Дожити до НАТО

Якось Насреддін побився об заклад із самим еміром бухарським, що навчить свого осла богослов’ю так, що той знатиме його не гірше самого еміра. На це потрібні були гаманець золота і двадцять років часу. Якщо Насреддін не виконає умови суперечки – голова з плечей. Вдома дружина почала причитати та плакати, однак Насреддін її заспокоїв: «Не хвилюйся, за двадцять років хто-небудь з нас трьох обов’язково помре – або емір, або осел, або, не приведи Аллах, я. А тоді спробуй розібратися, хто з нас трьох краще знав богослов’я!»

Мені здається, це найдовший епіграф із багатьох десятків моїх колонок. Місця, звичайно, шкода, але ця притча, як на мене, найточніше відображає перспективи вступу України до НАТО. Хто в цій казці умовний Байден, хто – путін, а хто – ми з вами, вирішуйте самі, тут можливі варіанти.

У принципі, всі зацікавлені постаті та ЗМІ в усьому світі вже висловилися про підсумки Вільнюського саміту НАТО, його тріумфатора – президента України на батьківщині щедро полили єлеєм та лайном, усі можливі конспірологічні теорії (крім участі у процесі інопланетян) пролунали, пікірування між Беном Воллесом та Володимиром Зеленським просмаковано, додати до цього майже нічого. Хіба що кілька цитат учасників, які видалися мені знаковими.

Не хочу надувати щоки і перетворюватися на водія таксі, який за 5 хвилин може викласти всю аналітику найскладнішого політичного форуму XXI століття. Для того, щоб не плести очевидних дурниць, не зачаровуватися (не розчаровуватись) марно, цілком достатньо зафіксувати висновок самого Зеленського: «Результат саміту хороший, але якби було запрошення (в НАТО) – був би ідеальним». Ну, ідеальними бувають лише небіжчики, та й то у перші 15 хвилин поминок. А ми маємо бути реалістами, підкреслю – вдячними реалістами.

Але, виявляється, ми й цього не вміємо. Ну не подобається тобі хода Байдена, лисина Шольца чи дружина Макрона, але перш ніж виплескувати свою дотепність у соціальні мережі, зрозумій, що інших байденів у нас немає. Що вони – це літаки, ракети, снаряди, гармати, танки, розвідка, зв’язок. І ще багато чого, щоб захистити тебе та твою сім’ю.

І все ж хотів би, але не можу погодитися з президентом Байденом у його баченні найближчого майбутнього: «Я не думаю, що війна може тривати роками з двох причин. Номер один: я не думаю, що Росія може підтримувати війну вічно, перш за все через ресурси та потенціал. Номер два: я думаю, що складуться обставини, за яких, зрештою, президент путін вирішить, що це не на користь Росії – економічно, політично та в інших – продовжувати цю війну». Дуже непокоїть у цій цитаті наявність слова «вічно» – у Ходжи Насреддіна був хоча б точно визначений термін – 20 років, у нас і цього немає.

2005 року мені пощастило з колегами відвідати штаб-квартиру НАТО в Брюсселі, послухати лекцію, пройтися територією з екскурсією, поспілкуватися з двома переляканими майорами ЗСУ, які проходили там стажування. Багато хто з нас чекав на військово-технічне диво, але нам його не показали – сховали, напевно. Натомість ми побачили абсолютно бюрократичний офіс із сотнями кімнат та десятками коридорів. І почули ту саму коронну фразу: «Ви ще не готові».

Ми не готові і сьогодні. Воювати, проливати кров, віддавати життя – готові (не всі, звісно), а в НАТО – ні. Розуміють це, на жаль, теж не всі. Так, відома у вузьких колах виконавчий директор громадської організації «Центр протидії корупції» Дарія Каленюк на брифінгу у Вашингтоні (куди вона їздила, напевно, за гроші американців) категорично вимагала у радника президента США з нацбезпеки Джейка Саллівана відповіді на запитання: «Яких ще реформ бракує союзникам, щоб Україну запросили до НАТО?»

Не хочеться ображати незнайому дівчину, тим більше, що дурість людська приблизно порівну поширена між чоловіками та жінками. Але хоча б за посадою їй би згадати про суддю Князєва, нардепку Марченко і … замовкнути. Та й багатьом іншим, які вважають, що допомогу країн НАТО можна викричати, витребувати. Припинимо красти, тоді й приймуть. Може, через двадцять років.