згодом ми переселилися в аеропорт. Там з донецькими спілкувалися, нормально балакали. Потім настало 26 травня…

Старшина веде мову про день, коли відбувся перший бій за встановлення контролю над аеродромом, під час якого ворог зазнав великих втрат і змушений був відступити.

– Я з кулеметником тримав оборону з боку льотного поля. Спочатку було навіть цікаво. Поки осколки та кулі не почали долітати… Запам’яталося, як 25-а бригада привезла нам боєприпаси. Перенести їх в аеропорт було ризиковано – треба пробігти по місцевості, яка обстрілювалася. Один офіцер хапає два ящики й каже: «Робіть, як я». Ми – за ним… І «Нова пошта» посилки нам в аеропорт доставляла. Машина стоїть поодаль, а кур’єр біжить з посилкою… Здається, 29 травня наші ІЛи доставили нам бронетехніку та частину нас вивезли. Мене – у тому числі. Страшно було, коли літак піднімався в повітря. «Стінгером» могли збити.

Наступний період служби Олександр визначає так: «ходьба по Донецькій і Луганській областях».

– Наша розвідгрупа першою увійшла в Карлівку. І в Красногорівку ми перші заїхали. Під Карлівкою місцеві хлопці нам їсти носили, мати їхня варила. Люди, з якими ми там спілкувалися, – за Україну. А в Красногорівці бабця вибігла: «Ой, мои спасители!» Коли зрозуміла, що ми – ЗСУ, втекла в двір. Та й у Красногорівці багато людей раді були нам. Повиходили на вулиці, а ми роздавали дітям сухпаї. Я помітив дебелого, з два метри зростом, молодика. Кажу: «Чому б не взяти автомат? Твоя ж земля». А той: «У меня вы есть». Перед Днем Незалежності – це був все той же чотирнадцятий рік – мене відпустити додому, на три дні. Відпочив – і назад, на Донбас. Прибув у базовий табір, звідти направили в складі розвідгрупи під Іловайськ, на допомогу своїм, які воювали проти регулярних російських військ.

Олександр каже, що там бачив генерала Хомчака, майбутнього начальника Генерального штабу, а в той час – командувача сектору «Б» Сил АТО.

– Я й балакав з ним. Справжній командир. З хлопцями з калюж пив, сухпайки віддавав. А його ще й гадять. З іншого боку, і я не розумію, чому він вибрав такий маршрут, – Олександр має на увазі те, що військові, якими керував Руслан Хомчак, опинилися в оточенні, зазнали великих втрат. Як відомо, у зв’язку з цим лунали закиди персонально Хомчаку: мовляв, винен в загибелі кількох сотень своїх солдатів. Хоча для багатьох очевидне інше: винна Росія, яка напала на нас, Хомчак же солдатів не кинув, виходив з ними з оточення.

Далі – про полон і що йому передувало:

– Ми на БТРі вирушили на Новокатеринівку (за кілька кілометрів від Іловайська. – Ред.). З нами – російський десантник, якого захопили. Перед Новокатеринівкою нас заблокували росіяни – обстріляли з тридцятиміліметрової гармати на БМП. Кількох наших вбило. Одного – навпіл… Залишилося нас четверо. Вибралися з БТРа, взяли із собою росіянина, пішли в село. Побачили якусь жінку, попросили цивільний одяг. Відмовила. Сказала, що росіяни попередили: каратимуть за таке. Ми ховалися в гаражі. Там нас обстріляли. Перебралися в бурячну яму. Росіянин, якого взяли в полон – його Русланом звати, – був з нами. До нього уже дійшло: Росія – агресор. Телефонував своїм: «Вы же по гражданским бьете из “градов”!» У нас закінчувалися патрони, а зброю розібрали й розкидали – щоб ворогові не дісталася. Потрапили ми в полон. Спочатку в десантників були. Я з одним балакав. Він доводив: «Украина ущемляет русский язык!» Зомбований телебаченням.

 Згодом нас передали кадировцям. Ті вже попресували нас. Їм наші «десантні» татуювання й тільняшки не сподобалися. У них і з російськими десантниками стосунки – не дуже. Нарешті нас віддали «сепарам». Вони привезли нас у Донецьк і передали Червоному Хресту – була така домовленість. Хоча кадирівці на блокпосту погрожували: «Выпускаем только убитых и раненых». Взагалі, кадирівці тільки на понти здатні. Червоний Хрест передав нас ЗСУ. Ми хотіли повернутися в базовий табір, щоб продовжити воювати. Але нас відправили в госпіталь у Дніпрі. Там з’ясувалося, що мене – контужено. Від лікування відмовився. Скористався відпусткою та поїхав у Кропивницький. Прибув у ніч на перше вересня. На перший дзвоник з дочкою до школи не пішов. Три дні вдома просидів, не хотілося виходити, з людьми спілкуватися. Через два тижні – на службу, в зону АТО. Повернувся в Кропивницький, коли війна стала позиційною. А тільняшку, в якій воював під Іловайськом, бережу. Почепив на неї дідові медалі.

Олександр стверджує, що людина на війні призвичаюється до постійних незручностей:

– Три – чотири дні не їси – і не відчуваєш голоду. Мабуть, підсвідомо налаштовуєш себе на обмеження в їжі й воді. Хвороб не помічаєш. Мені в госпіталі сказали про пневмонію, а я нічого такого не відчував. Правда, на стресові ситуації кожен реагує по-своєму. Один наш кулеметник таким балакучим ставав, коли їхали на завдання – рот не закривався! Ми й кричали на нього, а він все теревенить. А як поверталися – мовчав, ніби води в рот набрав.

На запитання, чи відчував його підрозділ волонтерську підтримку, військовий відповідає:

– Аякже! Нам допомагали «Серця матерів», «Кіровоград волонтерський». З Німеччини, з Києва присилали гуманітарку. На передову приїздив із Гуляйполя хлопець, який служив строкову в нашій частині. Привозив їжу, піклувався.

– Через проблеми зі спиною мене не відправили на передову, коли Росія почала повномасштабне вторгнення, – каже старшина на завершення розмови. – Ось знову госпіталізували. Лікуюся разом з хлопцями з нашої частини, яких поранено після 22 лютого. Можеш взяти в них інтерв’ю.

Олександрові сусіди по палаті відповідають, що ще не готові…