Не став на коліна

11:35
1044
views

Офіційно Олексій Мушинський вважається зниклим безвісти. Товариші по службі кажуть: загинув як герой. А його син сподівається на диво.

Цю історію розповіла Людмила Гуріна, провідний спеціаліст відділу Кропивницького відділу Міністерства у справах ветеранів:

– Льоша – не перший в роду військовий. Батько дослужився до полковника, дід – до генерала. Олексій розказував, що 2014 року його дід і баба, яким уже по дев’яносто було, розлучилися й поділили майно через різні погляди на події на сході України. А Льоша, який колись служив прапорщиком, пішов захищати Україну. Добровольцем. Служив у 34-му батальйоні. У серпні 2014-го знищив групу бойовиків. Сталося це так. Олексій з товаришами, доставивши в тил пораненого побратима, поверталися БТРом на позиції. На шляху трапилися бойовики-чеченці. Їх і розстріляв Льоша, який сидів на броні. Але бойовики встигли поранити його в ноги. Потім було лікування. Олексію в ноги вставили пластини. З ними й повернувся в Кропивницький.

Олексія хотіли відзначити за подвиг. До нагороди не дійшло, а він і не добивався цього, бо скромний, не нахабний. Працював на різних роботах. Наприклад, у фірмі, яка здійснювала реконструкцію будинку, де тепер – Прозорий офіс. Охоче допомагав Льоша сусідкам-пенсіонеркам: дах полагодити й таке інше. Одна з них і познайомила мене з Олексієм. Звернулася до мене, щоб я допомогла учасникові АТО в госпіталізації – пластини в ногах муляли, треба було виймати. Влаштували ми Олексія в госпіталь, там його прооперував хірург. Олексій повернувся до роботи, ніколи не байдикував. Посприяла я й тому, щоб Соколівська сільська рада, на території якої зареєстровано Олексія, виділила йому землю. Він подарував землю синові. Допомагав йому чим міг. Багато розповідав про сина. Казав, до трьох років його з рук не спускав.

Я наполягала, щоб Олексій оформив інвалідність, щоб пенсію отримував. А він: «Після війни…» Рвався на війну, у свій батальйон: «Хлопці воюють, а я тут сиджу». Олексій хотів повернутися на військову службу, щоб і сина матеріально підтримати. Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, він, звісно ж, звернувся у центр комплектації. Там подивилися у його справу й сказали, що після такого поранення не підлягає мобілізації. І я просила: «Льоша, залишайся». Та хіба його переконаєш… Урешті-решт мені ж довелося просити начальника центру комплектації, щоб задовольнив прохання Олексія.

Сьомого березня Льоша отримав направлення в свою бригаду. Там так зраділи, дізнавшись, що Олексій повертається! Казали: «Це ж той Льоша, який знищив чеченський загін». І Олексію було приємно, що його пам’ятають, поважають. Одинадцятого ми привітали його із 47-річчям. Зібрали йому все, що найнеобхідніше на війні. Наступного дня Олексій поїхав на схід. Згодом зателефонував. Казав, усе в нормі. Дякував за ліхтарики.

Пізніше я дізналася, що 11 квітня його підрозділ неподалік Лисичанська потрапив під великий ворожий артобстріл, після якого частина наших бійців опинилася в полоні. Якось до мене прийшла Льошина сусідка – та сама, яка раніше клопотала про його госпіталізацію, – і розповіла, що розмовляла з двома його бойовими товаришами, теж сусідами. Вони розповіли, що побували в полоні, що їх обміняли. А Льоша, який теж потрапив у полон, загинув. Бо не став на коліна, чого вимагали загарбники.

Не сумніваюся, так і було. Льоша, хоч і скромний, – людина з честю. Він з тих, хто, опинившись у смертельній небезпеці, усміхатимуться і не здадуться. На одному з російських сайтів є зображення військового квитка Олексія Мушинського й такий текст, датований 14 травня: «Теперь ему придется служить в подземных войсках. Предыдущий период службы так и не научил дядю, что для сохранения жизни в войне с жителями Донбасса нужно поднимать руки и складывать оружие». Росіяни, як завжди, хизуються вбивствами.

Офіційно Олексій вважається зниклим безвісти. Родичі мають право звернутися до суду, щоб той засвідчив факт його смерті. Це дало б можливість їм отримати грошову компенсацію від держави. Але Михайло, син, не вірить у смерть батька. Чекає живого.